Українські республіканці плачуть, українські демократи танцюють

Дискусії в українському сегменті фейсбуку про американську політику викликають в мене щиру заздрість. Я дійсно заздрю людям, які чітко знають, за кого вони – за демократів чи республіканців. Усе ніби просто: любителі «старих-добрих» традиційних цінностей відкидають новомодні ліберальні віяння, які насправді ведуть нас у новітній тоталітаризм. Не сприймають погромників BLM, цитують Рональда Рейгана і ненавидять совок. Вони за республіканців. З іншого боку, «свобода – наша релігія», як писало на Будинку профспілок після Революції, Росія – ворог, скрєпи – зло, Європа нам допоможе. Тому, мабуть, ліпше вже демократи…

Натомість що більше я читаю, то більше виникає в мене запитань, на які поки що не знаходжу відповіді. З чим і з ким можна ототожнити себе?

Із традиційними цінностями «в пакеті бонусом» ідуть теорії змов, від яких разить російськими методичками. Ідея про те, що чесна праця винагороджується успіхом – приємна і правильна, але як її застосувати в Україні? Ми ж не при капіталізмі виросли, у нас «держава гарантує», і замість Ілона Маска у Відні сидить Фірташ та періодично «нагинає» якусь державну комісію переглядати тарифи на транспортування газу для населення. З позиції «цивілізованої білої людини» можна по-всякому називати протестувальників Black Lives Matter, але варто згадати про реальний статус своєї мови у своїй країні – і одразу перестаєш відчувати себе «білим», а десь у Харкові чи Одесі можеш навіть відчути себе трішки «кольоровим».

З іншого боку, ідею про турботливу державу загального процвітання, яку несуть демократи, ми вже, так би мовити, пробували, і нічого з цього не вийшло. Зрештою, ми й досі пробуємо – у нас соціальна держава. І з регуляцією ринку не вчора познайомилися. Може, за океаном воно якось інакше працює, але цього аргументу явно замало для ототожнення і беззастережної підтримки.

Така, мабуть, доля периферії – отримувати готові ідеологічні концепції, які на практиці неможливо адаптувати на місці. А якщо дуже постаратися і, як казав Іван Плющ, «впихнути невпихуєме», то виходить або смішно, або страшно. Так було із соціалізмом, коли у відсталих аграрних країнах шукали робітничий пролетаріат. Виявилося, що засобів виробництва, які треба ділити, ще нема. А щоб їх купити в капіталістів, треба відібрати зерно в селян. Або з націоналізмом, коли фанати сильної руки хвалили різних закордонних дуче і вождів. А ті своєю чергою вважали українців расою третього сорту, здатною виконувати лише найпримітивнішу роботу. Це було страшно.

А зараз смішно. У країні, де вибори робить телевізор, а кількох власників телеканалів (тобто реальних політиків) знають навіть діти в школі, народ розпереживався через роль товариша Цукерберга в політичній кар’єрі старого Дональда. Не сперечаюся, для світу і його майбутнього це важливо, і вплив нових медіа на політику потрібно буде осмислити. Але коли якийсь місцевий «ЛОМ» демонстративно «переходить в Телеграм, тому що цензура…» – це радше про еґо і про демонстрацію своєї «причетності до світової політики».

А що дійсно сумно, так це те, що українці вміють не тільки ототожнити себе з американськими республіканцями чи демократами. Вони, на своїй частині суші, дуже вдало мімікрують під актуальних «білих». Можуть бути російськомовними, походячи з українських родин. Або суперукраїномовними політиками, що вдома послуговуються російською. Або просто «слов’янами», коли потрібно уникнути складного вибору. Ми вміємо заховати нашу ідентичність настільки глибоко, що всі перешкоди для успішної кар’єри зникають. Такої опції нема в американських чорних, і ніколи не було, тому їм потрібно йти до кінця.

І ще сумніше те, що це бездумне (на межі з карго-культом) копіювання відбувається не з оригіналу, а з російської копії. Ми копіюємо російські копії західних ідей.

Зате є й хороші новини. Уся ця «аналітика» бурлить і піниться в обмеженому колі користувачів фейсбуку. Решта суспільства зайнята. Причому дехто навіть зайнятий простою чесною працею, як от розмитненням машин, оптимізацією податків чи адаптацією свого бізнесу до чергових фантазій міністра Степанова. Формується таки «соціальна база», про яку мріяли покоління «експертів». Головне, щоб ця «база» остаточно не переїхала жити до Польщі, тим більше, що там і вакцина (не китайська, не з кінця року, не лише для пенсіонерів та міліціонерів), і підтримка бізнесу не разово 8000 грн в одні руки.