УГКЦ на шляху до РПЦ

Про знищення розписів Сосенка та Буцманюка говорили та писали багато, але це лише один із симптомів, один із проявів процесу, який я нарешті хотів би озвучити.

Останні роки мене не полишає відчуття, що моя рідна УГКЦ все більше перетворюється на РПЦ. Саме так, це не описка – таки на Російську Православну Церкву. І справа зовсім не в риториці про «адіннарод» чи підтримці опоблоку (секту Догнала прошу до УГКЦ не примазувати). Ні, з національною орієнтацією в греко-католиків усе як на картинці: цілком проукраїнська націоналістична риторика. Тобто все точнісінько так само, як у РПЦ, тільки в синьо-жовтих барвах. Виглядає, що так само, як РПЦ в Росії, УГКЦ в Україні цілеспрямовано добивається звання національної Церкви та визнання її такою з боку держави (див. попередній допис про паломництво до Софії). Це й турбує: надто реальною в умовах війни є небезпека перетворення віри на ідеологію та слугиню націоналістичних рухів.

Зі знищенням розписів Сосенка та Буцманюка в Україні та супровідними протестами інтелігенції проти цього збігся в часі протест росіян проти побудови чергового «скверного» храму РПЦ в Єкатеринбурзі. Ці події мають спільні риси: цілковите ігнорування думки небайдужих громадян і наплювання на закон. Обидві Церкви цілком неготові до діалогу зі суспільством, з активною його частиною, яку відразу демонізують: таким людям наклеюються ярлики зрадників чи ворогів віри, нацькованих на Церкву-мученицю злими ліберастами.

Образ Церкви-мучениці експлуатують, до слова, обидві Церкви, як і мотиви «бездуховного Заходу» та «змови ворогів», які намагаються знищити Церкву просто тому, що Церква виступає «за все хорошее», а вони «по жизні» за все погане. При цьому жодна з Церков неготова до визнання власних помилок. Покаяння призначене лише для незгідних із нашою позицією, самі ми безгрішні та цілком непомильні. Тільки здається, що догму про папську непомильність «трохи» викривили, поширивши на всі сфери власної діяльности, що в результаті веде до самодурства та свавілля з боку духовенства.

З цього випливає небезпека поступового зациклення системи на самій собі: УГКЦ щораз сильніше нагадує РПЦ й у тому, що стає все більше замкнутою на самій собі, єдиною її метою стає самовідтворення.

У радянські часи РПЦ називали «хрещально-погребальною конторою». Адже крім уділення треб, вона не відповідала на жодні інші актуальні запити народу. Можна сказати, що часи були не ті: тиск КДБ і таке інше, але РПЦ й раніше виконувала роль ідеологічного придатка Російської імперії, тому нічого незвичайного для неї в цьому не було. Тільки от історія УГКЦ була інакшою – вона служила народові, йшла попереду нього й вела за собою, часто попри спротив і прямий тиск ворогів.

Сьогодні в УГКЦ, як і в ХІХ ст., знову цвіте москвофільство, але йдеться не про власну ідентифікацію з російським православ’ям, не про обрядову орієнтацію на РПЦ, не про замилування в духовній та богословській спадщині росіян (хоча це останнє також має місце) чи віднесення себе до того ж народу. Все набагато гірше: ми поволі перетворюємося на таку ж хрещально-погребальну контору, заточену лише на самовідтворення. УГКЦ починає самозакохано обертатися довкола себе. Ми якось не помічаємо тих процесів, які відбуваються навколо. Точніше, ми їх спостерігаємо, але намагаємося при цьому утворити навколо себе кокон, у який ці зміни не проникнуть. Переконання у власній елітарності, яка виводиться лише з факту критики дій Церкви, цей процес лише посилює.

Чудово описує те, що відбувається в РПЦ й УГКЦ російське слово «окукливание». І причини цього явища, мені здається, слід шукати зовсім не в персоналіях: об’єктивно патріарх Кирил один із найосвіченіших і найінтелігентніших патріархів цієї Церкви, як і блаженніший Святослав ув УГКЦ та греко-католицькі архиєреї назагал.

Відповіді слід шукати в процесах, які відбуваються сьогодні, до яких обидві Церкви неготові та на які вони реагують однаково. Йдеться про новий фазовий перехід, який, як і 500 років тому в Західній Церкві, викликає в обох східнослов’янських Церков таку ж реакцію нерозуміння та неприйняття. Можна сказати, що УГКЦ та РПЦ сьогодні також здійснюють свій фазовий перехід – перетворення на лялечку, те таки «окукливание».

І що з тієї лялечки вийде, поки важко сказати. Та, на відміну від РПЦ, для УГКЦ є надія, що єдність із Католицькою Церквою не дозволить нам настільки замкнутися в собі, щоб замість махаона з лялечки вийшов, образно кажучи, бражник мертва голова.