«Я прихильник того, щоб казати правду, якою вона б не була»

Один з найбільш харизматичних представників ВО «Свобода» Юрій Михальчишин несподівано відмовився від участі у останніх парламентських виборах. Два роки тому він переконливо виграв на одному з львівських округів, але цього разу Михальчишин не скористався шансом. За чутками, причиною його відходу від публічної політики став конфлікт з керівництвом партії.

У розлогому інтерв’ю Юрій Михальчишин не лише пояснив причини і глибину цього конфлікту, але й відверто проаналізував причини виборчого провалу «Свободи», роль «сірого кардинала» партії Ігора Кривецького та іміджеві втрати партії внаслідок призначень Олега Махніцького та Ірини Сех.

Скажіть відверто – чому ви не брали участі в цих виборах? Звучали лише тільки коментарі від інших осіб про те, що ви начебто зав’язали з політикою і пішли працювати в СБУ.

Звісно, краще звертатися до першоджерела, яким є я. Хотів би повернутися до літа 2014-го року, коли відбувалися драматичні події, пов’язані з розпуском Верховної Ради, і тривала вирішальна фаза агресії Російської Федерації проти України. В той час більшість моїх львівських друзів вже була на передньому краї: переважна більшість служила в аеромобільних військах – або в 79-й, або в 80-й бригадах. Кілька моїх близьких друзів опинилася в котлах – зокрема в Должанському, Маріїнському… Чесно кажучи, вже й не розраховував їх побачити, але так склалися обставини, що вони вийшли з оточення. І коли я з ними потім спілкувався, мені, чесно кажучи, було ніяково і соромно слухати їхні розповіді, знаючи, що я, мабуть, мусив бути поруч із ними. А у той час я був змушений, вибачте, просто тиснути кнопки в парламенті, коли мої товариші гинули у вогні. І коли постало питання про подальшу політичну участь, я, зважаючи на свої переконання і риторику войовничого українського націоналізму, вирішив: немає іншого шляху, ніж самому взяти участь в боротьбі з ворогом.

Я почав шукати для себе шляхи максимально ефективного долучення до боротьби українських Збройних сил та правоохоронних органів з тероризмом. За освітнім рівнем, кваліфікацією та досвідом з’ясувалося, що максимально широко я можу застосувати свій потенціал в Службі безпеки в підрозділах, які займаються захистом державності і боротьбою з тероризмом. Я пройшов низку співбесід, військово-лікарські комісії, психологічні тестування, подав всі документи – і тільки після проходження кваліфікаційних вимог повідомив колегам по партії, зокрема, Олегу Тягнибоку, своє рішення не балотуватися цього разу до Верховної Ради, а взяти участь в антитерористичній операції.

Які саме функції ви сьогодні виконуєте в СБУ?

Згідно чинного законодавства, я можу бути повністю оформлений і отримати призначення на якусь посаду лише після завершення каденції цієї Верховної Ради, тобто після першого засідання новообраного складу. Тож у вересні-жовтні я працював там, не отримуючи заробітної плати. Був консультантом начальника одного з департаментів і у складі оперативної групи відбув до Донецької області. Мої функції можна окреслити як аналітичні – аналіз оперативної інформації і пропозиції з розробки оперативних заходів. Також я брав участь у цих заходах – затриманнях російської агентури на нашій території. Тобто упродовж двох місяців проходив своєрідне стажування і випробування практичною роботою. Побував в Маріуполі, Волновасі, Северодонецьку, Лисичанську, Старобешево та інших цікавих місцях, про які раніше не мав жодного уявлення.

І як ви особисто оцінили ситуацію. Бо інформації багато і часто вона протирічить одна одній?

Не побувавши на місці і не вивчивши ситуацію в прифронтовій смузі і в ближньому тилу, неможливо скласти комплексну картину. Хотів би відзначити позитивні зусилля українського командування, штабних структур. З іншого ж боку для мене стали неприємним відкриттям сильні проросійські настрої серед місцевого населення і те, наскільки є глибоким саботаж представників виконавчої гілки, сформованої Партією регіонів. Ці люди і зараз залишились при своїх посадах. Перефарбувавшись в жовто-блакитний колір, вони, на мій погляд, продовжують шкодити українській справі, чекаючи нового витка російської агресії.

Хотів би до цього додати шокуючий результат сил реваншу і проросійської агентури на парламентських виборах, оскільки у багатьох українців, мабуть, склалося перебільшене оптимістичне очікування від того, що Партія регіонів є вже вчорашнім днем, і мешканці сходу і півдня тільки і чекають на прихід якихось нових проукраїнських сил. А насправді вони щиро і віддано голосують, перебуваючи у тій самій політичній матриці, у якій вони перебували, голосуючи за Віктора Януковича. І не треба вважати їх зазомбованими – це, на жаль, їхні переконання. Стоїть дуже складна задача реінтеграції і відбудови Донбасу у мирний час в українську державну структуру. Це пов’язано не тільки з російською агресією, а й з внутрішніми структурними проблемами Донбасу, які ми недооцінили.

Ви маєте на увазі території, які зараз перебувають під українським контролем?

Безперечно. Із затамуванням подиху думаю про те, що відбувається на суміжній території, яку контролюють бандформування ДНР і ЛНР, якщо в ближньому українському тилу щодня з’являються антиукраїнські написи і графіті на стінах і парканах, якщо у побуті мешканці часто використовують явно українофобну риторику, якщо називають українські війська, які захищають їхній мир і спокій, не інакше як «укроармія», зневажливо ставляться до наших військовослужбовців. Крім того, очевидно, часто надають допомогу ворогу, його агентурі і родичам, які перебувають в бандформуваннях і активно протистоять нашим силам. Те, що сприймається для багатьох жителів Донбасу як норма, для мене стало неприємним відкриттям.

Тобто розповіді, що на сході проти української армії воюють здебільшого російські найманці та десантники, – велике перебільшення?

На мою думку, так. Велика частина наших проблем на Донбасі пов’язана з тим, що громадяни з українськими паспортами часто бачать себе в складі інших державних утворень і максимально намагаються сприяти цьому. Ситуація далека від простої чорно-білої популярної картини, де є лише дві сили, які відкрито протистоять одна одній.

Ці настрої – це помилка Києва, який весь цей час варився в своєму соку і вважав, що всі розмови про особливість цього регіону – маячня і інсинуації місцевих еліт?

В чому я однозначно переконаний, так це в тому, що лише зараз налагоджується повноцінний і ефективний потік інформації, яка отримується керівництвом у Києві безпосередньо і з лінії фронту, і з прифронтової смуги, і з ближнього тилу. Не виключаю, що до кінця літа цього року Київ оперував неповною інформаційною картиною, тому, можливо, на сьогодні і маємо такі результати.

Як буде, на ваш погляд, далі розвиватись ситуація на Донбасі?

В найоптимістичнішому сценарії вона буде заморожена на зимовий період, коли основною проблемою стане постачання військ і цивільного населення. Якщо брати сценарії хаотичні і дестабілізаційні, я не виключаю локальних або навіть регіональних загострень – зокрема в районі Маріуполя, які можуть призвести до ескалації конфлікту і короткочасного переходу в гарячу фазу. Це негативний сценарій, до якого, мені здається, українська сторона ще не готова.

Наскільки реальний вихід конфлікту за межі Донецкої та Луганської областей?

Принаймні поки що це видається малоймовірним. Навесні може статись черговий виток російської агресії і не виключаю, що тоді нам доведеться вирішувати набагато серйозніші проблеми, ніж ті, про які ми говоримо сьогодні.

Повернімося до політики. Чи правда те, що ваш відхід від політики і «Свободи» пов'язаний з особистим конфліктом з Олегом Тягнибоком?

Я прихильник того, щоб казати правду, якою вона б не була. У мене не було відкритих конфліктів з головою партії, з яким ми впродовж багатьох років були друзями. Але у мене було інше бачення і побудови виборчої кампанії, якби я брав в ній участь, і політичної стратегії ВО «Свобода» загалом.

А конкретніше?

Зокрема, це кадрова політика, орієнтація на співпрацю з тими чи іншими суб’єктами політичного процесу, врешті-решт характер партійної риторики і пропаганди, яка, на мою думку, мала бути значно агресивнішою, чіткішою і послідовнішою – власне кажучи, такою, яка була у «Свободи» 2012-го року. Тоді за нас голосували як за останню надію у вирішальному двобої українства з проросійськими силами. З того часу наша риторика не те, щоб пом’якшилася, а втратила чіткий вектор, наша критика втратила чіткі орієнтири – і, на превеликий жаль, наслідки не забарились.

Але ж ви розумієте, що риторика сучасної «Свободи» не могла повторювати риторику-2012, бо зараз «Свобода» – партія влади.

І це створило низку викликів, на які не вдалося адекватно сформувати внутрішньоструктурну відповідь. Крім того, традиційно дуже багато українців, мабуть, сприймали «Свободу» як втілення мілітарної сили, яка б виступала б як партія-«яструб» в хорошому розумінні цього слова, зокрема і в україно-російському конфлікті. Так сталося, що цю нішу влітку цього року посіли Радикальна партія Олега Ляшка, «Народний фронт» Арсенія Яценюка і Олександра Турчинова.

Хоча, на мою думку, у «Свободи» були об’єктивно найкращі передумови, аби і сформувати привабливі інформаційні повідомлення, і висунути низку талановитих, але, на жаль, маловідомих загалу спікерів і ньюзмейкерів, які б формували стратегію відсічі на російську інтервенцію. І в цілому у цій дуже перспективній і природній позиції «Свобода» виявилась такою, що наздоганяла інших, а не формулювала порядок денний.

Ви сказали, що були незадоволені кадровими рішеннями «Свободи». Це ви про членів уряду від партії, Генпрокурора?

Щодо Кабінету міністрів, то я не є фахівець ані в питаннях екології, ані аграрної політики і можу сказати хіба про діяльність віце-прем’єра з гуманітарних питань. Але вона не була вирішальною для оцінки ефективної роботи партії в органах державної влади, яку дали виборці. На мою думку, ключовою проблемою була діяльність Генпрокурора в березні-квітні цього року, а саме відсутність фактичних результатів в роботі, кадрові призначення в областях, які викликали тотально негативний ефект.

Врешті-решт виникало чимало питань щодо порушення кримінальних справ з боку очільників прокуратури проти представників «злочинної влади» – дуже довго не порушувалися справи проти діячів з Партії регіонів, які активно проповідували сепаратистські настрої. Мені здається, що жорстка і безжальна реакція прокуратури навесні цього року могла б упередити багато протестів, які призвели до окупації частини території нашої держави і багатьох тисяч даремних смертей. Це все можна було зупинити у самому зародковому етапі розгортання російського плану дестабілізації України.

Те, що пана Махніцького не взяли в список «Свободи», свідчить про те, що у інших партійців до нього аналогічні претензії?

Звичайно, це є результатом тих бурхливих внутрішньопартійних дискусій, які відбулися після президентських виборів, але це вже було запізніле рішення. Оцінка роботі виконуючого обов’язки Генпрокурора мала бути публічною і щирою і максимально ефективно донесеною до наших виборців і симпатиків. Треба було показати, що партія в змозі ефективно приймати критику і робити висновки, чого не було зроблено.

Наскільки відомо, після президентських виборів в «Свободі» також розгорнулася дискусія, якою партії бути далі. З’явилися умовні «голуби» на чолі з головою партії, які вважали, що партія респекталізувалася і продовжувати «бити морди» – для неї вже вчорашній день. «Яструби», до яких можна відносити вас, вимагали «повернення до коренів». Наскільки були сильні розбіжності між цими групами?

Насправді дійсно формувалися два різних бачення. Одне з них полягало в тому, що партія повинна просто працювати як звичайна європейська ледве не правоцентристська політична сила у складі коаліційного уряду. Інша точка зору – що партія повинна рухатися далі як націоналістична радикальна і в чомусь антисистемна сила, яка зуміла б очолити боротьбу українців проти корупції, стати авангардом боротьби за радикальні реформи і жорстку відсіч російській агресії. У такому баченні «Свобода» мала б стати авангардом всіх здорових сил українського суспільства і завжди бути попереду інших. От між цими двома концепціями і точилася певна світоглядна дискусія, а пізніше і конкретна розмова стосовно нового курсу партії.

Перемогли, наскільки зрозуміло, «правоцентристи»?

На превеликий жаль, мені не вдалося донести своє бачення і переконати колег сприйняти саме такий стратегічний курс.

Чи можете ви зараз сказати, що «Свободою» певною мірою керував «сірий кардинал», пан Кривецький?

Його вплив не варто недооцінювати, але у мас-медіа склалася тенденція до демонізації його особистості і надання йому надприродних властивостей у керуванні партією. Як людина, яка віддала партії десять років активного політичного життя, можу сказати, що така оцінка дещо викривляє реальність. Ігор Кривецький справді протягом останніх двох-трьох років набув великого впливу в партії, формуючи її стратегічну лінію і ставши ключовим переговірником із іншими суб’єктами політичного процесу, але не слід вважати його вплив на партійців тотальним. Зокрема, ваш скромний слуга є прикладом протилежного.

Провал «свободівських» мажоритарників на ключовій для них Львівщині – це наслідок дискредитації бренду «Свободи» чи несприйняття саме цих особистостей?

Гадаю, що обидві причини. Цей результат можна було певною мірою покращити стосовно партійних списків, якби була вчасно проведена певна робота з організаційного і кадрового посилення партії на Львівщині у формі своєрідної внутрішньопартійної люстрації. Тоді результат на Львівщині можна було наростити до 10–15% у найгіршому випадку.

Вас особисто здивував цей результат чи ви були готові до такого провалу?

Звичайно, коли відомий результат, можна легко і невимушено говорити, що все можна було передбачити заздалегідь. Але як фаховий політолог я можу давати прогнози, навіть коли не володію всією картиною і інформацією. І це був той випадок, коли я хотів би помилятися. В розмовах з керівництвом партії у липні-серпні-вересні цього року, я прогнозував, що з тією стратегією виборчої кампанії і з тим підходом до організаційно-кадрових питань, партія не зможе подолати 5-відсотковий бар’єр.

На цих виборах на вашому окрузі переміг пан Дубневич. Чи вас здивувало, що виборці, які два роки тому віддали вам свої симпатії, цього разу обрали місцевого олігарха?

Я ще не ознайомлений з повною картинкою у розрізі дільниць. Минулого разу я переміг з результатом у 57%, тому, мабуть, не всі мої виборці проголосували за пана Дубневича.

Скандальне розслідування «Гроші Тягнибока», яке опублікувала львівська газета «Експрес», сильно вдарили по іміджу партії. Деякі свободівці говорили про замовний характер публікацій. Але тоді виникає питання, хто конкретно замовник?

Сам хотів би довідатись. Принаймні я не зустрічав достовірних даних, а припущення, які висувалися, були, на мою думку, хибними.

Зараз на Львівщині інший фаворит – партія «Самопоміч» мера Садового, з яким «Свобода» не в кращих стосунках. Чим ви поясните цей успіх?

Мені здається, що успіх об’єктивно зумовлений двома складовими. По-перше, це колосальний попит на так звані нові обличчя в політиці, а по-друге, треба віддати належне ефективно проведеній і дуже коштовній виборчій кампанії. Це я кажу як фахівець – кампанія «Самопомічі» була однією з найкращих цього політичного сезону.

Але справа ж не тільки в грошах. У партії Тігіпка також була грошовита кампанія, але це їй не допомогло.

Звісно, передумови до успіху «Самопомічі» були. Це і сильний партійний лідер, який оперує образом політика більш європеїзованого штибу, аніж більшість лідерів партій. Це і опора не просто на середній клас, а на його освічену частину, яка живе в інформаційному і постінформаційному середовищі – це середовище блогерів, тих людей, що працюють в ІТ- та фінансовій сферах і мають власну справу. Мені здається, саме ці групи і стали ключовими в успіху «Самопомочі».

Чи впаде після цих виборів вплив «Свободи» у регіонах, які були її форпостом і де вона контролює ситуацію в місцевих радах?

Слід очікувати проведення дострокових виборів до органів місцевого самоврядування. Якщо вони відбудуться у найближчі півроку, їхні результати і стануть оцінкою того, наскільки та чи інша політична сила наростила чи втратила вплив. Звичайно, «Свобода» зіткнеться із серйозними проблемами в західних областях – вони є настільки очевидними, що замовчувати їх, мабуть, просто нечесно.

Невтішний результат на виборах колишнього губернатора Львівської області Ірини Сех, в принципі, вже показав, як люди оцінили керівні здібності «Свободи» на місцевому рівні.

На мою думку, це була одна з стратегічних кадрових помилок партії. Мені здається, що у партії в кадровому резерві було чимало кандидатур, які б викликали значно менше негативного резонансу і якщо б не продемонстрували ефективнішої роботи, то принаймні не спричинили б такого сильного збурення і руйнування іміджу партії на Галичині.

Зараз «свободівці» будуть представлені в парламенті завдяки кільком мажоритарникам. Чи вдасться партії, яка фактично повертається на вулицю, після такої болісної поразки відродитися?

Впевнений, що повернення на вулицю є для багатьох «свободівців» очікуваним і закономірним явищем і саме тут є шанси партії на побудову ефективної комунікації із симпатиками, джерело пошуку нових прихильників. І саме тут партія зможе проявити себе у найближчі роки, якщо така стратегія буде прийнята.

А чи треба їй намагатися попасти в парламент знову, якщо, як ви кажете, на вулиці вона ефективніша?

Парламентське представництво партії є життєво необхідним, щоб пропонувати законопроекти, які віддзеркалюють і реалізовують партійну програму, і не допускати прийняття антидержавних рішень в парламенті. Але основна маса роботи, зокрема антикорупційної, люстраційної і організаційно-кадрової повинна бути зосереджена у вуличному форматі.

Жодна націоналістична сила в цей парламент не потрапила, але туди потрапили окремі ультраправі кандидати. Як ви оцінюєте тих носіїв націоналістичної ідеології, що будуть в наступному парламенті?

З мого невеликого досвіду роботи в парламенті я однозначно притримуюсь думки, що без власної фракції капіталізувати політичний вплив неможливо. Проста наявність націоналістів в парламенті зі спорадичним та нерегулярним доступом до трибуни не є запорукою представництва націоналізму на загальнодержавному рівні.

Ще в червні я гадав, що об’єднання на цих виборах «Свободи» та «Правого сектору» дало б кумулятивний ефект приросту голосів і могло дати результат принаймні в 10%. На жаль, ці пропозиції не були реалізовані і, гадаю, це також було стратегічною помилкою – і «Свободи», і «Правого сектору».

Як би ви взагалі оцінили склад нового парламенту? Про «Самопоміч» ви вже сказали, а про інших?

Найсильнішу команду вдалося сформувати «Народному фронту» – це потужна низка ньюзмейкерів з різних сфер, потужних урядовців, які у складі Кабміну налагодили якщо не дуже результативну, то принаймні стабільну роботу підпорядкованих їм і відомств в умовах передвоєнного стану влітку цього року. Також вони відзначилися формуванням дуже чіткої виборчої стратегії, яка полягала в тому, що результат партії на виборах – це перепризначення Арсенія Яценюка прем’єр-міністром. Така простота виявилась досить привабливою.

Щодо «Блоку Петра Порошенка», то кожна партія влади в українських реаліях страждає однаковими вадами і структурними проблемами. Це формування партійних списків на основі того кадрового потенціалу, який плавно перетікає з однієї владної команди в іншу. Така політична стратегія може бути успішною на одних парламентських виборах, але справжні партійні структури вибудувати таким чином у європейський спосіб не вдасться.

Те, що деякі виборці «Свободи» перебігли до партії Ляшка, – сюрприз для вас?

Зміна симпатій виборців є закономірним явищем – ніхто ж не говорить, що треба запровадити феодальний чи кріпосницький лад в політиці. Відповідно до цього треба визнати, що Олег Ляшко, зокрема в червні і липні, зумів створити медійний образ, який привернув до нього увагу багатьох ситуативних виборців «Свободи», мабуть, переважно емоційного плану.

«Батьківщина»?

Результат «Батьківщини», на превеликий жаль, є значно нижчим, ніж міг би бути, але зумовлений він тим, що не вдалося зберегти кадровий кістяк цієї партії. На мою думку, саме відсутність Олександра Турчинова відіграла тут фатальну роль. Наскільки я встиг побачити в парламенті, саме він був опорним стовпом цієї політичної структури.

Думки щодо відносного успіху «Опозиційного блоку» розходяться – хтось вважає це ледь не катастрофою, а хтось – нормальним явищем, коли колишні виборці Партії регіонів нібито будуть мати своє представництво в парламенті, але воно ні на що не буде впливати.

Обидві думки, на мою думку, є неповними. Насправді, це без перебільшення сила реакційна і реваншистська. Очевидно, що основним комунікатором і партнером для «Опозиційного блоку» виступає аж ніяк не український народ і українські виборці, а Владимир Путин, Кремль і російське ГРУ. Стратегія цієї партії формується поза межами України. Радіти виборцям Партії регіонів тут нічого, але й сумувати також немає підстав – вони втратили домінуючі позиції, але сформували представництво для того, щоб заблокувати на довгі роки будь-які структурні зміни в соціально-економічному і соціально-політичному житті сходу та півдня нашої держави.

А як вони щось заблокують, зважаючи на їх чисельність?

Партія регіонів, як би вона тепер не називалася, зуміла зберегти контроль на сході над місцевими елітами і неформальними групами впливу. Власне у поєднанні з парламентською фракцією цей плацдарм є достатньо сильним, аби блокувати будь-які державницькі ініціативи центральної влади в Києві.

Росія вже змирилася з тим, що український парламент, особливо після втрати Криму, ніколи не буде проросійським?

Гадаю, казати про це передчасно. Звичайно, в українському парламенті на довгі роки унеможливлена діяльність яскраво проросійської сили з риторикою Руського мира, православ’я і самодержавія. Але у цій державі знайдеться чимало ворожих сил, які готові співпрацювати з Кремлем і обслуговувати його інтереси, демонструючи при цьому гібридну тактику і навіть користуючись проєвропейською риторикою.

Насправді, великий сегмент українського політикуму готовий співпрацювати з російським бізнесом, а де є капітал, знайдуться люди, які готові піти на будь-які злочини заради 300% прибутку, як казав класик.

Інтерв’ю з Юрієм Михальчишин публікується із скороченнями. Повну версію розмови можна прочитати на сайті «Главком».