«В мене було всього три дні на те, щоб прийняти цю дитину»

Герої проекту «Рідні» – родина Яковлевих-Чигрин

Полюбити, подарувати нове життя і навіть сховати від війни. Таку історію як у донеччанки Олени Яковлевої-Чигрин навмисне не придумаєш. За три роки її життя змінилося повністю. Жінка стала багатодітною мамою та після виснажливих переїздів, оселилася в Києві. А найголовніше, кардинально змінились і її діти. Колись покинуті і ображені власними батьками, вони нарешті знов вірять у любов, добро та рідних.

«Ні ім’я, ні те, як дитина виглядає мені не сподобались. Але було відчуття, що це моя дитина».

На приїзд знімальної групи вдома у Яковлевих-Чигрин готувалися. Ми застали метушню на кухні: під співи і музику з телефона весело нарізались канапки і смажились млинці. Дарина за шеф-кухаря. Віка і Толик їй допомагають.

«Мама, допоможи!», – кличе Олену дванадцятирічна Дарина, у якої виникли клопоти із млинцями.

Це така собі традиція вихідного дня. Щоб подякувати мамі та бабусі, діти готують для них сніданок. Над командною роботою ще доводиться працювати. Але з кожним разом виходить все краще. Ще не так давно зовсім чужим дітям довелося багато працювати над собою, щоб стати справжньою сім’єю. Зріднили труднощі. А найбільше допомогли Оленині любов та терпіння.

«Діти для мене – це моя щастя», – каже жінка. Багато років вона віддавалася роботі. Раніше вона жила у Донецьку і мала хорошу роботу у великій компанії. Тоді і замислилась про всиновлення. Надихнули і її куми, які взяли дитину з притулку.

«Просто я так озирнулася, подивилася, що вже, вибачте, багато років. Родини нема, хотілося щоб хтось тебе любив і ти когось любила», – розповідає Олена.

Вона не хотіла припиняти працювати, тому вирішила, що шукатиме дівчинку 3-4 років. За кілька місяців після того зі служби у справа-дітей подзвонили і сказали: «А ось, є дівчинка!».

Олена одразу налаштувалася, що це – її дитина і була готова прийняти будь-які труднощі.

«Якщо от брати людей, які кажуть «ой, щось йокнуло!», то ні ім’я, ні те, як дитина виглядає мені не сподобались. Але було відчуття, що це моя дитина. Коли мати готується до пологів, вона ж теж не знає, якою буде дитинка. Але вона готується і каже: «Я люблю цю дитину. Я приймаю цю дитину.» В мене не було дев’яти місяців, в мене було всього три дні на те, щоб я прийняла цю дитину.

Дівчинку звали Дарина. Її покинули у лікарні. Майже весь час вона хворіла, тому переїжджала з медзакладу в медзаклад.

«Я так вам скажу: там була купа діагнозів. Хоча написано «здорова». А ти стикаєшся з тим, що там хронічне є захворювання, там хронічне. Її покинули, коли їй було півтора рочки, її просто передавали з однієї лікарні в іншу. За цей час ніхто з рідних навіть не поворухнувся, щоб дізнатися, що з нею. Тобто дитина залишилася майже сама. Для неї світом були лікарні. Лікарні і якісь там чужі тітки», – згадує Олена.

Остаточно забрати Дарину додому Олена вирішила після того, як приїхала навідати дівчинку вдруге. Вони пішли разом на вулицю і під час прогулянки до Олени підбігло кілька дітей. На це Дарина зреагувала словами «Не підходьте! Це моя мама!»

Матері-новачку довелося не легко. Дарину потрібно було ще лікувати і навчати. Медики приписували їй розумову відсталість і затримку мовлення. У чотири роки дівчинка розмовляла на рівні півторарічної дитини.

«Я не вимовляла 28 чи 29 букв, – дещо перебільшує Дарина. – Щовечора зі мною займалася бабуся, ми розмовляли або вчили букви».

Таким чином Дарина швидко наздогнала однолітків. Вона займалася танцями, музикою, обожнює театр і навіть знімалась в епізодичних ролях в кіно.

«Її ім’я Дарина і вона дарунок Божий у моєму житті. Таке враження, що я її народила. Десь нас доля розлучила і після тривалого часу ми з нею зустрілися, – каже тепер Олена.

«У тата була пилочка і він нею рівняв дитині зуби»

«Мама весь час працювала, бабуся була на городі, а в дідуся також були свої справи, – розповідає Дарина. – Всі були зайняті. Я сказала, що хочу брата і сестру, щоб було з ким гратися. Бо мені нудно».

Олена порадилася із батьками і вирішила всиновити ще одну дитину.

«Ми вибрали декілька анкет. Ми не знали, хто в нас народиться», – сміється Олена.

Якось Олена навідалась у службу в справах дітей. Пролунав дзвінок. Працівниця взяла трубку і спитала: «А візьмете двох?»

Віка і Толік потрапили в притулок після того, як померла їхня мати. Тато відмовився від дітей. Діти були зовсім не готові до життя в сиротинці і Олена погодилась познайомитись із ними. Вона взяла свою маму і поїхала до притулку.

Згадує як в кімнату зайшло двоє дітей. Хлопчик ховався, а дівчинка ледь пересувала ноги і тримала на грудях скорчені ручки.

«У дівчинки ДЦП, – прошепотіла Олені на вухо мама. – Не потягнемо». Згодом виявилося, що Віці одягнули затісне взуття і тому їй було важко ходити.

Жінки були шоковані. На шкірі хлопчика виднілися шрамами. У дівчинки все обличчя було у якихось болячках і важила вона в своїх шість років одинадцять кілограмів. А ще у неї були знищені зуби.

«В роті була така… просто задня стіночка. І чорні-чорні зуби. А запах такий стояв, наче дитина вже гниє. Виявилося, що у тата була пилочка і він, коли напивався, нею рівняв дитині зуби,» - розповідає Олена про стан Віки.

І це лише частина того, як батько знущався із власних дітей. Коли Олена привезла дітей додому, то помітила, що Віка вночі кожні 20-30 хвилин бігала в туалет. Як виявилось, тато ставив їй будильник, щоб та випадково не помочилася в ліжку.

Знадобилося чимало часу та зусиль, аби Віка і Толік стали здоровими і безтурботними дітьми. І працювати доводилось не лише з ними, а й з Дариною.

«Відвези їх назад, віддай їх назад!», – цитує слова доньки Олена. Тепер вона сміється, коли згадує слова Даринки. Тоді було зовсім не легко. Доводилося довго пояснювати, що тепер вони рідні і ніхто нікого нікуди не повезе.

Розповідаючи про своїх дітей Олена наголошує: хвороби і фізичний стан - це ще не найгірше. Усім трьом роками доводиться боротись із душевним болем та страхами. Дарина, наприклад, боялась, що її можуть знову залишити в лікарні. Толік лякався молотка, бо ним неодноразово діставав на горіхи від рідного батька.

Зараз важко уявити, що ці діти переживали подібні жахіття. Доглянуті і веселі вони разом проводять дозвілля, допомагають одне одному з уроками та підтримують в моменти суму чи радості. Тепер вони кажуть: «Ми стоїмо горою одне за одного». Але поріднили їх труднощі.

«Коли почали стріляти, мені подзвонили з садочка і сказали: «Заберіть, будь ласка, дітей»

5 січня 2014 року Олена отримала рішення суду про усиновлення і офіційно стала багатодітною мамою. На той момент її родина вже переїхала з тісної квартири у будинок, який придбала в кредит. Але скоро все доведеться покинути. За кілька місяців вона вийде на останній у Донецьку проукраїнський мітинг, а згодом з валізою літніх речей і трьома дітьми вони поїдуть відпочивати, але додому так і не повернуться.

«Ми спостерігали з телебачення за подіями в Слов’янську і Краматорську. Здавалося, все це далеко. До нас це не дійде. Коли все ж перемістилося в Донецьк, ми ще сподівалися, що все це скінчиться, що всі є розумними людьми і можна мирно домовитися, – зі сльозами на очах згадує жінка. – По-справжньому стало страшно, коли в місті почали стріляти і мені подзвонили з садочка і сказали «Заберіть, будь ласка, дітей». Я боялася лише, що не встигну. Так, поки це були лише автомати. Але ж куля не обирає».

Коли почалися обстріли, Олена з подругою поїхали із дітьми на море. Відпустка затягнулась до вересня, а в Донецьк було повертатися небезпечно.

Дарина і Толік якраз мали йти в перший клас. Тоді родина переїхала у Селидове. Однак надовго там не затрималися. Мати із дітьми чотири місяці жили в квартирі, де із вигод було лише світло.

Наближалась зима і стало зрозуміло, що скоро додому повернутися не вдасться. Тоді Олена подзвонила у благодійний фонд і попросила знайти для них якесь місце. Чигрин-Яковлевих вивезли у Бердянськ і поселили у піонерському таборі. Згодом родину прихистила церква п’ятидесятників. Одного дня Олені передзвонили із компанії, де вона працювала. Весь офіс переїжджав до Києва, а отже їй пропонували перебратись у столицю.

«В нашому житті з’явився майстер на всі руки»

«Коли ми переїхали до Києва, моя Віка - то просто якийсь ураган, вона ламала на своєму шляху все. Все, що можна. То ручка зламалася, то кран в нас потік, набралося багато всього. У фейсбуці я знайшла компанію, яка називається "АТОшка", так в нашому житті з’явився майстер на всі руки, а цього року ми одружилися».

У чоловіка Олени також є двоє дітей. Тепер вони мріють про власне житло, де зможуть жити великою дружньою родиною.

Своїх дітей Яковлева-Чигрин вчить вірити в чудо і нести в цей світ добро. Усією родиною вони часто беруть участь в благодійних акціях. Діти навіть відмовлялись від святкувань дня народження. Заплановані на подарунки кошти вони погодились віддати малюкам, яким пощастило менше, ніж їм.

А ще Олена допомагає сім’ям, які теж хочуть всиновити дітей

«Ми всі проходимо такий важкий шлях. Ми беремо чужу дитину, іншу дитину, інший світ і маємо рахуватися з цим світом. Якщо ви хочете просто побавитись… там «а на слабо: зможу чи не зможу?» Просто кажу: «Не беріть! Не беріть, бо це не кошеня!» І я коли чую історії розусиновлення, мене це вбиває. Треба йти вже з прийнятим рішенням і все буде по-іншому».

«Рідні» - це спільний проект «24 каналу» та благодійного фонду «Рідні». Це десять історій людей, які наважились змінити своє життя і подарувати родину чужій дитині. Програму дивіться щопонеділка о 19:30 на «24 каналі».

Щоб дізнатися більше про усиновлення, опіку чи створення ДБСТ телефонуйте за номером телефону гарячої лінії 0 800 300 484 або завітайте на сайт благодійного фонду «Рідні» ridni.org.ua.

Благодійний фонд «Рідні» надає інформаційну та психологічну підтримку щодо процесу усиновлення, при потребі юридичні партнери Фонду надають правову допомогу у процесі усиновлення. Фонд в жодному разі не займається посередницькою діяльністю та не заміняє функцій держави у процесі усиновлення (удочеріння).

Якщо Ви виявили помилку на цій сторінці, виділіть її та натисніть Ctrl+Enter
Пропозиції партнерів
Загрузка...
Останні новини
Залиште відгук