«Там перед вершиною лежать два покійники, їх ніхто не рухає – такий символ»

55-річний львів’янин Ігор Яськевич зміг підкорити найвищу гору планети – Еверест. Це вдалося не відразу: під час першої спроби йому просто забракло кисню. Сьогодні Ігор Яськевич є гостем студії ZAXID.NET LIVE. Вітаю вас, пане Ігорю.

Доброго дня.

Отже, розкажіть: це була ваша мрія – піднятися на «дах світу»?

Ну, хтось це називає мрією. Для мене це не було мрією – це було якесь чергове випробування себе самого. Воно з’явилося на якомусь з етапів, напевно. Я спортсмен не професійний, але плавав з дитинства. Пізніше захотілося себе випробовувати в інших речах – почав цікаві марафони бігти. Так званий був, наприклад, нічний Чорногірський марафон – це всі двотисячники карпатські ми за ніч, за 14 годин бігу, було 60 кілометрів.

Пізніше почався карантин – відповідно, всі спортивні заклади були закриті, а організм потребував викиду адреналіну. Сів на велосипед (це минулого року), заявився – була така «Львівська сотка», прекрасно її пройшов. І я подумав: а чому б ці всі випробування якось не поєднати в щось цілісніше?

У Непал, взагалі, я хотів ще потрапити роки чотири тому. Просто в Непал – можливо, навіть просто в трек до базового табору. Але на той момент не було з ким зреалізувати таку програму. А потім я познайомився – є у Львові такий Сергій Копанський, гід професійний, у нього сьогодні є власна компанія, сімейні подорожі такі відносно екстремальні. І ми з ним два роки тому (я думаю – Непал ще нехай зачекає) піднялися на Монблан. Це було, здається, в липні два роки тому.

Монблан вдався. Ясно, що я вперше відчув прояви гірської хвороби на вершині. Це не хвороба, трошки так голосно сказано, але я відчув ці моменти, як висота впливає на людину, на її фізіологію. Але вже тоді навчився це відчувати і, можливо, навіть з тим якось боротися.

А на Монблан – це ще ж без кисню піднімаються?

Так.

Це паморочиться в голові чи що?

Так. По-перше, зменшується координація рухів, ноги стають непослушними – тобто вони стають ватні, ти просто їх силою переставляєш. З’являється запаморочення, головні болі – тобто цілий комплекс, такий «букет».

Після Монблану десь зрозумів, що ніби незле, можна рухатись далі. Після Монблану було Кіліманджаро. Пізніше, після Кіліманджаро, було бажання потрапити на Аляску. Вже були всі підготовчі речі зроблені, я навіть візу отримав американську десятирічну і вже ми оплатили первинні платежі – якраз почався світовий локдаун. Аляска – ну, там найвищий пік Північної Америки вершина Деналі. Аляска тоді не вдалася.

Тоді з’явився Арарат. Ну і, фактично, кожна наступна гора була вища. Наприклад, Монблан – 4810, Кіліманджаро – 5895, Арарат трошки нижче – 5137. І потім, коли я вже думками дозрів до Евересту, то чітко знав, з ким піду – це Валентин Сипавін, гід з Харкова відомий.

Це власне гід, який водить на Еверест, – чи це альпініст?

Це альпініст, це спортсмен дуже відомий наш український. І от саме вчора в Києві йому вручали диплом про рекорд України. Він перший українець, який зробив чотириразове сходження на Еверест. Тобто на момент, коли я з ним познайомився, він був тричі на Евересті.

Це ви разом піднімалися?

Так, я мусів собі обрати лідера серйозного і професійного.

Скажіть, чому вночі піднімалися?

Зараз я розповім. Чому вночі? Як правило, всі сходження на будь-якій горі стартують звечора. Там іде розрахунок так, щоби потрапити на схід сонця. Відповідно, якщо штурм останній – це… Кожна гора має свій старт – все йде від звороту.

Останній кидок, так?

Так, штурмовий ривок. Значить, вираховується від того, щоби потрапити на схід сонця – і йдуть на зворот. Відповідно, на Кіліманджаро стартують у дванадцятій. На Монблані, якщо не помиляюся, ми в другій ночі стартували. Тобто ти в будь-якому разі починаєш свій хід вночі.

Чому вночі? Коли вдень вже сонце яскраве, починають танути місця, де є якісь елементи кам’яні: тобто камінь темніший, він натягнув на себе тепло – і ці елементи потім в ході дня можуть відколотися, відтанути з льоду. Тобто з’являються ризики. Плюс сонце на вершині – це інше сонце, ніж у нас внизу: воно не захищене атмосферою, і ти реально відчуваєш його нездоровий вплив. Відчуття таке, знаєте, радіоактивного сонця.

Я так розумію, ваша засмага – це наслідок того?

Це не сонце. Моя засмага – це мороз і вітер. Так-от, чому нічне? Практично всі йдуть вночі. Питання – хто коли закінчує сходження.

Я маю на увазі, що на вершину вночі піднімаєтеся. Найкраще ж у горах – це піднятися і краєвид. А тут?

Ну, високі гори – там інша технологія. Тобто високі гори стартують звечора – так, щоби потрапити на схід сонця. Я на схід сонця не потрапив, тому що в мене була там ціла пригодницька історія. Тому що коли ми всі стартанули одночасно, ми стартанули рівно в дев’ятій вечора. Ще дуже складно у високих горах зловити це так зване «погодне вікно». Прогноз цього року був дуже нестабільний: тобто там зміна погоди згідно з прогнозами протягом доби мінялася – це була перша складність. І друга складність – що дуже велика кількість охочих піднятися. Тому що минулого року Еверест закрив свої двері, минулий рік ковідний, ніхто не піднімався на Еверест ні з китайського боку, ні з непальського. І цього року, після такої дворічної паузи, дуже велика кількість людей з’явилася охочих з цілого світу, і це…

Це черга мала бути?

І це провокувало ймовірність черг. У 2019 році дуже велика кількість людей загинула саме в черзі. Тобто є такий трагічний факт, що люди на шляху, вже бачачи вершину, там за сто метрів до вершини або кисень закінчувався, стоячи в черзі, або люди просто замерзали, або засинали і так далі.

І це були такі два моменти, яких наш лідер всіляко намагався уникнути. Чесно кажучи, ми пішли в непогоду – був серйозний вітер. Але черг складно уникнути, тому що це «погодне вікно», коли воно вузеньке, – в нього хочуть вскочити всі.

А це якось регулюється? От як – жереб тягнуть, хто буде?

Нема регулятора. Нема регулятора – хто хитріший, хто шустріший, хто, наприклад, не інформує або навпаки закидає дезінформацію: «от ми виходимо післязавтра», а фактично виходимо сьогодні. Це така ціла внутрішня атмосфера, коли інформацією ніхто не ділиться, і лідер команди приймає саме таке рішення, яке він вважає.

А як могло бути, що у вас закінчився кисень?

Зараз я розповім. І от наш лідер… Вітер, ніхто не виходить на вершину – ми вже в штурмовому таборі, 7900. І вітер колосальний… Таке відчуття, що йому просто це десь там навіяло – ну, в нього такий нюх, чесно кажучи, як у хижака, тваринний такий. Каже: «Встаєм, йдем». У нас дівчинка одна (в нас така інтернаціональна команда була) з Білорусі, вона якраз стала першою білорускою, каже: «Валік, я не піду – я хочу жити, я ще хочу дітей мати». Тобто там такі думки були…

І ми дійсно виходили в непогоду – вітер був десь 45–50 кілометрів на годину. Але ми вийшли – і ми вийшли першими. І як тільки ми вийшли (дуже добре на вершині, на горі видно, тому що ви йдете з ліхтариком налобним, і цю цяточку видно за сотні метрів) – всі в таборі, які очікували на це «вікно»… Ніби спрацював інстинкт стадний.

«Ідем всі».

І за нами потягнувся ланцюг ліхтариків. Але ясно, що черги поняття ніхто не… Це вже по фізичних силах. Тобто є сильніша команда – тебе обходять, є слабша – йдуть за тобою в хвіст. Тобто це почалися такі змагання.

А там є такі місця, що можна обганяти один одного? Бо я думав, що це прокладений чіткий маршрут.

Ну, є місця – але це моменти, коли люди себе піддають ризику. Тому що в цей момент ти мусиш «відщолкнутися» від перила так званого (протягнуті шнури – перила називаються), і ти постійно є на самостраховці. І от момент обгону – це той момент, коли ти кілька тих секунд піддаєш себе великому ризику.

І ми стартанули. Але тут як з киснем? На вершину зі штурмового табору в тебе є три балони. По контракту в нас кожний балон мав мати 250 атмосфер, але…

Тобто його доставляє хтось?

Шерпа йде. Без шерпи взагалі здійснити ці всі сходження неможливо. В будь-якому разі, в тебе є твій помічник – я їх називав ангели-охоронці.

Вони там ходять і не рахують, скільки разів вони були на вершині?

Так, ви знаєте, там є люди, що і…

Як гуцули.

Шерпа, який вів мене, він протягом доби мав двійне сходження.

Ого.

Так. Тобто ти йдеш з одним балоном (там розраховано), і шерпа несе тобі ще два балони. Але манометри на балони не накручені – манометр накручується в момент, коли ти з’єднуєш свою дихальну систему з балоном. Тобто ти можеш тільки по одному балону побачити, скільки в тебе є. Ну, компанія, яка нас супроводжувала непальська, – достойна, довіра була велика. Валентин Сипавін дуже серйозно віднісся до вибору компанії, яка нас супроводжує.

Організовує, мається на увазі?

Так. Шерпи, які нас вели, – там мінімальна кількість сходжень була три, там було і шість, і сім. Це показник. Бо дуже часто, коли іноді обереш недорогу компанію, тобі дають тих шерпів, але без досвіду. І є випадки, коли шерп просто сам не доходить до вершини, розвертається – це такі сумні варіанти.

У нас все було ніби гаразд. Але ви розумієте: кисень наверху – його зносили тижнями. Якийсь ресурс того кисню створився, і балони всі однакові, по вазі балон розрізнити не можна. І мій шерп несе два мої балони. І все – ми йдемо ланцюжком гарно, наша команда, вже виробився в мене ритм ходьби. Бо це теж, організм мусить налаштуватися, десь годину-дві ти йдеш і задихаєшся, і рухи такі… А потім, через дві години, ти вже входиш в цикл, в ритм.

І ми вже піднялися на відмітку 8400, я вже бачив вершину. 8400 – це практично половина штурму, тому що ви, стартуючи з 7900, ідете на 8848. То 8400 – це приблизно половина. І там такий майданчик, приблизно як тут площею, балкон називається, – там відбувається заміна кисню. І шерп мені дає один балон: замість 250 атмосфер – 100. Шерп дає другий балон: замість 250 – 180. Він зразу зрозумів, що шансів піднятися нема. І все, мені показує: йдемо вниз.

Але мені мозок не дозволяв такого рішення. Спочатку це було таке бравадне, можливо, рішення – в мене зразу в думках, я там вчора казав: «А що ж я приїду до Львова і хлопцям скажу?». Стільки підготувань, стільки всього – і банальна відповідь, що мені кисню не вистачило? Мозок такої думки не допускав. Це було, чесно кажучи, не об’єктивне рішення, і я шерпа так взяв жорстко і кажу: «Ні, ми йдемо на вершину». Ну, ми ще пройшли 50 метрів – і я потім просто чисто математично собі порахував, де цей кисень закінчиться. І коли я зрозумів, що він закінчиться десь там на вершині – і коли я осмислив, що я би банально залишився на вершині назавжди, так би мовити, то мозок сказав «розвертайся». І ми в третій ночі… Тоді вже я прийняв рішення, а не шерпа. Я його зупиняю і кажу: «Йдем вниз».

Дорога вниз була недовга – ми буквально за дві з половиною години (може, до трьох) вже були в штурмовому таборі на 7900. Але весь цей шлях з цього місця донизу мене страшна злість обійняла всередині, тому що я розумів, що…

А верталися тільки ви?

Тільки я – команда пішла вперед. Який зміст? Резервного кисню нема ні в кого. А, ще там такий був момент, що на якомусь етапі… Бо ми коли тих 50 метрів неосмислених пройшли вверх, потім вернулися – і я на цьому майданчику, де відбувається заміна кисню, в мене ще така як в бізнесмена виникла ідея (я мав при собі кошти) купити балон. Я там давав мало не аукціон. Дійшло до того, що я…

Там що, на тому майданчику хтось сидить і охороняє балони?

Підходять знизу чергові групи.

Ну-ну, і що – ви запропонували гроші?

Дійшло до тисячі доларів – я готовий був дати за балон.

Не продали?

Всі кажуть: «Хлопче, кисень там – внизу. Тут вже кисень не продають».

І що, ви вернулися?

Я вернувся. Але в голові вже визрів новий план, що я так просто не здамся. І я відразу передзвонив власникові цієї непальської компанії, в мене вже були аргументи – і вагомі. Я ультимативно сказав: «Мені, будь ласка, на вечір два шерпа і чотири балони». І це було як ультиматум. Вони навіть не задумувалися – виконали моє побажання. Я фактично в тому четвертому таборі… Це не був відпочинок, тому що на такій висоті неможливо відпочити.

І ви наступного дня?

Я до вечора перележав у наметі. І о шостій вечора ми зробили другий штурм. Причому так вийшло, що я йшов на горі єдиний.

Тобто ви вже сам йшли?

Ні, з двома шерпами. Але мається на увазі, що людей не було взагалі – так мені якось доля дала. І тому через то, що я вже не прив’язувався до сходу сонця, не до сходу сонця – стояла ціль зреалізувати проект. І ми в шостій вечора вийшли, а в 02:45 були на вершині. 02:45 – це ніч, не видно нічого. Ну, вершину ми освітили.

Я правильно розумію, бо казали перед ефіром, що оцей кінчик – це як маленька телевізійна студія?

Так це отаке плато, це «10 на 10».

І які відчуття там? От ви стоїте – і?

Ви знаєте, всі питають: «Ти себе певно відчув як на вершині світу?». Ні, в ці хвилини ти не відчуваєш такого пафосу і так далі. Ти просто зробив тяжку роботу, ти піднявся. Більше того, там по дорозі перед вершиною лежать два покійники повністю екіпіровані. Вони лежать, їх роками ніхто не рухає – такий символ.

А чому, до речі, не прибирають?

Це дороге задоволення – з такої висоти. Там же ж є багато скельних всяких елементів, і це вже елементи скелелазіння. Такий тягар ніхто не буде за собою тягнути. І десь так визнано, що гора забрала людину – людині там добре. І люди там спочивають, вони такі муміфіковані. Але неприємні відчуття. І коли ніч, ти о 02:45 проходиш цих двох покійників, потім ця вершина. Ще в мене там наверху маска киснева підмерзла… Багато було таких епізодів, і любуватися нема чим – ніч.

Але я побачив, напевно, трошки інший Еверест, ніж бачать люди ті, які на сході сонця його бачать. Тобто я його побачив таким суворим, жорстоким, але правдивим. Ми довго не були, я зробив там кілька знимок.

Так, з українським прапором.

Так. То мій прапор – він по всіх вершинах зі мною йде.

Фактично останнє питання, бо час закінчується. Скільки це коштує? Бо це коштовне, альпінізм – це дуже коштовно. От експедиція на Еверест?

Експедиція на Еверест – у моєму випадку це обійшлося в 60 тисяч доларів.

Це серйозно.

Європейські компанії водять і за 110, і за 120. Є інші українські компанії, які ведуть, можливо, за 40. Але кажу, це все питання…

Безпеки.

Але кажу, 120 – це вже перебор. От 60 – це десь та межа, при якій ти будеш мати хороший сервіс, надійних шерпів. На жаль, у моєму випадку виявилося, що не до кінця впевненості в кисні.

Але все закінчилося добре – і вітаю вас з цим.

Прекрасно.

Ви стали другим львів’янином в історії.

Другим львів’янином і тридцятим українцем.

Дякую. Час, на жаль, вичерпався. Нагадаю, що сьогодні в студії в нас був Ігор Яськевич – підприємець, який піднявся на Еверест. Мене звати Олег Онисько, дякую, що читаєте і дивитеся ZAXID.NET. Дякую вам, що прийшли.

Дякую дуже.