«Золотий вересень» – 3: радянська місія на «дикому заході»

Щоб совєтизувати Львів, режим вдавався до нечуваних заходів примусу і насилля. Нагадування про це не має нічого спільного з браком об’єктивності чи з залишками дискурсу «холодної війни». Це лише констатація факту.

У перших двох статтях було розглянуто деякі з цих фактів, зокрема ті, що були пов'язані із суспільною деструктуризацією, руйнацією економіки, а також репресіями та депортаціями.

Однак задля чого усе це діялося? Зрозуміло, що серед мотивацій радянської еліти важливу роль відігравали різні чинники, серед яких були геополітичні чи безпекові міркування, а також територіальна експансія. Якщо говорити простіше, то захоплення нових земель задля збільшення числа підданих важило тут не менше, аніж для багатьох інших завойовників, що діяли в історії.

Однак у випадку Радянського Союзу є певний особливий чинник. Ідеться про соціалізм та його історичний (чи навіть місійний) рух до повної перемоги комунізму в країні та за її межами. Цей факт (навіть якщо він є фактом мовлення, тобто словами, переконаннями та ілюзіями) важить не менше, ніж реальність, зафіксована на географічних і політичних мапах, ніж заводи, танки та персонал, що їх обслуговує. Тут німецький нацизм і радянський комунізм у сталінській редакції мали багато спільного: це були режими найбільшою мірою ідеократичні, тим-то їх безумства та безпрецедентні злочини годі зрозуміти тим, котрі відкидають владу і вплив ідей, яка часто може бути страшна.

Отож, які ідеї крилися за інтервенцією 1939 року?

Головною була «совєтизація». Важливо те, що це визначення справді було у радянському вжитку, а не є взірцем термінології періоду «холодної війни». «Совєтизатори» самі використовували окреслення «совєтизація» у позитивному розумінні. З'явилося воно якраз у міжвоєнний період. Властиво, ще до моменту, коли Радянський Союз включився у ІІ Світову війну, термін «советизация» радянські словники уже фіксували як неологізм. Зокрема, лексеми «советизация», «советизировать» і «советизироваться» у коротких словникових статтях тлумачилися як нові одиниці політичного лексикону, а далі пояснювалося, що «советизировать» можна щось або когось («что/кого»). Ці два значення зводилися до встановлення будь-де радянської влади і поширення радянської ідеології та світогляду.

Однак усі ідеї, в тім числі такі викривлені як совєтизація, мають свій час і своє місце. Радянський Союз прийшов у Центральну Європу в особливий момент свого розвитку. У 1939 році, коли сталінізм сягнув свого першого, довоєнного, апогею, СРСР відновив західну експансію (після невдалої спроби 1920 року). Теоретично режим проголосив побудову основ соціалізму у 1936 році, і ці основи було сформульовано у новій сталінській конституції.

Сталін проголосив, що країна має зазнати глибоких змін, які сягнуть самих її основ. На практиці ж Великий Терор довів, що ці основи залишилися сталіністськими, а також що ані пишномовний стиль, яким було написано конституцію, ані великі обіцянки, що у ній містилися, не можна трактувати буквально як сигнали певної лібералізації.

Отож завоювання 1939 року несло на захід не лише соціалістичний спосіб життя, але також сталінський режим, що перебував «у розквіті» і виразно заявляв про себе. Властиво, для цього режиму і його розуміння світу нерадянський закордон відігравав суттєву роль. Сталіністський дискурс загрози ззовні був повсякденним лейтмотивом будь-якої теми - і водночас режим посилював ізоляцію країни.    

У Львові 1939 року свідок, польсько-єврейський математик Гуґо Штайнгаус з Львівського університету, звернув увагу на цю особливість. Він, зокрема, писав, що «у Львові багато молодих громадян Радянського Союзу змогли вперше зустрітися з Заходом, а багато з нас вперше побачили Азію». З другого боку, український радянський письменник і політичний діяч Олександр Корнійчук на з'їзді компартії, що відбувався у травні 1940 року, пояснював, що радянське просування на Захід стало частиною загального неуникного падіння капіталізму як форми цивілізації та початком нової ери, що її несуть зі собою послідовники Леніна.

Іншими словами, радянський прихід у Західну Україну здійснювався не лише задля «національного визволення» чи «возз'єднання», або навіть «несення революції закордон». Це також не був лише мілітарно-оборонний захід для утворення «буферу» перед лінією німецького впливу. Ці моменти також відігравали певну роль, проте картина була би неповною без урахування тієї глибоко закоріненої потреби радянської людини подавати себе як прогресивного носія нової цивілізації. Як і інші радянські мотивації, ця також впливала на дійсність у непрямий, суперечливий чи навіть перверсивний спосіб, проте вона є важлива, оскільки без цього місійного комплексу (якщо застосувати тут раніше Кіплінґове тлумачення місії  імперіалізму) поведінка радянської людини залишатиметься незрозумілою.

Тих більшовиків, яких було скеровано на захід для «освоєння» нових територій та «виховання» населення, радянська пропаганда називала «передовим загоном», що здобуває «нову перемогу всесвітньо-історичного значення». У 1940 році, коли відзначалася перша річниця «визволення», український радянський журнал «Більшовик» підводив підсумки «Року перебудови суспільно-політичного та економічного життя у західних областях України». У тексті наводилися цитати зі сталінського вчення про небезпечний зв'язок між відсталістю та національним питанням як основу для радянської стратегії у західних областях: «Суть національного питання... полягає у ліквідації тієї відсталості (економічної, політичної, культурної) національностей, яку вони успадкували від минулого, щоб дати людям можливість в одній державі з Росією досягнути відповідного культурного та економічного рівня».

Водночас у випадку Західної України, через рік після її захоплення задля виконання радянських планів з ліквідації відсталості, наздоганяння вимагало визнати відсталість самих «місіонерів», оскільки, як писав «Більшовик», «не можемо говорити про соціалізм зараз, його треба побудувати». Захоплення нових земель надало поле для реалізації гасел про «соціалістичний гуманізм», переваги радянської національної політики та модернізацію, причому модернізація мала служити ключем до національної політики.

Важливо те, що для радянських «місіонерів» відсталість їхніх нових володінь була не просто пропагандистським гаслом - і це багато говорить про них самих. Зокрема, у листопаді 1940 року, виступаючи перед відібраною авдиторією на пленумі українського ЦК, Хрущов запевняв, що місцеві гуцули в Карпатах побачили «машини вперше [у житті], коли прийшла Червона армія». Інший доповідач на тому пленумі переймався, що на захід прислали трактори низької якості. Це його тим більше хвилювало, що, як він стверджував, ці машини з'явилися тут уперше. Це була не просто техніка, а цілком очевидна перевага. Скажімо, Олександр Корнійчук хвальковито описував «червону армаду», що складалася з потужних воєнних машин, для яких перешкодою були хіба радісні гурми «визволених» та вузькі місцеві дороги. Але навіть за цих умов ця техніка була настільки швидка, що бідолашні польські генерали просто не йняли віри власним очам.

Захоплення західноукраїнських земель супроводжувалося інтенсивною медіа-підтримкою. Наприклад, найвідоміші радянські письменники надіслали на Західну Україну допомогу - друкарські машинки, які, вочевидь, мали закріпити перемогу, що її було досягнено зі зброєю в руках. Віктор Шкловський прославляв подвиг «солдата-червоноармійця» у Західній Україні, а отже, подвиг «радянської людини». Коли в оповіданні Шкловського описується, як місцеві мешканці підходять до радянських авт, аби тільки до них доторкнутися, «ніби перелякані діти чіпляються за материну спідницю, коли прокидаються вночі», то стає зрозуміло: роль солдата-червоноармійця (тобто радянської людини) на Західній Україні подібна до ролі «дорослого, який переводить дітей через дорогу», «кардинально» змінюючи життя кожного трудівника.

Наділений особистою скромністю, уявний радянський солдат Шкловського, проте, відчуває гордість, «тому що він виборов право впливати на хід історії». У нього є мета, тобто «план», у житті, здатність дивитися у майбутнє - і це робить його «будівником соціалізму». Водночас солдат-будівник «озброєний» «могутньою технікою», що служить потвердженням радянської індустріальної потуги та прогресу.

Така велика перевага з боку переможців вимагала підкорення і самоприниження від «визволених» - і Шкловський про це пише. У його поданні, нововизволений селянин дякує Червоній армії, порівнює її могутність, її акуратних, здорових і щасливих солдатів зі своїми односельцями, які нібито програвали у порівнянні. Далі той селянин звертається до них: «Подивіться на них і на нас - і все стане ясно», в тім числі, що треба «голосувати так, як нас вчить сталінська Червона армія».

Релігія трактувалася як ще одна явна ознака відсталості, а її відсутність - як перевага. Для Шкловського Західна Україна була «віддаленим закутком» і «природним заповідником релігії», де знайшли собі прихисток товсті «сіячі» католицизму, православ'я та юдаїзму. Описуючи клир та віруючих в глумливо-етнографічному стилі, він дивується з чужих і незвичних для нього сповідальниць (конфесіоналів), єврейських пейсів, жінок-віруючих, однак вважає церкви бастіонами добре навченого ідеологічного ворога, озброєного «артилерією і танками», тобто традиційними обрядами і сакральним мистецтвом.

Однак навіть за умови, що відсталість приписувалося «визволеним», а прогрес і перевагу «визволителям», ця радянська перемога сама була сповнена суперечностей. Бо насправді «славні досягнення» совєтизаторів, як це окреслював «Більшовик», були не такі однозначні. Кількість тут і справді вражала: згідно з даними, оприлюдненими на пленумі українського ЦК, що відбувся у листопаді 1940 року, відділ кадрів налічив понад 40 тис. партійних працівників, скерованих на захід, наголошуючи при цьому безпрецедентний масштаб операції. Зокрема, Кіровоградська область за увесь період свого існування (до 1940 року) отримала менше кадрів, ніж Західна Україна за перший рік радянського правління.

Проте якість виглядала не аж так добре. Ті кадрові десанти готувалися поспіхом і недбало, а обкоми і наркомати знай спихали такий персонал на захід. Майже половину цих партпрацівників, який спершу вислали у західні області, згодом було визнано настільки невідповідними, що їх мусили відкликати назад.

Для радянських «переможців» Захід був магічним дзеркалом, яке розпалювало не лише марнославство, але також самоприниження. Як сказав Хрущов на пленумі, східні області присилають «таких людей, яким не можна дозволяти їхати туди... якісь покидьки». Це була реакція на самогубство одного партпрацівника зі сходу, яке той вчинив уже будучи на заході. Хрущов сказав, що йому «треба було застрелитися ще десять років тому, але не там». У новоприєднаних західних областях «радянська людина» була під наглядом і тому, за безжальним висловом Хрущова, не могла померти як «деморалізований покидьок».

Зіткнення із «Заходом» провадило до того, що цивілізаційна місія «східняків» та їхній героїчний образ, сповнений самопожертви, часто зазнавав зудару з реальністю, у якій не бракувало зловживань владою та некомпетентності. Ці риси, загалом дуже широко розповсюджені серед радянської бюрократії, ставали улюбленими темами офіційної радянської критики: неспроможність жити згідно з ідеалом на захоплених територіях викликала особливий гнів та осуд з боку партійної верхівки. Коли партпрацівник, який приїхав сюди зі сходу, побив жінку на залізничній станції у Тернополі, яка, як виявилося, була делегаткою партійної конференції, український ЦК звернув увагу, що це вже «не перший приклад недостойної поведінки окремих партійних членів... скерованих на роботу у західні області». Нагадувалося також про «особливість... ситуації, в якій вони працюють, що зобов'язує бути прикладом для місцевого населення, прикладом, гідним радянського громадянина та члена більшовицької партії».

Однак насправді кадри, яких скеровували на захід, відбиралися з особливим «браком пильності». Часто люди ставали членами партії тільки на тій підставі, що їх було вибрано для західної місії, причому приймали «геть всіх, хто подав заяву», що створювало небажану «гонку» за членством. Доповідач на листопадовому пленумі ЦК звернув увагу, що необхідна документація нехтується переважно через розгул пияцтва, а далі грізно завершив, що це скінчиться так само погано, як у 1935 році, тобто чисткою партійних лав. Захід (якщо парафразувати на цей раз уже не лише Редьярда Кіплінґа, але й Беньяміна Дізраелі) у радянському випадку був щаблем у кар'єрі, але також чимось на взір п'яної гулянки - і партія була цим занепокоєна.

На першій обласній партконференції, що відбулася у Львові у 1940 році, у «своєму» колі, також відверто аналізувалося поведінку «визволителів». Загалом голова обкому Грищук представляв Львів як «форпост» «квітучої Радянської батьківщини». Доповідач пишався «великою честю», виявленою тим, котрі отримали завдання приїхати сюди, і запевняв, що більшість виявилися гідними цієї довіри. Однак це не виключає випадків «морального падіння», тобто пияцтва та міжусобної перестрілки між «східняками» у центрі Львова (з летальними наслідками). Хоча грабунки та кражі припинилися, однак траплялося «багато випадків», коли комуністи-чоловіки вступали у статеві зв'язки з місцевими жінками. Наприклад, одному робітникові сподобалася промова секретаря райкому про Паризьку комуну, але не те, що «він ходить до наших жінок». Цікаво, що доповідач з обкому комсомолу також визнавав прикладом «морального падіння» те, що «деякі» комсомольські активісти одружувалися тут «через кілька днів після приїзду» до Львова.

Перше радянське захоплення Львова (і Західної України) було лише початком. Воно відкрило нові західні кордони для радянських фантазій про соціалістичну/комуністичну модернізацію. Ці кордони закрилися щойно у 1989-1991 роках. Проте захоплення західноукраїнських областей також вписувалося у тривалу традицію автоорієнталізації та фантазії власної меншовартості. У цій довшій перспективі «звернення поглядів» на Захід викликало захоплення, страх, заздрість і бажання «перегнати» ще від часів Петра І, який максимально активно прищеплював вищу цивілізацію своїм відсталим підданим, - хоча максимально ефемерною була й ілюзія успіху.

Фото зі сайту www.mos-edu.ru