Кого і чому не вчить історія
IQ

Кого і чому не вчить історія

Теорії змов довкола перейменування Московського проспекту на проспект Бандери

Василь Расевич, 10 липня 201656649

Дивні збіги, які супроводжують сучасну історичну політику України, не можуть залишити байдужими нікого – ні публічних інтелектуалів, ані адептів героїчного «національно-визвольного» наративу. Дійшло до того, що один із найкращих українських істориків, якого поважають в Україні і за кордоном, запропонував полегшений варіант теорії змов. Він висловив припущення, що прийняття Верховною Радою декомунізаційних законів того ж дня, коли в українському парламенті виступав президент Польщі Броніслав Коморовський, і перейменування Московського проспекту в Києві іменем провідника ОУН Степана Бандери напередодні саміту НАТО у Варшаві – таємний задум противників президента Петра Порошенка. Мовляв, оскільки Український інституту національної пам’яті перебуває у компетенції Кабінету міністрів, то й люди колишнього прем’єра Арсенія Яценюка «по старій пам’яті» підсунули президентові Порошенку свиню.

Керівництво УІНП також оживилося, окрилене своїми успіхами в плані декомунізації публічного простору столиці. Хоча важко зрозуміти, у чому ж полягає декомунізація, коли Московський проспект переназивають іменем Степана Бандери. Керівництво УІНП стало кепкувати з відомого професора, зокрема директор інституту Володимир Вʼятрович зіронізував: звідки візьметься в історика розуміння історії, якщо він не годен розібратися навіть у теперішніх, очевидних процесах? Така гротескна ситуація навколо історичної політики держави могла виникнути лише за умов, коли українській владі довгий час було на неї просто наплювати. Високі державні мужі, в минулому успішні бізнесмени, не хотіли тратити свого, без перебільшення, дорогоцінного часу на якусь історію і загалом на всю гуманітарну політику. Для полегшення свого життя вони віддали цілу гуманітарну сферу та історичну політику людям малокомпетентним, політично заангажованим, але галасливо патріотичним. Можновладці зверталися до гуманітарної царини  лише час до часу. Коли десь щось рвалося, бунтувало або протестувало, вони брали на себе роль третейського судді, ніби це не вони відповідають за роботу вищих державних органів.

Я впевнений, що обом високим державним достойникам – і Арсенію Яценюку, і Петрові Порошенку, не було діла до того, яку конкретно історичну політику реалізовуватиме УІНП, кого прославлятиме, кого осуджуватиме. Головне – відволікти увагу громадян від насущних проблем: краще нехай собі посваряться про минуле, ніж пхатимуться до реальних процесів у державі. Але легковажне ставлення до історичної політики з боку вищого державного керівництва зіграло з ними і з країною злий жарт. Виявляється, що історія може нашкодити внутрішній консолідації суспільства та завдати непоправної шкоди на міжнародній арені.

Допоки у столичних кабінетах думали, що історія для внутрішнього вжитку таки можлива, бо ж «в своїй хаті своя правда і сила», допоки приймали «історичні» закони та глорифікували окремих суперечливих персон та формації, доти голосу здорового глузду чути взагалі не було. Історична політика говорила гаслами, сипала ярликами, оперувала простацькими кліше. Критичні зауваження відповідальних істориків відмітали як зловорожу радянську пропаганду. Все, що не пасувало до героїчного канону, оголошували брехнею, наклепом та антиукраїнською діяльністю чужих спецслужб.

Здається, керівництво УІНП сподівалося, що з огляду на особливе становище України, спричинене агресією Росії, йому вдасться проштовхнути «свій» героїчний історичний пантеон і змусити світ закрити на це очі. А завдяки ідеї польсько-української солідарності перед лицем агресивної Росії «вирішити» питання етнічних чисток на Волині в інтерпретації Володимира Вʼятровича. Мовляв, ніяких чисток не було, а була польсько-українська війна. На війні як на війні – страждає цивільне населення.

Але найшла коса на камінь. У Польщі до влади прийшла партія «Право і справедливість», для якої питання «порахунків» з історією є не менш важливим, ніж для УІНП – сформувати український історичний пантеон виключно з діячів ОУН під проводом Степана Бандери.

Хоч би як парадоксально це звучало, але історична політика сучасної України, спрямована на героїзацію ОУН та УПА, виявилася вкрай зручною для політиків із ПіС. А кожне рішення української влади – як-то визнання героїчними ОУН та УПА, заперечення етнічних чисток на Волині у 1943 році, називання вулиць іменами тих, кого поляки вважають відповідальними за масові вбивства – додає аргументів сучасні польській політичній еліті. Тепер перед політиками ПіС стоїть завдання не тільки законодавчо вшанувати пам’ять жертв, але й оголосити протест проти політики глорифікації вбивць у сусідній державі. Який з того може бути вихід – покаже час. Але в Україні справді настала пора розібратися зі своїми героями та антигероями. Задуматися над тим, щоб історична політика сприяла примиренню пам’ятей, а не поглиблювала розкол у суспільстві.

«Антидоти» для порятунку героїв та їх наслідки

Досі історична політика держави базувалася, на жаль, на вибірковому та фрагментарному підході до оцінок суперечливих моментів минулого. Якщо хтось і пробував завести вкрай потрібну для суспільства дискусію про колабораціонізм українських націоналістів з нацистами, то чиновники, що відповідали за історичну політику, одразу починали пісню про арешт уряду Ярослава Стецька та гоніння на радикальне крило ОУН. Якщо ж мова починалася про суперечливу постать лідера ОУН Степана Бандери, то ворожа карта «крилася» історією про в’язня концтабору Заксенгаузен. Коли хтось з істориків писав про тоталітарну ідеологію ОУН та її не менш авторитарне бачення майбутньої української держави, слідував аргумент про боротьбу УПА «проти двох тоталітаризмів». Коли йшлося про відповідальність за етнічні чистки проти поляків і чехів та про участь в антиєврейських акціях – наголошувалося виключно на антирадянській складовій боротьби ОУН і УПА. Якщо в уявленні провідників сучасної української історичної політики такі аргументи були справжніми «антидотами» від ворожих нападок на їхніх героїв, то західний світ сприймав це як некомпетентність, маніпуляції, а точніше – пропаганду.

Готуючи матеріали до цієї статті, довелося перечитати низку публікацій різними мовами. Майже всі німецькомовні публікації, коли мова заходила про ОУН, УПА, Степана Бандеру, Андрія Мельника та інших, маркувалися словами «суперечливий» та «неоднозначний». Це при тому, що йдеться про дуже серйозні публікації, зроблені на підставі фундаментальних академічних досліджень. У польських публікаціях риторика зі зрозумілих причин ще жорсткіша. Про сучасну російську історичну літературу говорити не доводиться, оскільки, якщо там і є поважні дослідження, то їх покриває такий товстий шар пропаганди, що годі докопатися до суті. Але все ж, що таке знає західна історична наука про осіб, проголошених в Україні героями, що вони для неї й надалі залишаються «суперечливими»? І що саме стоїть на заваді решті світу погодитися на український історичний пантеон?

Як уже писалося вгорі, одним з основних аргументів, який мав би заперечити співпрацю українських націоналістів з Третім Райхом, став арешт уряду Ярослава Стецька з подальшим ув’язненням провідників ОУН у нацистських концтаборах. Факт ніби незаперечний. Але ситуація прояснюється і набуває нових відтінків, якщо уважно ознайомитися з мемуаристикою «мельниківців» і тим, що вони пишуть про «бандерівців», і навпаки. Відомо, що ОУН розкололася на два крила 1940 року – після того, як на волю вийшов лідер її радикального крила Степан Бандера. Обидва табори запекло ворогували між собою, але однаково орієнтувалися на Третій Райх. У їхній уяві не існувало іншої сили, ніж нацистська Німеччина, яка могла знищити двох найбільших ворогів українців – Польщу і Радянський Союз.

Саме у фарватері успішного просування німців на Схід бачили себе обидва крила ОУН. Лідери цих напрямів паралельно спілкувалися з керівництвом Абверу та СС, розробляючи різноманітні варіанти майбутньої української державності. Спектр цих намірів простягався від української автономії, західноукраїнської держави аж до утворення Української Соборної Самостійної Держави. Тільки в плани вищого керівництва Райху  не входив жоден із цих варіантів. Вони взагалі не бачили підстав навіть для маріонеткової української держави. Помірковані «мельниківці» обрали найбільш нейтральний варіант своєї діяльності та відносин з окупаційною владою. Вони вирішили максимально інтегруватися в управлінський апарат окупованих територій, щоб полегшити життя українцям та підготувати управлінські кадри. Якщо міряти категоріями колабораціонізму, то саме ця група найтісніше співпрацювала з окупаційною владою.

Революційне крило ОУН під проводом Степана Бандери спішило, приймало хаотичні рішення, не завжди узгоджуючи їх з німецькою владою. Але найгірше, що вони влаштували своєрідні перегони з «мельниківцями». Можливо, наслідком таких перегонів і стало проголошення Акту відновлення української державності 30 червня 1941 року. Коли до Львова вступив «Нахтігаль», «бандерівці» вирішили скористатися відсутністю «мельниківців» і перехопити в них ініціативу. На той момент українське суспільство ще не було достатньо поінформоване про розкол в ОУН та про те, що Степан Бандера вважає себе вождем. «Бандерівці» ж заходилися скликати збори для проголошення Акту і затвердження уряду Стецька. Розвішували листівки з гаслами «Хай живе фюрер Адольф Гітлер і вождь Степан Бандера!», що викликало в української публіки переконання, що такою є воля нацистської Німеччини і що план узгоджено з окупаційною владою.

Показовим є в цьому плані опис події Костем Паньківським, який був свідком та учасником дійства. Він писав, що до будинку «Просвіти» були скликані авторитетні громадяни. Ці збори пізніше назвали «Національними зборами». Запрошені не знали предмету нарад. Розмістилися у кількох кімнатах. Промовців було ледь чути, у кімнатах панувала напівтемрява. Ярослав Стецько приїхав на автомобілі вермахту. Попри спекотний літній день був одягнутий у військовий дощовик з піднятим коміром. В залі панували поспіх та нервовий настрій. Коли зачитали Акт, то відразу виникли застереження, оскільки документ був названий «декретом провідника Бандери», який «покликав правління», тобто призначив уряд. Ганс Кох привітав українців із визволенням і говорив виключно про співпрацю, але ні слова про українську державу. Багатьом присутнім навіть до голови не могло прийти, що авантюра з Актом – це самочинна ініціатива бандерівського крила ОУН, яке навіть не задумувалося над тим, якими страшними можуть бути її наслідки для всіх українців.

У передмові до наступної своєї книги Кость Паньківський написав: «Та неменшим парадоксом були взаємини ОУН з німцями й навпаки. Люди, що від років були у звʼязках з німцями, ідеологічно повʼязані з фашизмом і нацизмом, ті, що словом і друком, і ділом роками проповідували ідеї тоталітаризму та орієнтації на Берлін і Рим, та вкінці після розвалу Польщі користувались у старому Г[енеральному] Г[убернаторстві] привілейованими позиціями, не станули на чоло організованої української громади. Ті, що на них дивилася наша громада, як на партнерів німцям і потенціальних керівників національного життя та що самі готувалися на таких партнерів, відійшли на бік. Люди, що 30 червня 1941 року приїхали до Львова з німцями, повні ілюзій і мрій, бездумно проголошуючи в усіх своїх публічних і особистих виступах і в поширюваних публікаціях і закликах «союз», стали в один момент так само бездумно завзятими ворогами німців». З описаного Костем Паньківським далі випливає, що найбільше шкоди українцям приніс розкол в націоналістичному таборі й безголова ідея з проголошенням держави у Львові.

Чвари не те, що не припинилися – вони перейшли у криваву фазу взаємного знищення. Для цього часто використовували третю сторону – німецьку окупаційну владу. Така подія, як проголошення відновлення української державності, не могла пройти повз увагу німецької влади. Нацисти ще раз переконалися у ненадійності свого «союзника» і вирішили обезголовити ОУН, взявши під арешт членів уряду Стецька. Степан Бандера ніби продемонстрував принциповість і відмовився скасовувати Акт. Чим поплатився ув’язненням у концтаборі Заксенгаузен. Там же опинилися Ярослав Стецько і навіть Андрій Мельник. Факт арешту уряду Стецька вказує не на те, що радикальні націоналісти не колаборували з нацистами, а навпаки, що їхні плани всього-на-всього розійшлися з німецькою реальністю. А про що б говорила сучасна пропаганда, якби німці 1941 року погодилися на маріонеткову українську державу? Націоналісти свій крок зробили.

Весь подальший період аж до вересня 1944 року видається для сучасної української історичної пропаганди таким, що якнайбільше надається для глорифікації ОУН та її провідника. Для більшості прихильників Бандери факт ув’язнення у Заксенгаузен є доказом того, що він не був колаборантом, а навіть навпаки – жертвою нацистського режиму. Але ніхто з адептів чомусь не описує умов його утримання. Всі чомусь обмежуються назвою «концтабір». Насправді ж жахливі концтабірні умови провідника ОУН не стосувалися. Він належав до так званих почесних в’язнів і тому був розміщений у блоці Целлєнбаум. Там сиділи колишній австрійський канцлер Курт Шушніг та його сім’я, родина Штауфенберґа та багато інших промінентних в’язнів.

І хоча умови у блоці залежали від важливості та статусу вʼязня, Степан Бандера мав мебльоване двокімнатне помешкання: вітальню і спальню. На стінах висіли картини, а на землі лежав килим. Харчувалися такі вʼязні з їдальні команди СС, яка заправляла у концтаборі. Крім того, вони не носили табірну робу і не працювали на примусових роботах. Вдень камер не замикали. Бандері дозволяли побачення з дружиною, через яку він утримував зв’язок із зовнішнім світом та організацією. Опис побуту Бандери зовсім не збігається зі страхітливими умовами, які панували у справжньому концтаборі. І поданий він тут не для того, щоб позловтішатися, а щоб можна було хоч якось пояснити, чому у вересні 1944 року нацисти взагалі звільняють Бандеру з концтабору. Вчинок насправді унікальний в історії нацистських концтаборів.

За офіційною версією, Бандеру звільнили, щоб використати для консолідації українців проти сталінського режиму, але він відмовив німцям у співпраці. Відмовив і залишився на волі. Відмовив і залишився живим. Таких незрозумілих моментів у житті Степана Бандери досить багато. Це і таємниче звільнення з польської тюрми в Бресті у вересні 1939 року, і подальша співпраця з абвером, і арешт, і переїзд після війни в Мюнхен, і відмова у візі до США. Погодьтеся, набереться не на один пригодницький роман. Але ж мова йде не про літературного персонажа, а про одну з центральних постатей сучасної історичної політики України. Постать зі знаком «плюс» та ореолом національного героя.

Якщо Ви виявили помилку на цій сторінці, виділіть її та натисніть Ctrl+Enter
Пропозиції партнерів
Загрузка...
Останні новини
Залиште відгук