Володимир Маняк – шукач правди про Голодомор

Він закінчив журналістику на рік раніше від мене, 1956-го. Отримав скерування в шахтарський Червоноград і радів із того. Я йому радив не надто тішитися: мав уже за плечима два роки праці у вибої, тож утвердився в переконанні, що пекельнішої праці на світі немає. А молодому журналістові треба буде її оспівувати, возвеличувати.

Не слухав мене, похвалився: «Я ще й у шахту спущуся!..»

І справді, попрацювавши певний час у шахтарській газеті, він влаштувався чи не прохідником, і таки чималий час пізнавав, що ж воно насправді – та підземна каторга. Повірив, хай і запізно.

А тоді ми проводжали його невеликим гуртом, нашого друга, молодого поета і журналіста Володимира Маняка,  – геть щасливого! Бо ж щойно отримав диплом, щойно одружився з однокурсницею, до якої горнувся кілька років, та ще й перша поетична збірка от-от мала з’явитися на світ – “Повноліття”.

                        Хай щастить нам!

                        В добру путь з дипломом!

                        Поблизу студентського стола

                        Залишилась юність,

                        А натомість

                        Зрілість у життя нас повела!

Тож ми обіцяли писати й дзвонити, шукати нагод для зустрічей, творити нові вірші, возвеличуючи життя. Піднесли чарки, випили весело й гарно.

А були друзями оті всі студентські роки, поряд на перервах, після занять. Ще й, за дивним збігом, мали спільний день народження – 6 листопада, от тільки я був на кілька років старшим. Щоправда, вечорами нам не часто доводилося спілкуватися у студентські часи:  мені з другого курсу довелося шукати додаткових заробітків коректором у нічній редакції молодіжної газети.

Та все ж ми були першими читачами віршів один одного, критиками й теоретиками – від несподіваних метафор до майже що неодмінної “бомбочки” в останній строфі. Хай же нам щастить!

Життя виявилося жорсткіше: робота у шахтарській газеті у Володимира не заладилась, праця гірників не надавалася до возвеличення, проблеми зашкалювали – тож зачалися конфлікти з начальством, і зайва чарка, і нелади у подружньому житті.

Володимир кинув усе те і зник із львівських обширів. На кільканадцять років. Не дзвонив, не писав. З часом випадково здибалися, і знову були, мов рідні, бодай на короткі миті.

Маняк таки кинув поезію, за яку раніше віддавав душу. Перейшов на прозу, і доволі вдало, бо ж видав кілька книг. 

І несподівано – офіційний лист від нього і його нової дружини Лідії Коваленко: вони готують збірник документів, спогадів та свідчень про Голодомор. «Я ж не забув, ти розповідав, як пережив те першокласником», – писав він мені.

Так, це моя тема – і тут зрозуміло: я був семирічним свідком завершального етапу тотальної колективізації, закриття  церков і нищення ікон, плюндрування одвічних моральних засад, непередаваного голодного відчаю. Мені те пекло боліло, як і кожній людині подібної долі. Звичайно, я відразу ж запевнив Володимира, що спогади встигну написати у визначений термін. І справді написав, і вони були опубліковані в першій Книзі Голодомору.

Але ж це не так просто: згадав про той страхітливий Голодомор – і написав. Це ж знову наплив згадок і роздумів, знову непереборене недорозуміння: як же це люди, як же це рідна влада могла вчинити  щось подібного.

Ці роки у житті Володимира Маняка – жертовні і несамовиті за концентрацією зусиль, майже нелюдської праці – я інакше як подвигом назвати не можу.

При намаганні осмислити – як це йому, чиє дитинство і юність таки не були нужденними, трапилося прирости душею до цієї найтрагічнішої сторінки нашої історії, як він зумів зорганізувати масовий рух за увічнення пам’яті жертв страшної трагедії, великої застороги народам світу і прокляття катам. А дитинство Володимира пройшло на Поділлі, у родині високопосадовців. Батько його був  парткерівником, у часи війни – партизанським командиром, котрий загинув 1943 року. Мати працювала економістом у сфері торгівлі.

Львівська поетеса Світлана Йовенко у розгорнутому дослідженні уважно прослідкувала шлях становлення правдолюба у житті й літературі Володимира Маняка, закликаючи й нас нинішніх: “Шукаймо його серед живих...” Бо він має таки бути тут, у Львові, звідки він щасливий і усміхнений вирушав у непросте життя.

Ось його озвучене кредо: “На десятиліття можна засекретити архіви. Можна прикопати в глибинах спецсховищ викривальні документи. Можна замести сліди злочинів. Можна раз і вдруге, і втретє переписати історію – на догоду диктаторові чи скороминущому ідеологічному божкові. А з пам’яттю народу нічого не вдієш. Після заборон, утисків, принижень людської гідності вона оживає, відроджується – що б там не було”.

Цю думку він переповів і в той червневий день двадцять років тому, коли його з дружиною запросили у село Тимошівку на Черкащині, де відкривали один із перших на українській землі пам’ятник жертвам Голодомору. Дружина пізніше згадувала, що ніколи не бачила Володимира таким щасливим, як того дня: просто неба побіля церкви й пам’ятника поставлено було столи, за якими все село поминало своїх рідних і сусідів. Володимир світився і плакав...

Це за кілька годин до  власної трагедії – передчасної загибелі в автомобільній аварії дорогою до Києва....

Тож коли у День Голодомору вся Україна запалює свічі над вимордуваними мільйонами власних синів і дочок, моя вигорає в честь мого щирого друга студентських літ – Володимира Маняка...