У Росії Церква стала над свободою мистецтва

У процесі над виставкою “Заборонене мистецтво” у Московському суді тріумфувала православна церква. Владімір Путін і Дмітрій Медвєдєв зберігали мовчання. Месідж з цього процесу можна зрозуміти як останнє попередження перед забороною використання певних тем у мистецтві. Водночас майже, як за радянських часів критики уряду вигнані на кухні для обговорення суспільних проблем.

Іноді складалося враження, що процес, який проходив у Таганському суді Москви виглядає радше потішним, аніж загрозливим. Нападки сторони обвинувачування проти колишнього куратора відділу сучасного мистецтва Державної Третьяковської галереї Андрєя Єрофєєва і колишнього директор Центру імені Андрія Сахарова Юрія Самодурова, які тривали кілька місяців, нагадували дешевий фарс. Понад 100 обвинувачувачів, у тому числі священиків, черниць і міцних духом козаків говорили про те, як вони відчули наругу над своїми релігійними й естетичними почуттями з боку обвинувачених організаторів виставки “Заборонене мистецтво”.

При цьому більшість з них навіть не бачили тих засуджених творів мистецтва. Адже для того, щоб поглянути на експонати виставки в березні 2007-го року в Центрі імені Сахарова, відвідувачам треба було підійматися сходами нагору і дивитися крізь вічко. Докладати таких зусиль більшість обвинувачів не забажала. Вони маршували простісінько до прокурора, як їх закликали це зробити їхні брати по вірі або націоналістичні веб-сайти. Для прокурора достатнім доказом виявився виставковий каталог, який він лише й бачив на власні очі. Так охоронцями порядку були виявлені "сатанинські" твори мистецтва і висунуто відповідне звинувачення.

Процес закінчився цього тижня серйозним судовим скандалом. Суд визнав обвинувачених винними у "розпалюванні ненависті і релігійної ворожнечі". І хоча з боку обвинувачування лунала вимога засудити організаторів виставки до трьох років таборів, але все ж їм за "образу почуттів віруючих" було присуджено лише штрафи у приблизно 4000 і 5000 євро відповідно.

Ненависть же протягом процесу можна було спостерігати лише з боку обвинувачувачів, котрі запопадливо молилися, аби обвинувачені якщо й не в пекло потрапили, то, принаймні, опинилися за колючим дротом. Протягом процесу перед будівлею суду збиралася група православних віруючих, котрі перебувають у вічному пошуку образу ворога, і група одягнених в усе чорне великоросів. Самодуров і Єрофєєв стали для них втіленням того всього зла, яке присутнє в сучасній Росії: богохульство, порнографія на телебаченні, гей-парад в Москві. Православну віру вони вважають єдиним стрижнем російськості.

Таким чином православна церква поводила себе як суто державна церква, незважаючи на те, що Конституція Російської Федерації передбачає відділення церкви від держави. З підсиленою самовпевненістю адепти православної віри намагаються з певного часу перейняти на себе функції найвищого наглядового органу за мораллю в суспільстві. Інакодумців вони часто переслідують без будь-якого жалю. І сприяє їм те, що багато росіян не сприймає демократично конституційовану державу.

Один із обвинувачувачів заявив у суді: "Я дуже жалкую, що ми маємо світську державу". Вирок деякі чорносотенці вітали вигуками: "Гайль Росії!".

Можна чудово подискутувати про якість мистецьких робіт виставки “Заборонене мистецтв”: блондинка під олійним душем, усміхнений міліціонер з доляровими купюрами в руках, терористка-смертниця в знаменитій позі Мерилін Монро з високою задертою спідницю.

Деякі мистецькі твори можна віднести радше до категорії карикатури або політичного колажу, деякі не мають жодного політичного підтексту. Але за що вони повинні вважатися забороненими? Тим більше, що вони не були репрезентовані широкій громадськості, а демонструвалися в музеї за спеціальною фанерною стінкою і з попереджувальним написом.

Образ офіцера, який фліртує із солдатом, засвідчує тільки те, що можна побачити й почути всюди в повідомленнях про знущання в армії – так намагалася захистити себе на суді мистецька група PG. Наповнені ікрою ікони, зазначив на суді Александр Шабуров - представник арт-групи "Сині носи", є відображенням сьогоднішньої культури купівлі й продажу. "Люди не повинні накидатися на художника, а радше докладати зусиль для усунення негативних явищ ", - заявив Шабуров.

Але цього не мали на меті політичні можновладці. Процес навколо “Забороненого мистецтва” послужив їм не в останню чергу для того, щоб протягом довгих років зберігати у напрузі й під контролем як правонаціоналістичні угруповання, так і частину ліберальної еліти. Для цього абсолютно необов’язково давати якісь розпорядження з найвищих крісел влади – з Білого дому чи Кремля. Полюванням на відьом (тобто на все чуже) займуться радикальні православні групки в загалом апатичному суспільстві.

А політична система надає їм для цього достатньо простору. Прем’єр-міністр РФ Владімір Путін, котрий зазвичай присвячує кожній купці сміття, яку виявлять на аеродромі Шереметьєво, окрему урядову заяву, нічого не говорить про цей процес. Президент Росії Дмітрій Медвєдєв, котрий зазвичай завжди вміє знайти втішні слова для ліберального Заходу, не дає жодних коментарів. Вони не дбають про найменші ознаки відкритого суспільства, для якого характерні внутрішні конфлікти й переживання. Й особливо в справі захисту меншин слід демонструвати свої демократичні чесноти. Вони значно охочіше вживають слово “модернізація”. Утім, судовий процес над Єрофєєв і Самодуровим веде країну не вперед, а в минулому.

Складається враження, що православ’я набуває чимраз більшої ваги в очах всіх тих політиків, котрі не особливо собі уявляють, як можна було б іншим чином мобілізувати Росію навколо спільних цілей і цінностей. Церкві відводиться важлива роль визначати національну ідентичність у суспільстві, в якому гроші й влада стоять понад всім іншим в ієрархії пріоритетів. Можновладців не зупинило навіть те, що процес над нелюбимим Центром Сахарова супроводжуватиметься спротивом залишку інакомислячої частини суспільства.

Наслідки судового вироку викликають занепокоєння. Відносно м’які штрафні санкції, на які доволі спокійно зреагували навіть критики й спостерігачі передовсім на Заході, не слід вважати головним сигналом для російських митців та галеристів. Месідж для них радше звучить так: це – останнє попередження щодо використання певних тем у мистецтві. І з цього моменту починається кінець мистецької свободи, яка часто завдає болю, але водночас виконує важливе суспільне завдання.

Бо хто ще мав би тримати свого пальця на пульсі бурхливого російського суспільства? Існує кілька милостиво залишених нішевих газет і кілька невеличких опозиційно налаштованих гуртків друзів, які майже як ще за радянських часів повернулися на кухні для обговорення суспільних проблем. Решта – це приручені пристосуванці.

Єрофєєв не організовував якоїсь виставки на релігійну тематику, а – про цензуру й самоцензуру. Цей люб’язний і водночас готовий до суперечок куратор ще раніше отримував догани й заборони від свого музейного начальства та чиновників від культури, зокрема під час організації виставки “Російський поп-арт і соц-арт”. Ще тоді багато хто знизував плечима й висловлював переконання, що мова йде про кілька одиничних випадків. Цензура в Росії? – Що Ви, ніколи в світі!

Утім, процес в Москві продемонстрував, що організатори виставки, послуговуючись своїми тривогами, влучили в “яблучко”. Цензура повернулася до Росії, базуючи свої дії на зловживанні Законом про боротьбу з тероризмом і екстремізмом, державні органи сприяють розпалюванню ненависті і чвар. І саме в цьому полягає скандальність процесу.

Йоганес Фосвінкель [Johannes Voswinkel]

Назва оригіналу: In Russland kommt die Kirche vor der Kunstfreiheit

Джерело: Die Zeit. 16.07.2010