Жертовність нації VS совковий піпл

Ліонель Мессі обдурює французького голкіпера: той кидається у правий від себе кут, а Мессі філігранним ударом в лівий забиває з гри свій перший пенальті у фінальному матчі чемпіонату світу 2022. Далі Мессі біжить до кутового прапорця, падає на траву, а разом із ним і його радісні товариші по команді, і тут… В мене вирубають світло!!! Навіть повтор гола не дали подивитися, а далі я вже не дивлюся найкращий фінал чемпіонату світу за останні тридцять років. Це якась містика, бо на день раніше у матчі за третє місце щойно на дев’ятій хвилині мароканці, забивши хорватам дуже швидкий гол, зрівнюють рахунок, тієї самої митті в мене також зникає світло… Кожен українець надовго запам’ятає ці вимкнення електрики якимись своїми особистими спогадами.

І виникає запитання, для чого це все потрібно кацапам, адже як стверджують всі аналітики, удари по цивільній енергетиці, повітряні атаки на мирні міста абсолютно не впливають на хід воєнних дій, це яскраво демонструє історія всіх попередніх війн. Такі терористичні акти лише більше згуртовують і загартовують народи, які підлягають агресії. Але тупі кацапи невгамовні. Дарма нині пояснювати українцям, що таке «сеча» і «борошно». «Немає сечі терпіти ці борошна» – так, на думку кремлівських ідеологів мають реагувати українці на ракетні обстріли своїх міст. Неологізми нової війни стають банальними нормативами нашої мови, а стратегія Рашастану полягає у тому, аби змусити український народ переконати себе, що з відімкненням світла, опалення, води та всього іншого справи дуже кепські, а будуть іще гірші, тому треба вимагати від керівництва своєї країни укласти мир з агресором.

Ці недолугі стратеги міркують собі приблизно так: у них же майдани, ось зберуть черговий майдан і змусять Зеленського піти на перемир’я. Хоча таке міркування абсолютно суперечить заявам Путіна про те, що «купка нацистів і наркоманів взяла в заручники цілий народ». Якщо взяла в заручники, то які можуть бути протести заручників проти терористів, тим більше у воєнний час. Але ж така ситуація у нас самих, міркують стратеги, це в нас тупий сцикливий піпл дрижить і нізащо не вийде на протести проти будь-чого, а українці сміливі й волелюбні, тож вони точно вийдуть на «енергетичний» майдан вимагати миру. Втім така логіка рабів не вписується в логіку вільних людей.

І тут ми підходимо до тієї межі – 30 грудня 2022 року у 100-у річницю утворення СРСР, що різко відмежовує Україну, яка вже не є совком, від Росії, яка є тим самим совком, що й 100 чи 1000 років тому. І відмежовує ці дві країни засаднича ознака демократії – наявність громадянського суспільства. Народжене у трьох останніх революціях українське громадянське суспільство буде виявляти себе лише у доленосні моменти історії, коли над Україною нависає небезпека втрати свободи, а надії рашистів на якісь «енергетичні» майдани – це просто смішно, бо насправді на масові свідомі і добровільні громадянські акції здатні лише люди, об'єднані величною ідеєю, яка стає метою їхнього життя.

Колись Путін сказав, що «СРСР – це та сама Росія, тільки вона по-іншому називалася», зараз ми можемо стверджувати, що сучасна Росія – це той самий СРСР, який по-іншому називається, а саме РФ. Совок – це насамперед повна відсутність громадянського суспільства. Останніми декількома роками «хороші росіяни» не змогли зарадити перетворенню своєї країни на Північну Корею. Короткі й порівняно нечисленні протестні епізоди а-ля «Болотна площа» ні до чого не призвели. Невеличка купка демократично налаштованої російської інтелігенції здебільшого двох столиць і декількох великих міст не спромоглася ані на сантиметр зрушити «ватне болото» у бік якихось демократичних змін. Як писав їхній класик: «дуже вузьке коло цих людей… і дуже далекі вони від народу». А з початком повномасштабної війни з Україною у лютому і оголошенням «чмобілізації» у вересні усі «болотники», «приболочені» і «навальноподібні» повтікали за межі своєї «не пробудженої» ними країни.

Деякі наївні аналітики стверджували, а дехто й досі мріє, що ось підуть труни і чорні пакети з України безперервним потужним потоком «на родіну», і «глибинний народ» схаменеться, вийде на протести проти абсолютно абсурдної і нікому не потрібної війни, яка лише забирає людські життя і погіршує економічну ситуацію, та й повалить путінський режим. Насправді ж «чмобілізація» навіть мільйонного масштабу, а не лише людський фарш із 300 тисяч, якими Путін наразі готовий пожертвувати, не сколихне «ватне болото», навіть мільйони трун анічогісінько не змінять у збудженні хоч якихось мінімальних протестних акцій. З однієї-єдиної причини – бо це класичний невмирущий столітньо-тисячолітній совок – Радянський Союз.

У явищі тотальної політичної і громадянської сплячки людей радянської ментальності, яка ані на йоту не помінялася в сучасних росіянах, нічого дивного немає, адже від 1917 року усі «народні ініціативи», починаючи від індустріалізації і колективізації, і закінчуючи мітингами «палкої підтримки героїчної боротьби народів Куби і Нікарагуа», здійснювалися добровільно-примусово, або точніше, з-під палки.

У совкового піплу навіть і звички такої немає й ніколи не було – виходити з хати і щось відстоювати. Його завжди добровільно-примусово виганяли на вулиці протестувати проти «американського імперіалізму і агресивної політики НАТО», висловлювати свою «гарячу солідарність» з народами Кореї, В'єтнаму, Чилі, Гватемали і ще якихось дивовижних екзотичних країн, про які ніхто ніколи у своєму житті не чував. Зараз хіба що совки несповна розуму вийдуть тисячами на вулиці, аби підтримати сучасних «мужніх борців з імперіалізмом США»: Башара Асада, Алі Хаменеї, Ніколаса Мадуро чи Кім Чен Ина, але ж за радянських часів виходили, звісно не через «соціалістичну свідомість», а через погрози позбавлення премії чи тринадцятої зарплати.

Дуже інертний і ледачий совєцький піпл без жодного вогника в очах виходив на вулиці, аби засудити «ганебних зрадників соціалістичної батьківщини»: Сахарова, Солженіцина, Чорновола, Дзюбу та «інших прислужників американського грошового мішка». Вийти на такі мітинги протесту чи солідарності, як і на жовтнево-травневі маніфестації у колишньому СРСР – це для совків була лише зайва нагода «роздушити» плящиночку «чорнила», похапцем куплену у гастрономі на розі і надійно сховану у внутрішній боковій кишені плаща, оздобленого червоною стрічкою.

А коли 1991 року совковому піплові сказали, що їхній рідний Лєнін був дуже поганий, комунізм це хибне вчення і СРСР взагалі треба розвалити, жоден прибічник совковості, жоден полум'яний комуніст не вийшов навіть із дрючком в руках захищати свій райком. Це неможливо було собі уявити: валиться велика держава, могутня, гуманна, та, яка забезпечувала народові заможне життя і впевненість у завтрашньому дні, гине велика і мудра комуністична партія, і ніхто навіть вухом не повів.

Чи не найбільший шанувальник совка Путін цими днями заявив, що «розвал СРСР ми допустили власними руками». Зізнання просто класичне – розвалили самі, а не якісь там підступні вороги спричинили «найбільшу геополітичну катастрофу XX століття». Комуністи, котрі, за словами їхнього вождя, 1917 року «підняли владу, яка валялася на вулиці», 1991 року акуратно поклали її на те саме місце тої самої вулиці. І жодної реакції. Совєцкий піпл дуже нормально і без зайвого обурення проковтнув свій крах. Так само буде і з сучасною Росією, бо історія в таких прецедентних випадках схибити не може.

Раб байдужий до всього, окрім свого кавалка хліба і пляшки горілки, і коли б у 1991 році комуністичні начальники сказали своєму народові, що СРСР потребує «пєрєстройкі» і реформування не на засадах «демократії», а скажімо на засадах ідеології чучхе, «непротивлення злу насильством» чи взагалі якихось «марсіанських цінностей», усі б із таким самим ентузіазмом охоче погодилися.

Багато хто казав – українці відвоюють Херсон – це крах путінського режиму, аякже! Україна відвоює Донбас, Таврію, Крим – «глибинний народ» і не пошкробається, скаже Путін віддати японцям Курили і Сахалін, а китайцям Далекий Схід – жодної реакції «народу» не буде, ну пошумлять трохи фашистики на зразок Гіркіна, і їм швидко заткнуть пельку. Що цар скаже, те і схавають. Путлер майже бився в конвульсіях – розширення НАТО на наших кордонах жодним чином не допустимо! А Фінляндія і Швеція вступили – ніби проковтнув кільо гівна, і наче й нічого не сталося: «все гаразд, нам ніхто не загрожує». Те саме буде, коли втратять Донбас, Крим і все інше, скаже: «а ми нічого не втратили, зате відвернули загрозу ядерної війни».

СРСР – країна, яка цими днями відзначає свій столітній ювілей, і яка так легко погодилася на самознищення, не викликає, як і її громадяни, жодної поваги і жалю, як не викликає поваги й жалю її ревна послідовниця – путінська Росія, на яку неодмінно чекає та ж сама доля. Коли почне розвалюватись на кавалки – ніхто й оком не зморгне.

А все тому, що для захисту певної держави і певних цінностей потрібен принаймні палкий патріотизм, якого в рашистів немає. Після виступу Путіна з нагоди приєднання «ісконних територій» не люди, а живі підставки під прапори покидали на вулицях Москви свої триколірні шмати до смітника – ось де справжній російський патріотизм.

Йоганн Готліб Фіхте два століття тому зазначав, що любов до своєї держави і свого державного устрою не може бути на кшталт спокійної міщанської любові, це має бути невтоленний вогонь вищої любові до вітчизни, який «огортає націю, неначе оболонка вічності і заради якої шляхетна людина радо жертвує собою». Це Україна! Міщанська ж любов, яка задоволена лише «звичним буттям у стерпних умовах, ніколи, бувши при здоровому глузді, не здатна на високу жертовність, бо ставить свій спокій понад усе». А це Росія. Рефлекси амеби, рефлекси самозбереження ніколи не дадуть змоги перетворити народ, який звик жити по-рабськи, на громадянське суспільство. Так що славнозвісний російський бунт - «бездумний і нещадний» скасовується.

Сто років СРСР – це власне той часовий маркер, коли Україна – це вже не СРСР, а Росія – завжди й незмінно СРСР, тому прецедентність історії неодмінно розвалить путінську Росію – цей хворий і нежиттєздатний обрубок совка, розвалить так само, як розвалила двох її попередниць – царську імперію (1917) і комуністичну тоталітарну імперію зла (1991). Досвід цих процесів чудово напрацьований, тому класична тріада конче має втілитись у реальність.