Вибори, що розділяють
IQ

Вибори, що розділяють

Останні дні напруженого електорального шоу

Любко Петренко, 17 квітня 1492 2

Терпіти українцям залишилося недовго. Ще кілька днів і прийде це свято волевиявлення, спаде суспільна напруга, кануть у Лету взаємні образи, настане мир і спокій на Батьківщині. Чи ні?

Як запевняє команда кандидата у президенти Володимира Зеленського своїми білбордами, настане «кінець епохи брехні», «кінець епохи бідності». Команда ж Петра Порошенка оперативно затролила ці меседжі, змінивши в останньому з них літеру «б» на «г». Вийшло: «Кінець епохи гідності». Як натяк на Революцію гідності і нешанобливе ставлення до неї електорального опонента.

Тролінг, образи, компромат, удари нижче пояса… Загалом слід визнати, що актуальна передвиборча кампанія була чи не найбруднішою за всю історію незалежної України. Ще ніколи суспільство не було таким розділеним. Звісно, ми мали жорсткі президентські кампанії 2010 року чи 2004-го з Помаранчевою революцією, але тоді напруга згладжувалася географічним чинником. Електорально протистояли Схід і Захід, опоненти найчастіше не мали між собою візуального контакту.

Актуальна ж ситуація нівроку перемішала географічні карти. Навіть нібито єдина у своїй підтримці чинного президента Галичина віддає високий відсоток голосів його конкурентові – «новому обличчю», недосвідченому в політиці й незамащеному в ній.

А хотілося б абстрагуватися від брудних випадів з обох таборів на адресу опонентів, зрозуміти мотиви й бажання кожної електоральної групи, аби на їхній основі зробити правильні висновки. Та це не так просто, доводиться продиратися крізь хащі ненависті, пейоративу, погроз.

Та все ж нещодавно вдалося прочитати у Facebook два вдумливі, помірковані пости розумних людей, котрі, усвідомлюючи складність нинішнього вибору, обґрунтовують свій намір голосувати за одного чи другого кандидата. Хочу процитувати витяги з обох постів.

Автор першого допису – шанований львівський інтелектуал, перекладач, релігієзнавець, викладач Українського католицького університету Андрій Шкраб’юк. От що він пише:

«Зеленський є сильним запитом суспільства на зміни і осоругою до тих самих облич у політикумі. У цьому сенсі він дійсно є свого роду голограмою, бо відповідає уявленням дуже різних верств населення. І, думаю, саме тому так мало тепер виступає – не тому, що не вміє чи не хоче. Він, по-моєму, боїться втратити частину електорату. Єдине, в чому я твердо впевнений, що він не змінить політичний курс України на ЄС і НАТО. А малоросійський стьоб, який так обурює більшість галичан, на мою думку, не заслуговує аж такої уваги…

Ми (галичани, – ред.) духовно зробили небезпечну річ: фактично почали говорити про себе як першосортних українців, а про російсько- чи суржикомовних, як про другосортних, що вимагають «перевиховання». І весь цей такий любий нам дискурс кращости, більшої автентичности НАКЛАВСЯ на риторику дуже й дуже неоднозначного політика (м’яко кажучи), яким є Порошенко. Він підхопив ці наші уявлення, перетворив їх у гасла, зручно поєднав з корупцією і просто аморальними вчинками – і цим озброїв проти себе весь оцей протестний негалицький електорат. Так і виник Зеленський. Ми самі його сотворили. Ми, а не тільки маніпулятивна політика Порошенка. Скільки я начитався у ФБ зверхніх, принизливих постів про російськомовних! А насправді вони ж так само гинуть на фронті! В цьому небезпечному стані нашого суспільства я вважаю: Зеленський таки дійсно більше єднає Україну, зшиває її, ніж ПОП. Тому я обрав, ризикуючи певним своїм авторитетом, саме його сторону».

Автор другого допису – журналіст, громадський діяч, депутат Житомирської міськради Влад Пучич. Процитую і його:

«Це був дуже складний вибір, але я його зробив. У другому турі я голосуватиму за Петра Порошенка.

Найбільше у цьому виборі мене коробить, що мій мандат довіри отримає людина, друзі і партнери якої кілька років грабували країну. Очевидно, не без відома і не без участі самого Петра Олексійовича.

Однак, правда і у тому, що Порошенко багато зробив для України, на що не спромігся жоден очільник держави до нього. Втім, ще більше не зробив. Порошенко заслуговує на те, щоб позбутись влади; на те, щоб бути заміненим. Але не Зеленським.

Так, він яскравий і провів неймовірну кампанію, яка увійде в підручники технологій. Так, він може виглядати як шанс на зміни, яких ми заслуговуємо. Але водночас він – невиправданий ризик відкату і реваншу.

Я довго намагався вийти з площини, подивитись на ситуацію під іншим кутом, але все ж не бачу на чолі країни непідготованого, непроукраїнського діяча із гнучким хребтом і туманною системою цінностей. Я не бачив його позиції під час найважливіших моментів у житті моєї країни, не розумію його мотивації президентства, не збагну чого реально очікувати і, найгірше, я не вірю йому. Вза-га-лі».

Як бачимо, кожен з дописувачів продемонстрував розуміння плюсів і мінусів обох кандидатів, усвідомлення ризиків обрання одного чи другого, кожен проаналізував і зробив свій вибір. Очевидно, нелегкий, що демонструють доволі критичні коментарі під обома постами.

У цьому контексті пригадується не менш складна виборча кампанія у Франції 2002 року. Нагадаю, що тоді за результатами першого туру президентських виборів боротьбу продовжили чинний президент Жак Ширак і лідер ультраправого Національного фронту Жан-Марі Ле Пен. Соціаліст Ліонель Жоспен, котрий вважався одним з фаворитів виборів, посів лише третю сходинку.

Отже, до другого туру пройшли два, м’яко кажучи, неоднозначні кандидати. За Шираком тягнувся шлейф корупційних скандалів і звинувачень у зловживанні владою. Ле Пен же прославився своїми ксенофобськими, людиноненависницькими заявами. Перед нейтральним електоратом постала серйозна дилема. І все ж більшість вирішила, що ультраправа загроза для Франції є небезпечнішою за збереження влади ймовірним корупціонером. Прихильники соціалістів тоді демонстративно вбрали ґумові рукавички, затулили носа прищіпкою і так проголосували за ненависного їм Жака Ширака. Останній тоді впевнено переміг, набравши понад 82% голосів.

Спробуємо накласти тодішню французьку ситуацію на актуальну українську. Ми ж теж мусимо вибирати, як кажуть в Галичині, з гіршого краще. А що гірше/краще: Порошенко, який накопичив закидів у корупції не менше, аніж Жак Ширак, чи Володимир Зеленський, котрому можна закинути недосвідченість, брак патріотизму, погане володіння державною мовою? Напевно, дати відповідь на це запитання було б простіше, якби лідер команди Зе був відкритішим, доступнішим до преси, зважився б нарешті на дебати.

Нещодавно народний депутат Сергій Лещенко, котрий репрезентує себе членом команди Зеленського, трішки відкрив лаштунки й пояснив таку закритість свого нового патрона. У телевізійній програмі «Мокрик по живому», відповідаючи на запитання про рівень відкритості Зеленського до ЗМІ, зазначив:

«Я розцінюю цей рівень недостатнім. З іншого боку, я розумію, що для його перемоги це не є особливо необхідним фактором. Тобто він перемагає і без цього». Пояснюючи цю тезу, Лещенко продовжив: «Зараз – виборча кампанія, і виборча кампанія передбачає стратегію перемоги. В моєму розумінні, коли йде виборча кампанія, все решта є другорядним для кандидата. Тому що в нього є мета перемогти».

Так воно, очевидно, і є, Зеленський намагається максимально обмежити свій контакт з пресою. Бо перемога – майже в кишені, а, не дай Боже, ляпнеш щось не те, то й загубиш частину прихильників. З окремих, дивом вихоплених коментарів на камеру ми лише почули окремі тези. Зокрема, про продовження політики руху до Європейської Унії та НАТО, але з уточненням, що для цього слід провести референдум. Що доволі дивно: проводити референдум заднім числом, коли курс на європейську і євроатлантичну інтеграцію вже зафіксовано в Конституції. Ще Зеленський запевнив, що відстоюватиме цілісність української території, боротиметься за повернення всіх окупованих територій, включно з Кримом. Для цього він готовий вести перемовини з Кремлем в «нормандському форматі». Досі такі перемовини, як відомо, не мали особливого успіху. Але чому б і ні?

Поки що таємницею за семи печатями залишаються кандидати на ті високі посади, котрі визначаються главою держави. Зокрема, міністр закордонних справ, міністр оборони, генеральний прокурор, голова СБУ. Вже гуляють чутки, що Зеленський спробує посадити у крісло прем’єр-міністра чинного главу МВС Арсена Авакова – теж дуже неоднозначного персонажа актуального політикуму.

Залишається остання надія, що таємницю буде розкрито під час дебатів 19 квітня. Та чи відбудуться вони взагалі? Поки що всі електоральні події між першим і другим туром більше нагадували якесь шоу перед реслінгом, коли поєдинщики грають на публіку, аби її завести. А потім замість бійки відбувається її імітація. Таким чином видатний шоумен Зеленський закликав у світ шоу президента Порошенка. Останньому, з огляду на явну рейтингову диспропорцію, не залишалося нічого іншого, як цей виклик прийняти. І, варто визнати, що чинний глава держави не зганьбився й репрезентував себе на чужій території не найгірше. З нього, у разі чого, вийшов би непоганий шоумен.

Та й узагалі Порошенко останні три тижні буквально пашів активністю. Не пропускав жодного телеефіру, жодного інтерв’ю. Навіть несподівано прийшов на ефір «ворожого» телеканалу «1+1», чим нівроку заскочив тамтешніх телеведучих. Без сумніву, такими своїми діями президент лише посилив симпатії у свого електорату, котрий ще щільніше зімкнув свої лави. Але чи зміг він перетягнути на свій бік як не «чужого», то принаймні нейтрального виборця? От тут уже справа виглядає зовсім невтішною для Порошенка: уся свіжа соціологія демонструє просто нездоланну різницю в рейтингах. Тож йому доведеться сподіватися хіба що на диво.

Якщо Ви виявили помилку на цій сторінці, виділіть її та натисніть Ctrl+Enter
powered by lun.ua
Пропозиції партнерів
Загрузка...
Останні новини
Залиште відгук