Відновлення рівноваги, стриманість чи ескалація

З початку 2026 року Україна значно розширила кампанію атак на великі відстані, а дрони вражають цілі, розташовані чимраз далі від лінії фронту, впливаючи і на російську промисловість, і на збройні сили. Нова стратегія Києва змінює характер російсько-української війни: замість того щоб прагнути стабілізації чи прориву на фронті, Київ поставив собі за мету ослаблення економічних, логістичних і соціальних систем, які підтримують російські війська.

У певних аспектах Київ реалізує в Росії те, чого Москва неодноразово намагалася досягти в Україні з початку війни, тобто з часу анексії Криму в лютому 2014 року. Київ прагне досягти політичних цілей не на фронті, а шляхом системного розбиття тилу. Головна відмінність між цими двома кампаніями полягає в тому, що українські удари середньої й далекої дальності, а також інші дії, що ведуться за лінією фронту, мають оборонний характер. Натомість метою далекосяжної війни, яку веде Москва, було і є ослаблення опору України, щоб уможливити територіальну експансію та політичне підпорядкування України.

У 2022–2025 роках значна частина російсько-українських боїв зосереджувалася на територіальному контролі, захопленні й обороні територій, насамперед на сході і півдні України. Натомість нинішня фаза війни характеризується – особливо з боку України – прагненням до системного ослаблення ворога. Замість того щоб розбивати російські сили підрозділ за підрозділом, Україна намагається обмежити здатність Росії продовжувати «СВО». Головна мета військових дій України змістилася з виснаження сил на лінії фронту на порушення російських ліній військового постачання, а також на соціальну, економічну й політичну дестабілізацію.

Найбільшим успіхом нинішньої української кампанії стало завдання значної шкоди – за допомогою дронів дальнього радіуса дії та маневрених ракет – російській енергетичній інфраструктурі, транспортним засобам і маршрутам, а також заводам, що виробляють ключові компоненти озброєння. Крім того, важко переоцінити психологічний вплив цих – часто вражаючих візуально – атак і на самих громадян Росії, і на її закордонних партнерів. Авторитет Путіна і його режиму постраждав і в Російській Федерації, і за кордоном.

У цьому контексті головним стратегічним питанням уже не є кількість та якість російських військових ресурсів, тобто кількість і тип військ чи озброєння, розгорнутих на фронті. Ключовим питанням є те, чи вдасться Москві вистояти під час українських ударів углиб Росії та в який спосіб. Як Москва відреагує та пристосується до спроб Києва, спрямованих на ослаблення промислової, логістичної й технічної бази російської держави, а отже, і її здатності вести війну?

Реакція Росії на нинішню дестабілізацію відбувається відповідно до трьох ідеальних сценаріїв, які Москва буде – а точніше, вже намагається – реалізовувати паралельно: (а) поступове пристосування й остаточне відновлення рівноваги соціально-економічної ситуації, (б) глибоке переосмислення, а потім перехід до більш поміркованих військових і переговорних цілей, а також, навпаки, (в) підвищення ставок і подальша ескалація з метою остаточного розгрому України. Хоча відновлення рівноваги є найбільш очевидною стратегією Кремля в короткостроковій перспективі, уже з’являються ознаки того, що Москва розглядає й випробовує і помірковані, і ескалаційні стратегії. Те, який із цих підходів візьме гору, залежить від подальших успіхів України в послабленні військового потенціалу Росії, від темпів цього процесу, а також від пов’язаних із цим імпульсів чи обмежень внутрішньої політики.

Від територіальної війни до системного виснаження

З кінця 2025 року українські сили не лише зуміли уповільнити наступ російської армії, використовуючи велику кількість дронів FPV та розширюючи «зони смерті» на фронті. Протягом останніх тижнів дедалі більше нові візуальні, звукові і словесні докази з усієї Російської Федерації свідчать про те, що наслідки «санкцій далекого радіусу дії» (так їх називає Україна) стають дедалі відчутнішими. Українські удари вглиб Росії з використанням дронів та маневрених ракет порушують роботу, пошкоджують або знищують військово-промислову, транспортну й енергетичну інфраструктуру. За словами Роберта «Мадяра» Бровді, командира українських Сил безпілотних систем, збитки, завдані в оперативній та стратегічній глибині Росії, зросли на 1150 відсотків з початку 2026 року. Українські атаки на фронті наразі сягають 150 кілометрів, атаки середньої дальності – близько 300, а глибокі атаки – до 2000.

До основних цілей українських дронів, а також – меншою мірою – планерних бомб і ракет, належать залізничні вузли, нафтоперекачувальні станції, склади, порти, аеропорти і транспортні мережі. Серед інших вражаючих результатів варто вказати те, що Москва була змушена обмежити доступ до бензину й дизельного палива у 60 із 83 російських регіонів, тоді як ціни на паливо зростають. Особливо в анексованому Криму постачання палива, води, електроенергії та продуктів харчування стало серйозною проблемою, а економічне життя значною мірою завмерло.

Дозується не лише бензин, а й інформація про його доступність. Наприклад, у кількох російських регіонах підтримуваний державою месенджер Max блокує публічні чати, у яких водії обмінюються інформацією про запаси бензину й черги на заправках. Таке втручання уряду в комунікацію – лише частина значно ширших заходів, спрямованих на те, щоб зупинити поширення інформації про наростаючу паливну кризу, спричинену українськими атаками.

Це веде Росію до дедалі глибшої соціально-економічної кризи. Як висловився історик сучасної Росії Ніколай Мітрохін, який мешкає в Німеччині, «завоювання Україною переваги в найвигіднішій сфері – наразі в повітрі – а потім знищення [російської] військової та цивільної інфраструктури на оперативному та стратегічному рівнях, створення абсолютно нової реальності для глибокого тилу Росії та стримування російської армії на оперативній глибині без необхідності прориву конкретних позицій на тактичному рівні – усе це нагадує або раптовий спалах війни, або її швидке завершення».

Зростаючий виклик, пов’язаний з атаками на середньому відрізку

Однак посилення ударів углиб Росії – не єдина проблема Москви. Дедалі більше «ударів середньої дальності» по районах, розташованих за підрозділами на лінії фронту, ускладнюють постачання російської армії, навіть коли є достатні запаси палива й інших матеріалів. Україна намагається, використовуючи свій зростаючий парк безпілотних літальних апаратів середньої дальності, порушити функціонування російських логістичних мереж, що з’єднують усе ще діючі паливні заводи і склади з російськими бойовими підрозділами. Із цією метою Україна розробила й наразі вводить у дію нове покоління дронів FPV, оптимізованих для логістичних ударів на ближній і середній дальності. Наразі вони досягають оперативної глибини 40–44 кілометри, а в майбутньому мають діяти на відстані до 100 кілометрів.

Як і в інших сферах, Москва гарячково працює над розробкою засобів протидії. Російські системи радіоелектронної боротьби (РЕБ), призначені для боротьби з дронами, добре розвинені, проте часто виявляються неефективними в разі атак середньої дальності. Українські дрони влучають у російські транспортні засоби, незважаючи на те, що ті оснащені бортовими системами РЕБ. Крім того, українські виробники переходять на нові системи зв’язку й моделі нового покоління. Очевидною метою України є збереження переваги в інноваційному циклі, щоб Росія була змушена постійно пристосовуватися до загроз, які вже встигли еволюціонувати.

У червні 2026 року російське Міністерство оборони з гордістю повідомило, що в травні перехопило 8849 українських дронів. Здавалося б, це свідчить про значний успіх, коли порівняти з 3676 перехопленнями в січні цього року та 2504 – у травні минулого року. Однак багато військових аналітиків сумніваються в точності даних російського уряду й підозрюють, що наведені показники завищені. Незалежно від того, чи це так, чи ні, російські дані також вказують на те, що темпи українських атак зростають. Дрони, які використовує Україна, дедалі більше перевантажують російську протиповітряну оборону і, очевидно, розвиваються швидше, ніж можливості російської протиповітряної оборони.

У відповідь Москва відвела підрозділи ППО з лінії фронту в тилові райони Росії з метою захисту стратегічних об’єктів. У результаті колишня впорядкована й багаторівнева система протиповітряної оборони Росії розрідилася і наразі має багато незахищених ділянок. Кожна система ППО, що захищає нафтопереробний завод або конвої з постачанням, – це на одну систему менше для забезпечення підрозділів на лінії фронту. Україна не лише збільшила кількість знищеної техніки, а й підвищила витрати і ризики, які несуть підрозділи, що беруть участь у російській «СВО».

Недостатня кількість російських засобів для перехоплення дронів

Ця ситуація стає ще більш очевидною, оскільки на фронті з’являється абсолютно новий вид зброї – протидронні БПЛА, – які підкреслюють фундаментальні недоліки російського озброєння. Наприклад, найпоширеніша російська протиповітряна система «Панцир-С1» призначена для знищення великих цілей, що відбивають радіолокаційні хвилі, зокрема маневрених ракет. Однак вона значною мірою виявляється неефективною в боротьбі з малопомітними дронами, виготовленими з пластмаси й фанери.

На відміну від української промисловості, російська лише почала розвивати спроможність до масового виробництва перехоплювальних дронів. Нові безпілотні літальні апарати, призначені для боротьби з дронами – «Ёлка» та «Лис-2» – поки що існують лише у вигляді прототипів. Росії бракує інтегрованої радіолокаційно-програмної екосистеми, яка дозволяє українським операторам перехоплювальних дронів діяти на основі даних у реальному часі на всій території виділеного сектору.

Навіть якби Росія раптово збільшила захисні можливості своїх протидронних і протиракетних систем, різниця буде величезною. Україна захищає лише внутрішню частину дуги. Натомість Росія мусить захищати свій зовнішній край, а також Чорне море, Азовське море й підступи до Кавказу. Отже, вона мусить охоплювати периметр першої лінії оборони завдовжки близько 2 тисяч кілометрів, тоді як лінія оборони України становить лише близько 1100 кілометрів.

Захист тисяч кілометрів критичної інфраструктури вимагає значно більших ресурсів, ніж атака на окремі цілі. Тому кожне збільшення ударних можливостей України непропорційно збільшує оборонне навантаження на Росію. Експерти військово-промислового сектору вважають, що Росія сьогодні не здатна досягти такого рівня ефективності протиповітряної оборони, як Україна. Усупереч наративу російської пропаганди, показники перехоплення українських дронів дальнього й середнього радіусу дії будуть низькими – принаймні в найближчому майбутньому.

Політичний фактор: наближення виборів до Державної думи

У цьому складному військовому й економічному контексті Москва також стикається із серйозним політичним викликом. У вересні 2026 року відбудуться чергові вибори до Державної думи, нижньої палати російського псевдопарламенту. Звісно, ці вибори не є ані чесними й вільними, ані відкритими й таємними.

Проте вони відіграють певну роль у функціонуванні російської політичної системи. Оскільки в Росії формально існує багатопартійна система, суворо обмежена процедура голосування все ж дозволяє висловлювати політичні уподобання. З огляду на зростаюче невдоволення суспільства, вибори 2026 року можуть вимагати ще більших, ніж зазвичай, маніпуляцій і фальсифікацій, щоб забезпечити перемогу правлячої партії «Єдина Росія».

Виборчий календар не визначає російської стратегії, але може впливати на її графік. Перед вересневими виборами адміністрація Путіна, ймовірно, намагатиметься впоратися з паливною кризою за допомогою м’якших заходів, таких як графіки нормування, що подаються як тимчасові. Після вересня, коли виборча легітимність буде відновлена, а Москва отримає нові повноваження для запровадження суворіших заходів, можна очікувати більш жорстких заходів економії та відновлення кампанії призову до армії.

Жоден із цих факторів тиску автоматично не визначає певного типу поведінки Росії. Авторитарні режими зазвичай здатні компенсувати економічні втрати, які в демократичних країнах були б політично неприйнятними. Питання полягає не в тому, чи існує тиск, а в тому, як Кремль вирішить на нього реагувати. Можна виділити три стратегічні шляхи, які, однак, не виключають один одного, а залишаються взаємопов’язаними.

Перший сценарій: відновлення рівноваги

Багато коментаторів, які аналізують економічні, соціальні й логістичні проблеми Росії, припускають, що вони є тимчасовими, помірними та/або другорядними. Згідно з такою позицією, навіть якщо ці проблеми можуть здаватися серйозними, російська держава здатна пристосуватися до них і зберегти політичну стабільність, цілісність та обраний курс. Кремль ефективно нейтралізує суспільне невдоволення за допомогою репресій або компенсацій, а найімовірніше – поєднавши обидва ці заходи.

Тимчасове нормування споживання палива, електроенергії, продовольства, води тощо – що вже частково практикується на окупованих Росією територіях України – може бути запроваджено на певний час і подано як патріотичну жертву. Згідно із цим сценарієм, Москва зрештою знайде способи відновити лінії постачання, транспортування й розподілу, наприклад, імпортуючи бензин із Центральної Азії. Тож дефіцит палива та інших товарів буде лише тимчасовим, і його можна буде пом’якшити за допомогою цільового імпорту й систем нормування. Військові потреби й надалі задовольнятимуться, оскільки їх вважають пріоритетними порівняно з добробутом цивільного населення. Виробництво дронів, ракет та іншого ключового озброєння триватиме, можливо, за умови більшої підтримки Китаєм російської промисловості.

Згідно із цим сценарієм, зростаючі труднощі стануть або лише частковою, тимчасовою кризою, або будуть сприйняті суспільством як терпимі. Погіршення якості життя не буде настільки гострим, щоб призвести до серйозних протестів, обмежень у сфері зовнішньополітичних військових дій та політичних змін. Навіть якщо рівень життя пересічних росіян знизиться, буде можливо досягти та зберегти нову рівновагу.

Сценарій другий: помірність

Сценарій помірності передбачає, що нинішні соціальні виклики, з якими стикається Москва внаслідок триваючих українських ударів по російській інфраструктурі та паралельних економічних викликів, таких як низькі ціни на нафту, є серйозними і будуть посилюватися. Каскадний ефект, що виникає внаслідок подальшого ослаблення протиповітряної оборони, руйнувань нафтопереробних заводів, дефіциту поставок, логістичних вузьких місць тощо, призведе до фундаментальних структурних змін у суспільних настроях і політичних перспективах Росії. Усвідомлюючи це, російське керівництво – з Путіним чи без нього – тимчасово пом’якшить свої максималістські військові цілі й переговорну позицію.

Принаймні міжнародна дипломатична гра навколо мирних переговорів, яка досі домінувала, може поступитися місцем серйознішому процесу консультацій, зумовленому справжньою зацікавленістю Москви у припиненні бойових дій. Звісно, самі по собі соціальні труднощі не змусять до поступок, доки керівництво здатне нести політичні витрати і не вважає добробут цивільного населення пріоритетом. Однак під зростаючим суспільним тиском Кремль у цьому сценарії прагнутиме – принаймні тимчасового – пом’якшення конфлікту й переходу до бойових дій низької інтенсивності. У такому розвитку подій поміркованість означатиме не ідеологічну переорієнтацію Росії, а лише переоцінку військових й економічних можливостей. Серйозний пошук компромісу та зацікавленість у припиненні вогню з’являться лише тоді, коли Москва дійде висновку, що війну наразі неможливо виграти – а цього порогу ще не було чітко досягнуто.

Третій сценарій: ескалація

Третій сценарій, що розглядається тут, передбачає, що зростаючий військовий та економічний тиск змусить Кремль до радикальної зміни курсу, але приведе Москву радше до ескалації, ніж до пом’якшення позиції. Російська ескалація може мати і політично-психологічні, і військово-матеріальні цілі; вона може слугувати для залякування та/або бомбардування України і її західних партнерів, щоб змусити їх капітулювати або принаймні погодитися на російські умови перемир’я. Цей стратегічний підхід іноді називають «ескалацією з метою деескалації». Ескалація могла б мати на меті, серед іншого, відновлення російської ініціативи на полі бою, усунення керівництва української держави, зривання розробки й виробництва українських безпілотників дальнього радіусу дії, а також руйнування логістики постачання українських підрозділів на лінії фронту тощо. Можна вважати, що цей сценарій почав втілюватися в життя ще в ніч на 2 липня та з 5 на 6 липня 2026 року разом з інтенсивним обстрілом Києва дронами, балістичними й маневреними ракетами.

Хоча ескалація є улюбленою тактикою Кремля у відповідь на успішні атаки України, можливості Москви для її здійснення та вигоди від неї сьогодні є більш обмеженими, ніж на початку повномасштабного вторгнення 2022 року. Не лише оборонні спроможності України та підтримка з боку партнерів значно зросли порівняно із ситуацією чотири роки тому. Стратегічне обґрунтування ескалації слабшає з кожним черговим успішним ударом України по російській інфраструктурі.

Безжальні удари у відповідь по українських населених пунктах можуть принести емоційне полегшення російським політичним лідерам та розбурханим суспільним групам. Однак ці дії не допоможуть усунути матеріальні збитки, спричинені глибокими українськими ударами, і можуть мати лише обмежений компенсаційний ефект для більшості населення Росії. Усунення наслідків та запобігання подальшим атакам, наприклад на російські нафтопереробні заводи, вимагало б радше стратегії стриманості, ніж ескалації.

Москва дедалі більше потребує принаймні перерви у війні, зокрема припинення українських атак углиб Росії, а також – в ідеальному випадку – скасування санкцій. Постійні дії за принципом «око за око» лише поглиблять і без того серйозні економічні порушення в Росії. Інтенсифікація атак на тили України, зокрема на Київ, навряд чи розв’яже основну проблему Росії – технологічне відставання. Таким чином не вдасться легко перервати український цикл інновацій, який і надалі випереджає російський, адже останній має переважно адаптивний характер.

Однак доки Москва керується виключно – а не меншою мірою – раціональними мотивами, вона має у своєму розпорядженні низку варіантів ескалації. У внутрішньому плані це може означати початок масштабної мобілізації та посилення репресій проти дисидентів у Росії. Окрім терору проти українського цивільного населення, який уже зараз посилюється, Кремль може спробувати змусити Білорусь вступити у війну як активного союзника. Навіть сама загроза з півночі – яка є цілком реальною – може змусити Україну відвести сили протиповітряної оборони й сухопутні війська з лінії фронту. Москва також може намагатися й надалі розширювати свої гібридні дії, як-от кібератаки, диверсійні операції в Європі та ядерні сигнали, спрямовані на Захід, щоб утримати його від підтримки України.

Висновки

Замість того щоб зосереджуватися на безпосередній територіальній обороні й захопленні нових територій, Київ дедалі частіше завдає ударів по матеріальних і соціальних структурах у тилу Росії, які дають їй змогу вести військові дії в Україні та гібридні операції в інших регіонах. Ця зміна створює нову стратегічну констеляцію, у якій домінує оборона, а не напад. Звісно, Росія й надалі може зосереджувати війська на фронті й мобілізувати промислові ресурси.

Однак кожен додатковий рівень захисту, який вона мусить створити у відповідь на стрімке зростання спроможності України проводити удари на великій глибині та середній дальності, вимагає розпорошення обмежених ресурсів протиповітряної оборони на ще більшій території її величезної країни. Захист критичної інфраструктури на відстані тисяч кілометрів є складнішим, ніж атака на окремі вразливі об’єкти України. Ціна російської оборони починає зростати швидше, ніж ціна наступу.

Успіхи України в атаках на російську енергетичну інфраструктуру та військово-промисловий комплекс не призведуть до краху російської армії. Як правило, авторитарні режими, такі як Росія, здатні витримувати, ігнорувати або нейтралізувати невдоволення, спричинене скрутним становищем цивільного населення, зберігаючи при цьому військовий потенціал. Отже, вирішальним чинником є не сам обсяг завданих економічних збитків. Ключове питання полягає в тому, чи можуть українські атаки з використанням нової зброї дальнього радіусу дії поступово обмежувати здатність Росії підтримувати й формувати бойову потужність швидше, ніж Москва здатна пристосуватися до нового циклу інновацій.

Для Європи цей виклик виходить за межі простої підтримки України в її прагненні до перемоги. Він полягає у визнанні того, що майбутній характер військових дій та структура європейської безпеки формуються сьогодні в Україні. У цьому контексті Євроунія має подбати про те, щоб інституції та політика, спрямовані на збереження суверенітету її держав-членів і всього європейського проєкту, розвивалися так швидко, як того вимагають зміни на українському полі бою.

Переклад з польської

Текст опубліковано в межах проєкту співпраці між ZAXID.NET і польським часописом Nowa Europa Wschodnia.

Оригінальна назва статті: Przywrócenie równowagi, umiarkowanie czy eskalacja?