Тримати двоголового орла за хвіст і козацького коня за гриву

У сприйнятті минулого, далекого і не завжди, українці зайняли вигідну, як нам видається, нішу нації-жертви. Тож, дотримуючись канонічної версії історіописання, про який період нашої історії не говорилося б, завжди будуть вороги, ласі до наших територій, герої, які запам’ятовуються жертовністю і страждають за ідею, а також все інше сіре Х, про що говорити не заведено, яке зазвичай просто поза увагою. Однак потрапляння саме в зону Х й осмислення того, що постає перед нашим зором, слухом, нюхом там, часто породжує багато запитань. Не завжди форматних і не завжди простих, буває – запитань, на які неможливо знайти відповідь чи відповісти можна, але не вже, а після пошуку і роздумів.

Врешті, не обов’язково оцінювати й маркувати все й одразу, хоч і з такими речами варто бути обізнаним і зважати на них під час осмислення історичної епохи.

Підданий, патріот, творець

У ХІХ столітті успішну кар’єру державного службовця у владних структурах Російської імперії вдалося збудувати знаному освітньому, культурному та громадському діячеві українського походження Михайлові Юзефовичу. Він був уродженцем сучасної Київщини (тоді Полтавська губернія), випускником Московського університету й представником давнього козацького роду, нобілітованого ще в часи Речі Посполитої. Юзефович очолював Київську археографічну комісію, якій ми завдячуємо збором та опрацюванням давніх актів, архівів державних установ, монастирів та магістратів, приватних архівів, також він входив до Імперського географічного товариства й Копенгагенського товариства північних антикваріїв. Очевидно, був відданим службовцем і вірним, лояльним до імператора, підданим.

Усе описане – це про високий статус у суспільстві й цінну спадщину діяча. Водночас є ще один важливий аспект у біографії Юзефовича: він очолював комісію, яка опікувалася зведенням пам’ятника Богданові Хмельницькому в Києві. Подія значуща і символічна. Відтак Михайло Юзефович, діяч активний й у свій час на слуху, був похований на Аскольдовій могилі в Києві.

Слово за історією

Попри описане, пересічний українець не знає про Михайла Юзефовича. Чи даремно? Можливо! І не лише через «увічнення» Богдана Хмельницького в Києві. Юзефович, представник козацько-шляхетського роду, етнічний «українець» і підлеглий російського імператора, був ще й типовим малоросом. Він допомагав налагодити фінансовий канал між царським урядом та галицькими москвофілами, а ще входив до різних урядових комісій. Між іншим, сприяв появі Валуєвського циркуляра 1863 року, був у комісії, що розробляла Емський указ 1876 року – Юзефович навіть вважається ідеологом документа, який, у часі відпочинку на курорті в німецькому місті Еймс, підписав імператор Олександр ІІ. На загал, Юзефович – це неформатна і суперечлива, але цікава персона. У його діяльності можна віднайти прояви відверто українофобської позиції. Про українофобію чи антисемітизм можна говорити й на рівні його нащадків. Уже згадана Київська археографічна комісія, яку він очолював, хоч і зібрала безцінні матеріали та напрацювала серйозну науково-теоретичну базу, але задумувалась як інституція ідеологічна, покликана документально довести, що Правобережна Україна ближча до світу Російської імперії, а не до ідеалів Речі Посполитої. Врешті, пам’ятник Хмельницькому – проєкт також ідеологічний. Уже напис на постаменті чого вартий: «Богдану Хмельницькому від єдиної і неподільної Росії». Що вже казати про первинну концепцію монумента. Отож хочете портрет типового «малороса» – читайте про Юзефовича!

Однак просто затаврувати цього діяча – це не сказати про нього взагалі нічого. Якщо ж букв з історії не викидати, то варто говорити й про те, що Михайло Юзефович був патріотом, у його розумінні, свого краю і мав тверде переконання, що працює на благо Малоросії. Він вірив у потребу захисту селян від польської знаті, від орендарів-євреїв і католицького духовенства, був сповідником єдності «російського» народу, а імперію вважав захисницею власної позиції.

Більше контексту

Очевидно, що сьогодні персона Михайла Юзефовича якщо й не негативна, то точно неоднозначна. Врешті, мета цього тексту – не популяризація Юзефовича. Ідеться більше про епоху і її сприйняття: Юзефович жив у час Миколи Костомарова, Пантелеймона Куліша та Тараса Шевченка і є такою ж непростою для інтерпретації фігурою, як і кожен з них. Однак Костомарова чи Куліша, наприклад, їхні біографії та діяльність, ми читаємо крізь призму Кирило-Мефодіївського товариства, тому їм у національному проєкті легше. Павлові Чубинському, про якого знаємо небагато, Михайлові Драгоманову, якого, через лівий ухил, відсунули на другий план – їм також простіше сьогодні. З Юзефовичем все складно. Очевидно, що не можна і не треба говорити про його героїзацію. Водночас про таких діячів варто знати і враховувати їхню позицію та діяльність, осмислюючи той час. Він, як і Шевченко чи Куліш, також уродженець цієї землі, підданий того ж імператора. Але по-іншому бачив національний проєкт.

Дуже цікавий факт – Юзефович, як людина владна і впливова, отримував доноси на членів Кирило-Мефодіївського товариства. Не лише через хороші взаємини з Кулішем та Костомаровим, але й з інших причин, він не тільки не дав хід цій справі, але й намагався, по змозі, її загальмувати і попередити фігурантів про потенційну загрозу. Чому так? Юзефович був переконаний, що мусить працювати на цілісність, безпеку та спокій імперії, якій служить, а Малоросію бачив важливою і невід’ємною складовою частиною цього. Водночас був досить самобутньою фігурою, щоб самостійно вирішувати, чи несе загрозу діяльність Кирило-Мефодіївського товариства його проєкту. Він – людина свого часу, політичний та громадський діяч, суперечливий і неоднозначний, але важливий персонаж! Відчитати його за чорно-білою матрицею неможливо.

На завершення

Походження Леоніда Брежнєва чи сторінки біографії інших помітних партійних діячів радянського часу – про це інформації багато. Як можна бачити, на прикладі біографії Михайла Юзефовича, «українці» бували не лише ріжучим елементом радянського серпа, але й дзьобом імперського двоголового орла. Працюючи з біографією Богдана Хмельницького, усвідомлюєш, що інцидент із Чаплінським «врятував» козацького гетьмана, талановитого дипломата і знавця мов, від потенційно успішної кар’єри у владних структурах Речі Посполитої. Він цілком міг би стати коронним гетьманом, яких неодноразово соромив у битвах. Цей список можна продовжувати.

Однак важливим є інше – при ідеалізації «національно-визвольних» потуг котрогось із видатних діячів варто не забувати й про іншу сторону медалі. По-перше, важливо враховувати час, у який той проживав, – політичну ситуацію, загальний стан справ і контексти. По-друге, такий діяч був в історії не сам, його оточували інші люди, з різними, часто відмінними від його, поглядами. По-третє, як і ми сьогодні, діячі тих часів передусім були людьми. Тому межа між «темною стороною раю» та «праведним боком пекла», на рівні кожного з таких діячів, була тонкою і часто невловимою. Як мінімум, її не побачиш через рожеві окуляри чи чорно-білу матрицю минулого. Непроста для інтерпретації фігура Михайла Юзефовича, неформатна, із зони Х – яскравий цьому доказ. Його не назвеш тотально негативним, але й до позитивних персонажів не зарахуєш.