Українізація міста

IQВасиль Расевич, 29 жовтня 20138457239
Українізація міста

Здавалося б, уже давно канули в Лету часи, коли львів'яни невтомно працювали над декомунізацією свого міста. Проте це новітнє маркування громадського простору вилилося спочатку у його псевдоукраїнізацію, а потім – і в нову ідеологізацію львівських вулиць, площ та будинків.

Заміна героїв

Перша хвиля такої "українізації" відбувалася за надзвичайно спрощеним сценарієм: вулиця піонера Валі Котика перетворилася на вулицю Богдана Котика, а місце комуністичних вождів посідали вожді та ідеологи націоналістичні. Комусь вистачило розуму назвати центральний проспект міста не гучним прізвищем героя, а надати нейтральну назву – Свободи. Підозрюю, що навіть тут закралася певна алюзія, бо більшість львів'ян бачать у статуї, що сидить під куполом Етнографічного музею, аналог американської статуї Свободи. Насправді ж львівська посестра франко-американки символізує ощадливість, якої так бракує сучасним українцям.

Наступний етап деідеологізації міського простору був менш творчим і за брутальністю методів радше нагадував радянське маркування міста. Дива не сталося, у Львів не повернулися старі, нейтральні назви вулиць і площ. Дзержинського, Маркса, Енгельса замінили Вітовський, Мельник і Коновалець. Здавалося, що члени міської комісії з перейменування вулиць просто змагалися між собою, хто запропонує найбільш радикальну назву. Так, вулиця Миру стала вулицею провідника ОУН Степана Бандери. Вибір було зроблено невипадково. Це одна з центральних вулиць, що веде прямісінько до залізничного вокзалу. На ній розташоване міське управління міліції, а тому офіційні листи, які писатимуть львівські міліціонери у Київ, матимуть в адресі ім'я провідника ОУН. І нехай ті високі чиновники в столиці звикають до наших героїв! Погодьтеся, такий підхід більше нагадує дитячі пустощі, а не продуману дію.

Наступним контрольним пострілом в голову радянському Львову мало стати спорудження на цій вулиці пам'ятника Степанові Бандері. Пам'ятник вдалося побудувати в найгірших традиціях радянської монументалістики і помпезності Третього Райху. І тепер цей гібридний постамент змушений вітати всіх гостей міста. Тепер відвідувачі Львова можуть, відповідно до власних симпатій і антипатій, угледіти у цій постаті щось собі на вибір – Леніна, Дзержинського, псевдоарійську тріумфальну арку. До слова, цей довгобуд, який забрав мільйони гривень з обласної скарбниці, тепер цілодобово охороняє міліцейський наряд. Львів отримав ще одного героя, але під охороною міліції.

Цікаво, що, перейменовуючи вулиці і площі, комісія в окремих моментах солідаризувалася із позицією "радянських окупантів", а подекуди навіть переплюнула їх. Не таємниця, що колишня площа Векслярська була серцем старої єврейської громади Львова. Радянська влада намагалася усіляко затерти сліди єврейської присутності у місті, і робила це напрочуд брутально. Таким чином, місця єврейської пам'яті у Львові отримували назви, які містили відверто антисемітське звучання. Прикладом цьому може послужити перейменування площі Векслярської на площу Коліївщини. У радянський час навіть учні середніх шкіл знали, що Коліївщина була найбільш антикатолицьким та антиєврейським рухом наприкінці 18 століття. То чому шановна комісія не змінила цієї ганебної назви?

Щоб якось втерти носа полякам, львів'яни вирішили перейменувати вулицю Пушкіна на вулицю Генерала Чупринки. Помиляються ті, хто думає, що це був суто антиросійський випад – цю вулицю назвали псевдом Романа Шухевича, щоб потім встановити меморіальну таблицю на його честь на школі з польською мовою викладання. І нехай тепер польські діти начуваються, нехай знають, хто господар у цьому місті. Знову ж таки, продуманою і виваженою таку політику коммеморації не назвеш. Навіть навпаки, замість сприяти національному мирові та гармонізації відносин у громаді, політичні активісти та міські райці постійно шукають ворогів і вкидають яблуко розбрату в і без того крихку систему міжнаціональних відносин.

Історія в таблицях

Але перейменуванням справа не закінчилася. Як гриби після дощу на фасадах будинків полізли розмаїті меморіальні таблиці. Це були пам’ятні дошки діячам ОУН, які проїздом бували у Львові, українським професорам, які залишили по собі пам'ять тільки в головах їхніх вдячних учнів, бандуристам, які мали честь зупинятися в старій кам'яниці на Ринку, сумнівним профспілковим діячам, бо, як знаємо від Леніна, профспілки – це школа комунізму. Якщо до всієї цієї вакханалії додати неоковирне з мистецького погляду виконання, то позитивною таку українізацію аж ніяк не назвеш. Її результатом стало те, що фасади деяких будинків у середмісті часто просто вгинаються від такої меморіальної пам'яті вдячних нащадків.

Знову ж таки, якщо пригадати, що в старій частині міста було дуже мало будинків, тісно пов'язаних з українською історією, то можна з жахом уявити, що чекає на будинок колишньої "Народної Гостиниці", будівлю НТШ, або колишній палац Любомирських на площі Ринок, 10. Справа в тому, що в цих трьох будинках перебували майже всі активні культурні і політичні діячі українського руху. То що, тепер ці чудові будинки треба заліпити меморіальними таблицями?

Спостерігаючи за такою українською коммеморацією, не полишає думка: а яку мету мають ініціатори подібного меморіального увіковічнення? Безумовно, різні середовища львів'ян мають різні цілі і свої види від такого маркування простору. Українські патріоти хочуть затерти сліди багатокультурного минулого нашого міста, переписати його історію, зробивши її україноцентричною. Націоналісти хочуть "застовпити" його за своїми ідеологічними провідниками, показати, ніби у Львові діяло українське підпілля, і всі разом хочуть обманути своїх дітей та внуків, витворити у них ілюзію вічно українського міста. Така практика ні до чого доброго не приведе: не додасть нашій молоді патріотизму, натомість виховає армію агресивних невігласів, які вважатимуть, що історію можна змінити заднім числом. Вже не раз доводилося спостерігати здивовані обличчя студентів-істориків, після розповіді про динаміку національних змін населення Львова. А якщо така енциклопедична інформація дивує майбутніх істориків, то чого очікувати від звичайних молодих людей?

Комерційна і сакральна коммеморації

Справжнім явищем у сучасному окультуренні громадського простору стали різноманітні комерційні ініціативи. Різноманітні кнайпи і ресторани розповідають мало того, що висмоктані з пальця креаторів історії, вони наповнюють місто примітивними бовванами і сумнівними "прикрасами" на фасадах старих будинків. Свого часу кримська "Масандра" всадила огидного "попандопула" перед своїм магазином, потім Львівська пивоварня ощасливила львів'ян монахом-пияком, а тепер ще й "Галка" нагородила мешканців міста кічевим Кульчицьким.

Але рівних у такій кічево-руйнівній діяльності мережі "!Фест" немає. Ксенофобія, антисемітизм, глум над історичними постатями, антиестетизм – ось ознаки невтомного "окультурення" Львова цією фірмою. Багато львів'ян вже просто втомилися протестувати проти такої руйнівної роботи креаторів, а особливо вражає їхня безкарність. Навпаки, їхні фірми процвітають, бо безчесно експлуатують добре ім'я цього міста. Завдяки подібній "культуртрегерській" роботі, у сотень тисяч відвідувачів Львова формується образ львів'янина як людини малоосвіченої, естетично не вразливої, морально неперебірливої, готової зробити гешефт на найсвятішому, тобто такого собі новітнього варвара.

Але я був би неправим, якщо б категорично заявив, що у львів'ян нема нічого святого. Специфічний львівський сакрум переливається на сонці справжнім золотом, мерехтить ядучими фарбами, блискає китайськими неонами і колоситься кетягами штучних квітів. Дорадянські господарі цього міста також не скупилися на матеріали для фігурок Діви Марії, але до справжнього валу не дійшли. Можливо, на перешкоді стала радянська окупація міста.

Тепер же справа священних фігурок і капличок набрала нового дихання, заполонила всі без винятку установи і вдерлася до найнесподіваніших місць публічного простору. От і львівські пожежники спромоглися на черговий сакральний "шедевр" практично в центрі міста. І тепер, постфактум, жоден міський чиновник не наважиться підписати наказ на усунення цього самобуду. Але "пожежна" Матір Божа – це порівняно ніщо проти планів послідовників УНА-УНСО щодо скверу навпроти генерального консульства Росії. Задуму, напевно, найбільш маразматичного і дурного. Але про цей задум пізніше.

Антиросійськість Львова на карті міста

Однією із характерних ознак українського маркування публічного простору є його виразна антиросійськість. У Львові склалося так, що декомунізація плавно переросла у пошуки п'ятої колони, а відтак – в антиросійськість. Перейменування вулиць, які раніше називалися іменами діячів російської культури і ніякого стосунку до Львова не мали, львів'яни сприйняли спокійно. Мовляв, справді, хіба Львову бракує власних всесвітньо відомих літературних та музичних талантів? Але так не сталося, як гадалося. Замість російських прізвищ у назвах вулиць стали з'являтися імена українських ідеологів, а далі – і відверто істеричні антиросійські назви. Прикладом цьому може бути перейменування вулиці Міхаїла Лєрмонтова на вулицю Джохара Дудаєва, лідера чеченських повстанців. Депутати, що прийняли це вікопомне рішення, тішилися як малі діти: Оце так підсунули свиню під ніс "москалям"! Оце ми їм наваляли!

Але ейфорія тривала недовго, а далі з тим треба якось жити. Росія позлилася та й забула, а враження про недалеких львів'ян, які в такий неоковирний спосіб борються з "російським імперіалізмом", залишилося.

Здавалося, часи, коли львів'яни боролися таким чином проти "російського імперіалізму" безповоротно минули. Але ні... Є ще порох у порохівницях львівських провокаторів. А якщо й відсирів, то добрі люди допоможуть його висушити і набити в патрони провокацій. Здеградована після маси внутрішніх розколів, виявлення старої гебешної агентури та відвертих провокаторів у її проводі, змаргіналізована до піввідсотка на парламентських виборах, УНА-УНСО знову намалювалася у львівських просторі і часі. Цього разу – з ініціативою встановити капличку навпроти генконсульства Росії, в пам'ять про полеглих на її території вояків УНА-УНСО.

Група провокаторів одного дня добралася до чудового львівського скверика, провела "велелюдний" мітинг і встановила камінь, на якому зазначила в доконаній формі, що тут стоятиме каплиця унсовцям. Для надання сакрального звучання місцю, скотчем прикріпили образок і внизу камінь підперли лампадкою. А що на це відповіли поважні громадяни славного міста Львова? А ніщо. Мов води у рот набрали. Політики бояться втратити підтримку в люмпену і так майже по крихтах збирають ті благословенні голоси виборців. Громадським діячам не до того, не будуть же вони опускатися так низько і реагувати на витівки якихось маргіналів. Церкви і самі не проти спорудження ще однієї каплички, яка неодмінно підсилить віру їхньої пастви. Побожні християни ніколи не наважаться висловити протест проти спорудження ще однієї сакральної споруди, хоча вона в своїй основі є профанацією християнства. А міська влада, боячись зниження власного рейтингу, не хоче брати на себе відповідальності. Така собі патова ситуація довкола новітньої "українізації" публічного простору Львова.

Читачі спитаються, а чому, власне, не можна там спорудити капличку? Пояснюю. Місце вибране аж ніяк не з релігійних міркувань: там не ставалися дива, там ніхто не зцілювався дивовижним способом,там нікому не являлися святі, там ніхто не страждав за віру і церкву. Єдиною причиною вибору місця стало сусідство Російського генконсульства. Логіка вкрай примітивна – насолимо "москалям", щоб кожного дня дивилися на капличку наших героїв, які проти них воювали. Цим людям є байдужим те, що "їхня" історія ніяким боком не пов'язана із християнством. Вони вже встигли "забути", що мова йде про звичайних найманців, які разом із росіянами воювали проти молдован у Придністров'ї, а потім разом з грузинами – проти росіян в Абхазії. Потім з чеченцями проти росіян, і кожного разу у найважливіший момент в'язали руки українській дипломатії та державі Україна на міжнародній арені.

Всі їхні дії – це історія суцільних антиукраїнських провокацій. Їхні лідери – агенти спецслужб із дуже сумнівним минулим і з вкрай нечесною поведінкою у політиці. Пригадаймо Олега Вітовича, який, будучи депутатом Верховної Ради, прославився розшматуванням російського прапора за парламентською трибуною, а потім закінчив свою кар'єру у нелюбій українцями СДПУ(о). А безвідповідальні провокації Дмитра Корчинського, а участь Юрія Тими у збройних конфліктах на території чужих держав?

Щоразу їхня діяльність давала зайві аргументи опонентам України. А Ярослав Ілясевич, який попри те, що працював у компартійних та радянських органах в Душанбе, а потім "дивом" опинився у Львові на закритому танковому підприємстві, зміг вибитися в лідери радикальних українських націоналістів і навіть стати народним депутатом? УНА-УНСО були безперебійним постачальником провокаційних картинок для іноземних телеканалів і знеславлення України в очах міжнародної спільноти. В пам'ять багатьох людей врізалися сцени факельного походу унсовців в уніформах нічним Львовом 1991 року. Багато людей пам'ятають ту макабру, яку вони влаштували на площі святої Софії під час похорону митрополита Володимира, афери на Кубані і "поїзд дружби", який сприяв остаточному розколові України на Схід і Захід. Кількість провокацій цієї горе-політсили можна перераховувати годинами, але чи потрібно? Напевно, що УНА-УНСО на каплицю у Львові не заслуговує, як і не варто паплюжити чудовий сквер на Костя Левицького тільки тому, що там розташоване генконсульство Росії.

Які ж висновки можна зробити з цієї всієї історії?

По-перше: львів'яни мають нарешті навчитися захищати публічний простір свого міста. Не допускати, щоб усілякі невігласи брутально втручалися в нього і намагалися змінювати його під будь-яким претекстом: від сумнівного захисту українських національних інтересів і до увіковічнення різного штибу героїв.

По-друге: у Львові вже не має постати ані одного пам'ятника, ані однієї меморіальної дошки або каплиці без громадського обговорення цієї ініціативи. Практика ставлення львів'ян "перед фактом" має відійти в минуле як ганебна сторінка в історії нашого міста.

По-третє: не дозволяти руйнувати вже облаштовані місця в нашому місті різними ініціативами вшанування, помсти або ж просто тому, що комусь щось наснилося.

Тому, шановні львів'яни, не піддаймося на чергову профанацію під виглядом боротьби за національні інтереси. Нам така "українізація" – ні до чого. Збережімо сквер.

Якщо Ви виявили помилку на цій сторінці, виділіть її та натисніть Ctrl+Enter
powered by lun.ua
Пропозиції партнерів
Загрузка...
Останні новини
Залиште відгук