Від «Острова Крим» до «Москва-ква-ква»

Півострів Крим повільно, але впевнено перетворюється на острів. І не зможуть цьому завадити ні Керченський міст, ні приазовська траса, яку російські окупанти називають «Новороссия». І важко на тлі цих подій втриматися від посилання на культовий роман-утопію російського письменника-емігранта Васілія Аксьонова «Острів Крим», написаний ще 1979 року.

В одній зі своїх статей я вже згадував цей роман, це було ще наприкінці лютого 2014 року. Тоді вже почалися дивні заворушення на українському півострові, з’явилися різноманітні кремлівські провокатори, заслані козачки і «зелені чоловічки». Ситуація ставала дедалі напруженішою, було зрозуміло, що все це відбувається не просто так, що Кремль, як завжди, веде свою брудну гру.

Але, скажу відверто, тоді я ще наївно сподівався, що Крим навряд чи буде окупований, а тим більше анексований Росією. Я припускав, що все завершиться приблизно так само, як інцидент з Тузлинською косою 2003 року, ще за правління Леоніда Кучми. Звична логіка підказувала, що Владімірові Путіну аж ніяк не вигідно захоплювати Крим і тим більше повертати його «в радную ґавань». Ні з економічної, ні з політичної, ні з геополітичної точки зору, а вже й поготів – з морально-етичної. Та, як виявилося, звична логіка з Путіним не працює. І це він доводить раз по раз.

Тож це таки сталося: Путін вхопив цю валізу без ручки і навіть здобув шалені внутрішньополітичні дивіденди. Більшість росіян і з патріотичного, і з ліберального, і з нейтрального таборів неймовірно тішилися, що приросли такою гарною земелькою – «всесоюзной здравніцей». Російське суспільство захопив «кримський консенсус». Навіть головний російський опозиціонер Алєксєй Навальний висловився «за» у своїй знаменитій заяві про «Крим – не бутєрброд».

Навіщо я тоді апелював до роману «Острів Крим», наводив цитати з нього? Можливо, мав якусь крихітку надії, що ті особи, яких ми згодом назвемо «кримнашистами» якось отямляться, усвідомлять, яку фатальну помилку вони чинять, втягуючи у вир хаосу і себе, і нас, і цілий світ.

У романі Васілій Аксьонов у притаманній йому іронічній манері оповідає історію Криму, який після громадянської війни залишився незалежним від СРСР саме тому, що був островом, а не півостровом. Хтось скаже: «Острів – півострів, яка різниця?». А різниця дуже суттєва для розвитку сюжету альтернативної історії: не було твердого ґрунту для того, щоб війська Робітничо-селянської Червоної армії змогли героїчно вступити на кримську землю. Не було тоді в більшовиків і потужного флоту, щоб взяти острів з моря. Тож вони чекали, коли кригою затягне прибережні води.

І от 20 січня 1920 року шалені 30-градусні морози міцно скували води Чонгарської протоки. Червоноармійці – сповнені рішучості, а білогвардійці – у паніці, оскільки західні союзники зі суто політичних причин (не будемо уточнювати, яких саме – хто схоче дізнатися, нехай прочитає роман) навідріз відмовляються надавати військову підтримку баронові Врангелю. Ситуація для Криму, здавалося б, безнадійна…

Але в останню мить з’являється той самий deus ex machina – англійський лейтенант Бейлі-Ленд, який чи то з якогось дива, чи то з похмілля віддав наказ своєму гарматному підрозділу відкрити залповий вогонь по більшовиках. Вмерзлий у кригу лінкор «Ліверпуль» ожив, відхаркнув вогнем і поховав у морозній воді тисячі червоноармійців…

Завдяки подвигу англійця в романі Аксьонова Крим залишився незалежним від Кремля. Згодом завдяки ліберальним законам він перетворився навіть на бізнесовий рай. На час основних подій, описаних у романі (кінець 1970-х років), він уже переплюнув за рівнем економічного розвитку й за стандартами життя Сінгапур, Тайвань та Гонконг разом узяті. А кримчани з роману щороку 20 січня святкували День лейтенанта Бейлі-Ленда.

Проте на острові Крим таки функціонувала спершу невеличка імперська партія, що домагалася об’єднання із СРСР, який вони сприймали як новітню Російську імперію. Урешті-решт ця політична сила стала популярною й перемогла на виборах. Першим своїм указом імперці відмовилися від незалежності Криму, підпорядкувалися Кремлю й запросили сюди московську владу. До Криму прибули радянські війська… На цьому й закінчився добробут і демократія на острові. Крим перетворився на один із злиденних радянських регіонів. Отакий-от роман про втрачений здуру рай.

За іронією долі, у реальному житті отим дияволом, який вивів обдурених кримчан з райського саду, теж був Аксьонов. Щоправда, Сєргєй. А ще правдивіше – Гоблін. «Вивів», звісно, фігурально, усі вони залишилися на місці, готові «хоч до каменів з неба». І вони таки дочекалися. Як не каменів, то дронів і ракет.

Упродовж кількох останніх років Збройні Сили України поступово створювали вогневу блокаду Криму. Починалося все ще 2023 року з перманентного вибивання засобів російської системи ППО в Криму. Проте значно активізовано процес було навесні 2026 року, коли в розпорядженні українських вояків з’явилися БПЛА для так званих мідлстрайків. Найвідоміші з них – дрони Hornet. Відтак Сили оборони України змогли не просто винищувати ворожу логістику в глибокому тилу, а цілковито контролювати всі траси на тимчасово окупованих територіях. Згодом мідлстрайки дотягнулися й до Криму і навіть до автентичної російської території.

Вдалося завдати потужних ударів по в’їзду на Керченський міст і виїзду з нього. Були також виведені з ладу мости на кримському перешийку, який з’єднує півострів з материковою територією України. І на додачу точними влученнями чи то ракет, чи то дронів підбито пороми, які курсували між Кримом і Краснодарським краєм.

Таким чином ЗСУ завдало подвійного удару. Передовсім було перебито військову логістику. Крим, як «непотопляємий авіаносєц» і головний логістичний хаб окупаційних військ на півдні України цілковито втратив своє значення. По-друге, було перерізано постачання самого півострова, через що там спалахнула паливна криза. Бензин спершу продавали за спеціальними талонами, а згодом перестали продавати для цивільних покупців взагалі. А значить, у Криму цілковито паралізована систему доставок (хіба що на возах), що може незабаром спричинити і кризу продовольства.

Окрім того, атаковано й виведено з ладу кілька теплових електростанції у Криму, де й так відчувався брак електрики. Це змусило окупаційне керівництво півострова вдаватися до віялових відімкнень електропостачання. А деякі міста цілковито поринули в темряву.

Тож курортний сезон на острові остаточно зірвано. Дитячі табори там позакривалися, потенційні туристи знімають свою бронь у готелях. Їхати автівкою до Криму – цілковите самогубство. А гроші від туристів – це левова частина прибутків півострова.

«Ну скільки там того Криму?» – скаже скептичний читач. І справді, Росія – ген-ген яка велика країна, один із найбільших експортерів нафти у світі. І з цим важко не погодитися. А ще важче не дивуватися, як Збройним Силам України вдалося спричинити в такій країні паливну кризу. У самому її центрі – Москві – нині серйозні проблеми з придбанням бензину на заправках. На деяких АЗС ціни стрибнули утричі.

І все це завдяки українським дронам і ракетам. І тут уже йдеться не про мідл-, а про діпстрайки. Довгі руки командувача Сил безпілотних систем Роберта Бровді «Мадяра» дотягнулися вже не тільки до Москви, а за Урал. «Птахи Мадяра» вражають військові об’єкти, підприємства оборонного комплексу і нафтопереробні заводи в Башкортостані, Самарі, Волгограді, підприємства ВПК в Омську й Адигеї. За приблизними підрахунками, з ладу виведено близько 40 відсотків нафтопереробних потужностей Росії.

Але повернімося до Москви. Нещодавно мешканці російської столиці мали чудову нагоду спостерігати за втіленням у життя пісні групи «Ленінград» про те, як «Москва сгорєла целіком». На жаль, ще не «целіком», але вже красиво й ефектно. А як засвідчив наступний аналіз збитків, то й дуже ефективно. Горів прецизійно уражений українськими дронами Московський НПЗ в Капотні – головне підприємство, що забезпечувало москвичів бензином.

Мешканці «Третього Риму», звісно, були в паніці й відчаї. А найбільше – їхній головний дід, навіть попри наявність надійного сховку в глибокому бункері.

І як у цьому контексті не згадати ще один роман Васілія Аксьонова «Москва-ква-ква». У ньому, зокрема, описано останній рік життя Йосипа Сталіна, який вже остаточно збожеволів, перетворився на старого параноїка, що всіх боїться і всіх підозрює. Врешті-решт він гине на дачі в Кунцево від рук засланих Йосипом Броз Тіто заколотників-«гайдуків», перебраних на узбецьких різників. Сподіваємося, що чинного шефа Кремля чекає не краща доля. Бо складається чимраз стійкіше враження, що допоки Путін живий чи принаймні при владі, ця безглузда в усіх сенсах війна триватиме.