«Волинська трагедія» чи «Волинська різанина»?
IQ

«Волинська трагедія» чи «Волинська різанина»?

Чому масові вбивства поляків на Волині некоректно називати геноцидом

Юрій Мацієвський, 12 липня 201648065

Заклик верхньої палати польського парламенту (Сенату) визнати дії «українських націоналістів» у східних воєводствах ІІ Речі Посполитої (РП) геноцидом польського населення є фактично і політично помилковим. Прийняття цього формулювання більшістю Сенату (60 проти 23, один утримався) є свідченням переваги популістського дискурсу над відповідальним та раціональним.

Про небезпеки політизації цього питання вже достатньо писали і говорили польські та українські вчені. Останні коментарі можна побачити тут, тут, і тут.

Відразу зауважу, що я не маю на меті виправдовувати дії УПА. Масові вбивства поляків у Східній Галичині та Волині були, і це визнають українські політики та історики. Так само як об’єктивні польські історики й інтелектуали визнають, що фізичне насилля з боку українців було реакцією на структурне та фізичне насилля з боку поляків. Однак здомінований популістами польський Сейм воліє цього не помічати. Тим часом потрібно знайти коректне академічне і політичне формулювання, яке б дозволило примирити, а не роз’єднувати народи. «Волинська трагедія» чи «Волинська різанина», вочевидь, є частиною політизованих дискурсів в Україні та Польщі. Політизоване використання поняття «геноцид» (Ludobójstwo) у постанові польського Сенату є помилковим з точки зору класичних і сучасних досліджень геноциду.

Сутність геноциду

Постанова Сенату Польщі від 8 липня 2016 р., у якій події 40-х років на Волині названо актом «геноциду, вчиненого українськими націоналістами проти громадян ІІ Речі Посполитої», бере до уваги лише зовнішню відповідність ознак геноциду (масові вбивства) тому, що відбувалося на Волині 1943 року, але не добачає суті того, що польський правник Рафаель Лемкін окреслив поняттям «геноцид». Крім того, це формулювання переоцінює можливості «українських націоналістів» (ОУН і УПА), але жодним чином не згадує тих громадян ІІ Речі Посполитої, які загинули від дій Армії Крайової (АК).

Дослідники геноциду (Barbara Harff and Ted Gurr) визначають геноцид як «просування і здійснення політик державою чи її агентами, які призводять до смертей значної частини групи…». В іншому дослідженні вчені прямо вказують на вирішальну роль держави в організації геноциду та інших форм групових репресій.

Подібну точку зору обстоює Рудольф Руммель (R. J. Rummel), який наголошує, що геноцид потрібно розуміти як спрямовані урядом вбивства людей через їхню належність до тієї чи іншої групи (Genocide should ordinarily be understood as the government murder of people because of their indelible group membership).

Визнані дослідники геноциду (Mark Levene, Ірвінґ Горовіц чи Адріан Ґаллагер) звертають увагу на обмеження юридичного визначення геноциду, прийнятого у статті ІІ Конвенції Генеральної Асамблеї ООН у 1948 р. «Про запобігання злочину геноциду та покарання за нього» , яке наголошує на проявах і виконавцях, але не бере до уваги структури і організаторів. Зокрема А. Ґаллагер стверджує, що геноцид має місце тоді, «коли джерело колективної влади (як правило, держава) свідомо використовує свій владний потенціал для знищення групи в цілому чи її значної частини, залежно від відносного розміру групи». 

Питання про те, чи може недієздатна держава чи недержавна організація здійснити геноцид, залишається відкритим. Так, визнання геноцидом масових убивств тутсі у Руанді 1994 р. викликало міжнародну критику, яка виходила з того, що масові вбивства тутсі урядовими і воєнізованими формуваннями гуту були реактивними, а не проактивними діями.

Найближче до волинських подій 1943 р., здається, лежить конфлікт 1992-1995 рр. у Боснії і Герцоговині та окремі його епізоди, як-от масові вбивства сербами мусульман у Сребреніці 1995 р. Хоча міжнародний кримінальний суд визнав ці події актами геноциду щодо колишньої Югославії, Європейський суд з прав людини звернув увагу, що етнічні чистки, здійснені сербськими силами у БіГ, не становлять геноциду. Ніхто, однак, не заперечував, що дії сербів підпадають під визначення етнічних чисток.

Переважна більшість визнаних випадків геноциду були політично вмотивованими діями держави. Хоч і дії УПА мали на меті «деполонізацію» Волині з метою створення етнічно однорідної території, вони не можуть прирівнюватися до систематичного й організованого винищення вірменів у Туреччині, Голокосту євреїв під час ІІ Світової війни, голодомору українців в СРСР чи масового знищення комбоджійців режимом «червоних кхмерів». Іншими словами, геноцид, або «цілеспрямовані дії з метою знищення повністю або частково окремих груп населення чи цілих народів за національними, етнічними, расовими або релігійними мотивами», може організувати лише держава. Ось чому звинувачення Сенатом Польщі «українських націоналістів» у геноциді населення ІІ Речі Посполитої є некоректним. Ідеологічно розділена ОУН, яка діяла у підпіллі, та її військові формування не могли заступити собою держави.

У пошуках нейтрального формулювання

Масові вбивства поляків загонами УПА є визнаним фактом, так само як визнаним фактом є вбивства українців, вчинені загонами польської Армії Крайової (АК). Прийняте у Польщі означення цих дій (відплатні акції – akcje odwetowe) є таким самим евфемізмом, як і українське формулювання «Волинська трагедія». Отож, яке формулювання було б прийнятним з академічної і політичної точок зору для взаємного примирення? Найбільш коректним тут видається нейтральне поняття «етнічний конфлікт» та його специфічні прояви – «етнічні чистки».

Обидва поняття визнані у науковій літературі та політичній практиці. Зокрема, останнє поняття чітко вказує на виконавців, але, на відміну від юридичного поняття (геноциду), не передбачає притягнення винуватців до відповідальності. Етнічні чистки вважаються діями держави з метою формування етнічно однорідного населення на певній території. У звіті експертної комісії, створеної на вимогу Радбезу ООН у питаннях злочинів на території колишньої Югославії, етнічні чистки визначаються як «цілеспрямована політика, здійснена насильницькими чи терористичними методами однією етнічною або релігійною групою з метою усунення з певних географічних районів цивільного населення іншої етнічної або релігійної групи». Етнічні чистки є проявом етнічного конфлікту, що виникає в результаті розпаду держави.

У такому конфлікті етнічні групи прагнуть посилити свою безпеку, намагаючись встановити політичний контроль над територією. Цей різновид етнічного конфлікту особливо гострий, тому що з занепадом держави традиційні механізми стримування насилля, як правило, не діють. Саме таку ситуацію ми мали на Волині у період ІІ Світової війни.

Розпад держави виявляється у занепаді попередньо діючих правил в одній або кількох ключових ділянках – військовій організації, фінансовій структурі, політичному представництві тощо. Однією з найбільш важливих рис держави є право на монопольне використання сили на своїй території. Втрата контролю над територією є ознакою розпаду держави. Якщо таке трапляється, то кожна з етнічних груп, що опинилися на території колишньої держави, використовують право на застосування сили, виходячи зі своїх інтересів та можливостей.

Вибух польсько-українського етнічного конфлікту під час Другої світової війни варто пояснювати саме втратою легітимного контролю на застосування сили, що було наслідком німецько-радянської війни. Показово, що конфлікт виник не 1939 р., коли польська влада була замінена німецькою та радянською окупаційною владою, а лише 1943 р., у розпалі німецько-радянської війни, коли Німеччина почала втрачати контроль на окупованих територіях Західної України та Волині.

Отож, якщо метою прийняття резолюції сенатом Польщі було увінчання пам’яті громадян ІІ Речі Посполитої («Nie o zemstę, lecz o pamięć wołają ofiary»), які загинули у 40-х роках, то поряд з виконавцями – «українськими націоналістами» слід було б додати й «польських націоналістів» з АК, адже їхні жертви також були громадянами ІІ РП.

Чесне визнання подій 1943-1945 рр. у Східній Галичині та Волині «етнічними чистками», які здійснювали українські та польські збройні формування в умовах війни і втрати державності обох народів, видається цілком відповідним кроком для взаємного примирення. Цей крок, однак, стане можливий лише тоді, коли популістів з обох боків кордону змінять відповідальні політики.

Якщо Ви виявили помилку на цій сторінці, виділіть її та натисніть Ctrl+Enter
Пропозиції партнерів
Загрузка...
Останні новини
Залиште відгук