Так робить світ
В державі фінансовий гаплик, батареї опалення, «мов у мертвого дупа»; Льоня Космос оголошує всім землянам зоряну війну; у Львові беруть за с…ку істинного патріота, суддю-етнографа, впроваджувача новітніх народних традицій засівання кабінетів грошима.
«І коли ми вузликом зав'яжем
Наші обидва спітнілі тіла,
Ти згадай, що негри голодують
По обидва боки річки Нілу»
(«Мертвий півень», «Чуєш, мила»)
Поважній, зрілій та хазяйновитій людині не випадає бавитися дурнею. Щомиті на Земній кулі вбивають людей, винищують морських котиків, занедбують кажанів і творять інші неподобства. Та рюмсати через голодних дітей із далеких земель - прерогатива екзальтованих і неврівноважених юнок.
Дорослому чоловікові належить думати про власних нащадків і старати до своєї хати. Воно то можна, звісно, в суворому чоловічому товаристві за пляшкою горілки побалакати про жертв розпіареної війни чи іншої якої трагедії. Таке співчуття гідне справжнього мужа. Воно не шматує серце, не мордує душу, не ганьбить дурною сльозою, а демонструє обізнаність людини і широту її світоглядно-політичних горизонтів, які, щоправда, не сягають далі мисочки з блакитною облямівочкою, запопадливо простягнутої вітчизняним «телевищанням». Але то вже - деталі.
Перейматися чужим горем - означає відкривати душу до заскочених тим горем і співчувати їм. А співчуття, принаймні у християн, передбачає молитву. Та хіба молитиметься притомний українець за якихось далеких і незнайомих йому людей? А ще як ті люди сповідують геть чужу і незбагненну релігію? Кожен притомний українець радше помолиться за свою корівоньку та ще й свічку худобинці за здравіє поставить. І це правильно. Бо кожній людині своя сорочка ближча до тіла.
Як учив нас колись буквар, «все починається в житті з малого: з зернинки - хліб, з промінчика - зоря». Буде добре кожній окремій людині у її окремій хаті, то буде добре всім.
Правда, загальне благоденствіє чомусь не квапиться.
Оце і я пишу таке казна-що та й встидаюся, мов той «голубий злодюжка» Альхен. В державі фінансовий гаплик, батареї центрального опалення, «мов у мертвого дупа», колишній мешканець Львова, а нині киянин, «істінний руській чєлавєк» і альтернативний культуртрегер Толя Ульянов, ховаючи засклілі амфітамінно-розширені чоловічки за яскравими контактними лінзами, українців обкладає московським матюччям, а нормальних людей в Україні закликає до революції; Льоня Космос оголошує всім землянам зоряну війну і мобілізує гуманоїдів; у Львові публічно беруть за с...ку істинного патріота, суддю-етнографа, впроваджувача новітніх народних традицій засівання кабінетів купюрами. Та що там казати, коли вже працівники прес-служби партії самого Президента пишуть скарги босу, бо їм платню затримують. Батьківщина загрожена! А я тут над раннім пісенним доробком «Мертвого півня» рефлексую.
Тільки рефлексії мої спрямовані не на Африку, а на Тибет.
Ще не так давно чи не всі мої уявлення про трагедію тибетського народу та його духовного лідера у вигнанні Далай-ламу XIV обмежувались стрічкою «Сім років у Тибеті» з Бредом Пітом у головній ролі. Та в який момент цілком начебто випадково ця тема сама почала йти мені до рук. І мене вперше в житті вжахнуло таке явище як солідарність світової громадськості, яка більш ніж півстоліття спроквола свариться пальчиком на душогубів, які з заповзятливістю біблійної сарани стирають з лиця землі старезний народ, його мову й культуру.
17 листопада 1950 року війська комуністичного Китаю увійшли у Східний Тибет, щоб «визволити» його народ від самого себе. Через дев'ять років спалахнуло потужне народне повстання проти китайської навали, яке було жорстоко придушене: тибетців розпинали, відрубували їм кінцівки, протикали язики різницькими гаками, а дітей тортурували на очах у батьків. Далай-лама XIV емігрував в Індію. Відтоді він відвідав 41 країну, зустрічався з політиками, духовенством та культурними діячами, видав сімнадцять книжок, найавторитетніші університети світу дали йому звання почесного доктора: за праці з буддистської філософії, 1989 року Далай Лама XIV став лауреатом Нобелівської премії миру, що одначе не зарадило його народові. «Визволення» Тибету і «приєднання» його до великого Китаю коштувало тибетській нації одного мільйона двохсот тисяч людських життів (із шести мільйонів) та поруйнування 95 відсотків тибетських монастирів. Це особливо вражає, зважаючи на те, що унікально миролюбивий і релігійний тибетський народ мало не на половину складався з буддистських монахів.
Щороку міжнародні комісії доповідають про реальний стан речей у Тибеті. А світ знає про цю трагедію лише приблизно. Світ носить одяг і взуття, виготовлені в Китаї, дивиться зібрані працьовитими китайцями телеки. Світові конкретика невигідна. Світ достатньо настарав до своєї хатки, щоб нарешті потішити себе комфортом. Тибет світові, мов колька в боці.
Україна - не виняток. Україна ще не встигла оплакати своїх мертвих, знищених за тією ж комуністичною схемою, за якою вже практично знищено тибетців. Україна не хоче, щоб її трагедія повторилась і вимагає від світу офіційного визнання геноциду.
Разом з тим, ще жодна виставка чи науковий захід, що розповідає про геноцид тибетського народу, не відбувся в Україні за запланованою програмою. Відразу з'являлися пильні китайські дипломати і в недипломатичних виразах звинувачували українців у потуранні тибетським сепаратистам і «заколотнику» Далай-ламі XIV.
Початком цього року, ще до передолімпійських заворушень у Лхасі, харківська обласна організація «Академія традиційної тибетської медицини» звернулася до Міністерства закордонних справ, щоб дізнатись позицію міністерства стосовно запрошення Далай-лами XIV в Україну, де б він презентував свою книгу та прочитав кілька лекцій на теми екології та тибетської медицини.
В офіційній відповіді МЗС України наполегливо порекомендував організації відмовитися від запрошення Далай-лами: це може бути сприйнято (боронь Боже!) як підтримка тибетців і зіпсує Україні міжнародний імідж. Тим більше, що невдовзі ООН мала розглядати питання про визнання Голодомору 32-33 років актом геноциду проти українського народу.
Пригадуєте, ще навесні цього року більшість українців практично не мали сумніву в тому, що акт геноциду таки буде офіційно визнаний Організацією? Натомість нам урочисто висловили співчуття, та й вже. Щоб сусіди, які з нами «все делили пополам», не образились.
Точнісінько так само вже шістдесят років висловлюють співчуття тибетському народові і його духовному лідеру. І - мовчки спостерігають за його знищенням, щоб часом великий китайський народ не подумав про світову спільноту чогось такого.
***
Запитаєте, чому я, самашечча, в цей скрутний час економічного гаплика - ні сіло, ні впало - згадала нещасних тибетців? А тому, що як стверджують буддисти, ніщо не може виникнути з нічого.
Тож не думаймо про далеке, думаймо про близьке. Подбаймо кожен про персональне кілечко ковбаски місцевого виробництва і про персональну теплу ковдрочку, виготовлену в Китаї. Та й помолімось не за чуже, а за рідне: за нашу худобинку-годувальницю, як це й годиться дорослим людям, а не екзальтованим юнкам. Зрештою, так робить увесь світ.