«Я піду в політику, якщо побачу, що є сенс влазити в це болото»
Суспільство

«Я піду в політику, якщо побачу, що є сенс влазити в це болото»

Боєць батальйону «Дніпро-1» Володимир Парасюк розповів про «іловайське пекло», полон та плани на майбутнє

Володимир Рихліцький, 5 вересня 2014 4285 2
фото ZAXID.NET

Поранений під Іловайськом Володимир Парасюк, командир 4-ї роти батальйону "Дніпро", зараз лікується у Львівському військовому госпіталі. Вириваючись з оточення, він втратив хорошого друга Тараса. Каже, що якщо матиме час, то напише книгу про те, як йому вдалося перехитрити російських найманців і уникнути довготривалого полону. Героєм себе не вважає. Вірить, що тільки прості люди здатні змінити державу.

Як ви опинилися в Іловайську?

- Ми зайшли в Іловайськ, почали штурм. Це дуже стратегічне місто, тому що після його захоплення можна було би взяти Донецьк, де сил ДНР-івців лишалося дуже мало, бо за період АТО ми реально багато їх знищили. Путін розуміє, що людський ресурс закінчується, його нема чим поповнювати, бо велика кількість людей втекла на Західну Україну, багато знищили і нема кому тримати позиції. Тому він прийняв рішення ввести регулярні війська.

Чому нас туди кинули? Не знаю. Скоріш за все, хотіли знищити. Коли ми вже вибрались, командир нам сказав, що була можливість вирватись і без обстрілів, але йшла чітка мова – війська виходять, а добровольчі батальйони залишаються. Вони хотіли там в Іловайську зробити для нас братську могилу.

Добровольчі батальйони керуються внутрішніми положеннями і статутами. Вони утворилися в постреволюційний період Майдану. Тому на нас ніхто не має впливу, крім безпосередніх керівників. А Збройні сили України мають чітку ієрархію командування. Путін розуміє, що вплив на українську армію він має через генералів, через свою агентуру. До прикладу Зеленопілля… Для чого хлопців туди завели, тримали довго і нудно, вбивали сотнями, а в кінцевому результаті – просто вивели. Навіщо їх туди посилали?

Що було в Іловайському котлі?

- Із цієї історії насправді можна книжку написати. Я трішки відійду і можливо почну писати. Назву її «Іловайське пекло».

Ми зайшли туди, тримали позиції. За короткий час ми захопили половину міста. Розуміли, що без важкої техніки не зможемо вибити другу частину міста. Проблема в тому, що нам не вистачало сил, а вони обстрілювали з «градів», мінометів. Ми тоді не кричали, що нас взяли в кільце, а казали, щоб нам прислали допомогу для того, щоб звільнити місто.

Ми і зараз могли б бути в місті і тримати оборону, бо добре укріпилися, було багато зброї. Харчі закінчувалися, але у селі була городина, виноград, кавуни. Правда, вода закінчилася.

Сенсу перебувати там не було, бо сили, щоб штурмувати нема, і відступати теж нема куди. Ми вибрали найоптимальніший варіант – вирватися для того, щоб зберегти життя людей.

У соцмережах окремі люди ставлять під сумнів те, що ви справді перебували в полоні…

- Я не народився на цей світ, щоб комусь щось доводити. Бог бачив, де я був. Коли закінчився обстріл колони, яка проривалася з котла, то нас вже взяли.

…Ми виривалися з оточення дорогою через посадку. З обох боків нас обстрілювали, пробили колесо. Коли зупинилися, то всі, хто їхав всередині буса вже були поранені, тільки я з Тарасом (Тарас Брус, - товариш Володимира, загинув у нього на очах, - ред.) був не ранений, бо він керував, а я сидів з ним на передньому сидінні. З правої сторони йшла стежка в посадку. Заходжу туди і бачу, що росіяни нас не помітили, стріляють в іншу сторону, а я стою позаду них. Один з солдатів за секунду обертається – я на нього автомат націлив, а він на мене. Кажу: «Свои». Він – «Кто свои?», «Ну свои», – кажу. Він: «Положи оружие». Я кажу, що кладу, але не стріляй, ми медики. Їх багато було, усі в зеленій формі. Кладу зброю, лягаю на землю і тут хтось із наших кидає гранату, яка розривається за метр від моєї голови…

Приїхала «самоходка», погрузили 8 поранених людей. Я був дев’ятим. Везли за територію біля річки, де лежало багато обгорілих тіл.

Привезли нас у лісопосадку, розпитували загальну інформацію, називали нас «укропами». Після цього перегрузили нас в іншу «самоходку» і повезли. Ми були на території російської військової бази. Зі слів росіян стало зрозуміло, що це перевалочний пункт на території Росії, куди звозять поранених.

Як з вами там поводились?

- Та ніяк. Поклали на землю, зав’язали очі, роздягнули, забрали куртку. У декого забрали взуття. Потім усіх зв’язали. Із зав’язаними очима повели, посадили за стіл, де сидів якийсь дядько. Він запитав, хто я такий. Я його, звичайно, обманув. Сказав, що приїхав випадково, що я волонтер і ні в чому не винен. Він запитав, чому в формі. Я сказав, що зараз війна, всі у формі. Далі нас відвели, кинули на землю і ми від вечора – десь до п’ятої години ранку сиділи на землі. Зранку принесли один «сухпай» на всіх.

Далі нас посадили в КАМАЗ. Поскидали всіх як скотину… Ранених, не ранених. Нас було чотири КАМАЗи людей. Возили уздовж східного кордону. Через шпарини я бачив величезну кількість військової техніки. В машині температура – як в сауні. Ранені плачуть, кричать…

Коли приїхали, на дві години поставили машини на сонці. Вже потім, коли нас вигрузили, ми побачили чеченців. Вони нас поставили на коліна. Спочатку розсортували, били, знущалися, почали оббріхувати, нібито ми когось розстрілюємо.

Вони до втрати пульсу шукали тих, хто зі Львова. Один з них підійшов до мене, питає: «Ты откуда?». Кажу: «Я з Днєпра». Каже: «Ты не очень хорошо разговариваешь на русском». Відповідаю російською, що народився в Києві, дівчина з Дніпропетровська, тому тут і живу. Кажу, що я волонтер, привозив санітарну допомогу.

Знайшли когось зі Львова?

- Я не знаю. Були хлопці з Львівської області, але мовчали, ніхто не зізнався, що зі Львова, бо страшно було.

Зразу, коли мене тільки взяли, я був непритомний, мені перев’язали голову. Лікар з Києва знав, хто я такий. Я його попросив перемотати шию закривавленими бинтами. Я понамазував голову та обличчя брудом. Залишив маленький клаптик обличчя. Мене просили підняти голову. Кажу, що не можу, бо в мене там куля.

Вдень молився майже кожну годину. Отак молишся і прозріння на п’ять хвилин: «Документи сховати», «Телефони викинути». Ліг на бік, вирив під собою ямку і заховав документи. Той паспорт там і лежить. Я колись приїду і заберу його. Вони мене змусили рити траншею, то я розбив лопатою телефони і викинув.

Питали, де мої документи. Відповів, що не знаю.

Росіяни забрали гаманець. Там були кредитки, гроші. Запитували про паролі до них. Коли знайшли гроші, то тішилися. Розпитували, скільки за них можна купити сигарет. Почали казати, що теж не хочуть воювати. Стверджували, що вони зараз у Ростові на полігоні. Сказали, що ніхто вбивати нікого не хоче. Їм навіть стало нас шкода…

Забрали всю зброю, яка в нас була – автомати, пістолети. Нас також врятувало те, що ми мали з собою медикаменти та носилки. Ми легко могли переконати їх, що ми медики.

Далі нас віддали ДНР-івцям, які посадили усіх в автобус, дали воду, сигарети, дозволили курити. Вони почали переконувати: «Братья, славяне, зачем вы это делаете? Мы не изверги, мы вас бить не будем». Такі пісні нам співали. Везли нас вулицями Донецька, розказували. Кажуть: «Смотрите, что украинская армия сделала - садик разбомбила, школу разбомбила». Так мізки нам полоскали. Я їхав і думав: «що ти мелеш». Але ми всі розуміли, що краще мовчати, тут не наша ситуація і просто тихо це все слухали.

Завезли нас на територію бази Нацгвардії в Донецькій області. Там нас зустріли словами: «Каратели приехали». Там нам сказали, що будуть надавати медичну допомогу. Я непомітно почав знімати пов’язку із шиї.

Катували, знущалися?

- Плювали тільки. Там командири були. Вони забороняли їм це робити. Але все одно вони намагалися то копнути, то штовхнути. Потім їхній командир прийшов і я відчув, як він зі злістю і нецензурщиною сказав, що нас міняють.

Після цього нас довго везли. І тут, коли ми зупинилися, я почув голос санітара: «Хлопці, обережно», я зрозумів, що це вже наші і мені відразу полегшало на душі. Це було неподалік населеного пункту Старобешеве.

Багато хто очікує, що ви підете на парламентські вибори. Чи розглядаєте такий варіант?

- Я про це поки що не думаю. Але розглядаю й такий варіант. Просто потрібно подивитися, чи є доцільність.

Якщо підете, то з якою партією?

- Я не вірю в жодну партію і ніколи в житті не повірю. Мене нагодували ідеологіями й партіями ще з 2004 року, коли молоді світлі студенти йшли, доводили щось за лідерів. А потім «лідери» приходили до влади і заробляли на нас мільйони. Для мене зараз партія – це чисто технічний момент. Суто юридична норма в державі.

А чи пропонували вам балотуватися від якихось партій?

Пропонували, чому ж ні. Ляшко пропонував…

А Порошенко?

- Усі пропонували. Але заходили з дуже далеких кіл. Конкретно – ніхто не пропонував. Здалека підходили, питали, як я дивлюся на одне, на інше.

А варіант самовисування розглядаєте?

- Я не можу сказати, що я піду і не можу сказати, що не піду. Подивлюся, як складуться обставини. Ніколи в житті не можна робити поспішних кроків. Якщо буде доцільність, подивлюся, чи це вартує того, щоб влізти в це болото і сміття, тоді піду. Якщо побачу, що це не має сенсу і моя боротьба буде набагато ефективніша в громадському секторі, то в політику не піду. Повірте, я за депутатством не бігаю.

Чим будете займатися найближчим часом?

- Зараз як мінімум два тижні буду вдома. Я, по-перше, друга втратив, якого хочу достойно похоронити. Буду час від часу навідуватися до батальйону «Дніпро».

Я за Іловайськ собі не поставив галочку, мовляв «Я там був – любіть мене і поважайте». Боротьба має далі продовжуватися. Дали мені учасника бойових дій чи не дали... А що змінилося? Від того Україні легше стало? Ні. Дали мені якийсь там ніж в Міністерстві оборони – нічого ж не змінилося. Ми ж не перемогли ворога. Це я хочу донести до свідомості людей, а вони ловляться на якусь «мульку» на кшталт: «Йому дали нагороду, а іншим – ні». Мені пільги не потрібні, я можу відмовитися. І так держава бідна. Моя сім’я достатньо заробляє, щоб прожити.

На ваш погляд, нам варто воювати далі чи шукати шляхів припинення вогню?

- Варто воювати. Можна припиняти чи не припиняти вогонь. Варто розуміти, з якою метою це повинно робитися. Якщо робити це для держави, за національні інтереси, то – так. Хочеш зробити перемир’я – роби, але тільки на користь держави. Ви вірите, що вони хочуть зробити перемир’я заради національних інтересів? Ні. Це все велика і дуже складна гра олігархів. Побудували величезну вертикаль державної системи. На Майдані вона почала рушитися. Зараз величезна кількість політологів, експертів намагаються її зліпити знову. Вони її ліплять, а вона сиплеться… Нам головне – дотиснути цей момент. Ніхто не думає про державу, крім простих людей. На сході воює простий український солдат, а йому допомагає проста українська людина. Але ми все одно переможемо.

Якщо Ви виявили помилку на цій сторінці, виділіть її та натисніть Ctrl+Enter
powered by lun.ua
Пропозиції партнерів

Дискусія 2

Для того, щоб залишити коментар, необхідно увійти
  • Набридло вводити код – увійдіть через профіль у соцмережі
    Оновити
  • Набридло вводити код – увійдіть через профіль у соцмережі
    Оновити
  • Vyacheslav Kobyzhsky 5 вересня 2014, 12:31

    Сынок,дытынко...Створы партию "ПП",и я пэршый,хто буде бигаты и пропагуваты...Хлопчыку мыленькый!!!Дий,бо проклата мафия затопчэ памьять про полэглого твого друга на МАЙДАНИ...я всэ памьятаю,сыночку!!!Выдужай и выдужуй,сыночку,бо нам,старым,хто мае дитэй и внукив,мрие про правнукив,дужэ потрибни таки ХЛОПЧЫКЫ та ДИВЧАТКА,..Молю Бога та Царыцю Небесну за тэбэ и такых,як ты,дытынко...Жму твою мужню руку,сыночку!..

    відповісти цитувати поскаржитись

  • Набридло вводити код – увійдіть через профіль у соцмережі
    Оновити
  • Набридло вводити код – увійдіть через профіль у соцмережі
    Оновити
Загрузка...
Останні новини
Залиште відгук