Тихою САПою

Суспільний запит на рішучу боротьбу з корупцією став одним із найбільш популярних і затребуваних після Революції гідності. Проте політичні еліти не надто поспішали втілювати в життя це прагнення, обмежуючись деклараціями та декораціями, однією з яких стала посада урядового уповноваженого з питань антикорупційної діяльності, котрий на практиці не мав дієвих інструментів впливу, як, до речі, і Люстраційний комітет. Тож потрібно було будувати з нуля нові інституції, якими стали Національне антикорупційне бюро України та Спеціалізована антикорупційна прокуратура, практично автономний підрозділ у складі Генпрокуратури. Їх створювали не з великого бажання попередньої влади, а радше під тиском колективного Заходу і цілком конкретних міжнародних фінансових донорів, які узалежнювали умови надання макрофінансової допомоги із запуском роботи антикорупційних органів.

Конфліктна взаємодія

Завищені сподівання суспільства не принесли очікуваного результату. Обрані через сито конкурсних комісій керманичі НАБУ і САП певний період мали кредит довіри, однак за перші роки існування очолюваних відомств так і не спіймали «великої риби» – корупціонерів високого польоту. Більшість гучних справ завершувалась «пшиком» – гучним розпіареним затриманням якогось «голуба сизого», зняттям недоторканності, нетривалим узяттям під варту, внесенням застави і судовим процесом, найчастіше з якого топпосадовець, звинувачуваний у корупції, виходив сухим із води.

Природно, виникало питання про ефективність новостворених структур (разом із Національним агентством запобігання корупції), на фінансування яких держава виділяла чималі кошти. Чого варті бодай славнозвісні шкарпетки для спецпризначенців НАБУ за 300 грн. НАБУ і САП натомість кивали на недосконалість законодавства і нереформованість системи судочинства. Звідси постала потреба формування ще однієї інституції – антикорупційного суду, довкола якого розігралася справжня епопея.

Постмайданна влада довго тягнула з його створенням, заявляючи, що в цьому немає необхідності, бо в Україні всі суди мають бути антикорупційними. Виступаючи перед поважною аудиторією на форумі Yalta European Strategy, п’ятий президент Петро Порошенко говорив: «Я не хочу чекати півтора роки створення антикорупційного суду. Та й потім, з присутніх тут підніміть руки ті, в кого в країні є антикорупційні суди. Нема ні в кого? Може, у Франції? Ні. Може, у Польщі чи у Фінляндії? Хоч у когось, хто показав ефективність у боротьбі з корупцією? Нема ніде. Вони існують в Уганді, в Малайзії ще, здається». На думку колишнього гаранта, доцільніше було б створити антикорупційну палату при Верховному Суді, та й по всьому. Цю тезу підтримував й ексгенеральний прокурор Юрій Луценко, на адресу якого лунало чимало критики через відсутність «посадок» топчиновників, справи яких перебували у сфері відповідальності НАБУ і САП.

Розчарування в роботі нових органів антикорупційної інфраструктури додавала не тільки відсутність видимих результатів, а й дедалі частіші конфлікти між очільниками двох відомств. САП «завертала» неналежно оформлені підозри детективів НАБУ, НАБУ влаштовувало «прослушку» в кабінеті керівника САП, аби скомпрометувати Назара Холодницького і змусити його піти у відставку. Його критикували посольство США в Україні й антикорупційні активісти, котрі натомість завзято захищали Артема Ситника, створюючи останньому імідж ледве не «мученика режиму Порошенка». Суперечки між НАБУ і САП то спалахували, то затихали, проте жевріла надія, що вони нарешті запрацюють.

Сподівання на це пов’язували передусім зі створенням Вищого антикорупційного суду, закон про який парламент ухвалив улітку 2018 року. Він мав би довершити і замкнути створення антикорупційної інфраструктури в Україні, що відбувалося з величезним скрипом і нехіттю владної верхівки, котра, одначе, змушена була прислухатися до думки західних партнерів. Але навіть на етапі його формування вітчизняні парламентарії комизилися й неохоче погоджувалися з тим, що Громадська рада міжнародних експертів мала б право вето в конкурсній комісії з відбору суддів ВАКС. Бо як це так, закордонні дядьки диктуватимуть нам умови, кого обирати, а кого ні. Хіба це не зазіхання на суверенітет? Хіба це не доказ пріснопам’ятного зовнішнього управління? Депутати від тодішньої більшості хоч і проголосували за той закон, однак сподівалися, що його згодом можна буде знівелювати через подання до Конституційного Суду (2019-го він скасував статтю Кримінального кодексу, що передбачала покарання чиновників за незаконне збагачення). Власне, такий документ у липні 2020 року скерувала туди група депутатів від «Опозиційної платформи – За життя».

Зважаючи на чутливість суддів до актуальних віянь на владних пагорбах чи принаймні їхню схильність до ухвалення Соломонових рішень, ця справа не позбавлена перспективи. Адже наприкінці серпня КСУ вже визнав неконституційним указ президента про призначення Ситника директором НАБУ. Ініціатором подання виступив одіозний «слуга народу» Олександр Дубінський, запал котрого підтримали 51 депутат, здебільшого з лав ОПЗЖ. Судді постановили, що президент не мав права призначати керманича НАБУ, адже це не прописано в Конституції, яка має вищу силу, ніж профільний закон.

Це створило двозначні інтерпретації. В Офісі президента Володимира Зеленського оприлюднили заяву, в якій узяли до відома рішення КСУ, не забули вказати на непродуманість і поспішність кадрових призначень попередників, але водночас наголосили, що визнання неконституційним призначення директора НАБУ не скасовує його спроможностей у боротьбі з корупцією. При цьому в ОП назвали Ситника виконувачем обов’язків відомства, хоч жодного кадрового рішення щодо нього не було ухвалено, адже його зняття з посади потребує висновку аудиторів, штат яких досі недоукомплектований.

Закон один для всіх?

Виходить замкнуте коло. Призначення директора неконституційне, але і просто звільнити його не можна, бо це також буде порушення процедури, яке, до того ж, викличе критику, насамперед Вашингтона. Недаремно ж американська амбасада в Україні дипломатично і водночас прозоро заявила, що «Сполучені Штати стоять пліч-о-пліч з народом України у його боротьбі проти корупції. Ключовим елементом цієї боротьби є захист незалежності антикорупційних інституцій, що відповідає напрямку реформ і євроатлантичній інтеграції».

Побоювання про згортання антикорупційної інфраструктури і справді обґрунтовані. Торік Зеленський вніс до парламенту як невідкладний законопроєкт про зміни до Конституції, котрий дозволяє президентові призначати і звільняти директорів НАБУ і Державного бюро розслідувань. Але КСУ визнав документ частково неконституційним, а Верховна Рада провалила постанову про скерування його на доопрацювання.

Тимчасом наприкінці серпня 2020 року з посади керівника САП за власним бажанням, дещо раніше терміну складення повноважень, пішов Холодницький, якого хотіли позбутися і Луценко, і нинішня шефиня ОГП Ірина Венедіктова, вишукуючи у професійній діяльності Назара Івановича дисциплінарні порушення. Підлеглі Холодницького не змовчали й відповіли листом, у якому зазначили, що ні генпрокурор, ні його заступники не можуть давати вказівок працівникам САП. Венедіктова ж заявила, що оцінку роботи прокурорів дає суд і попросила навести яскраві приклади вироків корупціонерам за останні п’ять років, якими можна було б пишатися. Закид обґрунтований, бо станом на серпень 2020 року ВАКС, який запрацював у 2019-му, виніс 14 вироків.

Це, однак, не скасовує підозр у тому, що чинна влада хоче тихою сапою підпорядкувати собі антикорупційні органи. Про що, зокрема, свідчать регулярні атаки на Ситника, котрий перебуває в офіційному реєстрі корупціонерів НАЗК через несплату коштів за відпочинок на Рівненщині і в такий спосіб підриває довіру до самої посади. Використовуючи цей аргумент, нардепи хочуть усунути його. З іншого боку, розгортається історія довкола комісії з відбору кадрів до САП, куди парламент голосами фракцій «Слуга народу», ОПЗЖ, «За майбутнє» і «Довіра» делегував 7 представників, решта 4 ідуть від ради прокурорів. Репутація й антикорупційний досвід членів комісії, делегованих ВР, викликає сумніви. Насторожує і той факт, що, за повідомленням ЗМІ, на посаду керівника САП лобіюють голову парламентського комітету з правової політики Андрія Костіна. Чергове політично вмотивоване призначення у правоохоронній сфері навряд чи піде в плюс владі, котра за подібні речі жорстко критикувала своїх попередників.

Саме тому посольства США та ЄС в Україні заявили, що від прозорості обрання очільника САП залежить подальша підтримка Києва, зокрема і 600 млн євро макрофінансової допомоги ЄС і механізм призупинення безвізу. Застережливі листи на Грушевського і Банкову відправили провідні європейські держави та Світовий банк. Утім на Печерську закликають «утриматися від надмірних емоцій усіх учасників суспільної дискусії щодо діяльності антикорупційної інфраструктури держави, а також від спекулятивних оцінок роботи конкретних осіб на адміністративних посадах в антикорупційних органах».

На невтішні роздуми наштовхують підпал авто водія програми журналістських розслідувань «Схеми», встановлення «прослушки» у квартирі її ведучого Михайла Ткача, підпал будинку голови правління Центру протидії корупції Віталія Шабуніна, погрози журналістам і прокурорам, які озвучує одіозний правник Андрій Портнов, та кадрові призначення «зашкварених» посадовців в офісах президента, генпрокурора і ДБР.

Питання ефективної роботи антикорупційних відомств набуває неабиякого значення і звучання на тлі актуальних скандалів усередині Зе!команди, яка прийшла до влади під гаслами нульової толерантності до корупції. Відтепер списувати все на старих скомпрометованих політиків не вийде, бо й молоді та зелені також, виявляється, ласі до хабарів. Влада має на практиці довести, що винятків не буває, що посади – не місце для «плюшок», як образно висловилися у президентській канцелярії. Від того, наскільки оперативно влада реагуватиме на дії своїх представників, залежатиме рівень її підтримки. А для цього, зокрема, потрібне перезавантаження окремих антикорупційних органів – відкрите, прозоре і таке, що не викликатиме критики серед громадян і міжнародних партнерів. Інакше ці відомства перетворяться на ручні та зручні інструменти показової, проте малоефективної боротьби з хабарництвом і хабарниками.