Мова без ґетто
IQ

Мова без ґетто

Як стрибнути вище стелі?

Павло Зубʼюк, 15 травня9209

Про слова Олега Скрипки, обставини, за яких вони були сказані, і реакцію на ці слова написано вже, здається, все що можна. Але про українську мову та ситуацію, в якій вона опинилася, – далеко не все.

Читаючи деякі публікації з приводу спровокованого словами Скрипки скандалу, можна наштовхнутися на згадку про «половину російськомовних громадян України» або щось у цьому дусі. В усякому разі існує стереотип, що у нас є «російськомовна громада» та «українськомовна громада», які перебувають так чи інакше у конфронтації чи хоча б конкуренції.

От як в Естонії, скажімо, де естонськомовний – це однозначно носій естонської державної традиції, естонського світогляду, естонського характеру і так далі, а російськомовний – українець/росіянин/білорус/казах/вірменин/…, який, скоріше за все, нащадок прибулих в радянські часи – з відповідним світоглядом і суспільною позицією. А що в Україні?

Пересічний російськомовний – це найчастіше людина, принаймні один з предків якої походить з території України. Знайти того, хто взагалі не має коренів з України, – доволі проблематично. Він почувається тут як вдома, і казати йому: «розмовляй мовою автохтонів» – безглуздо. Його сім’я тут автохтонна. Добре це чи погано – але факт.

Звісно, в Галичині ситуація виглядає трохи інакше. Російськомовні тут – переважно нащадки приїжджих, але знову-таки: приїжджих не лише з-за меж України, але і зі східніших регіонів самої Неньки.

Якщо казати про Київ і загалом центральні області – то українська і російська мови тут давно переплелися, утворивши єдину систему мовлення. Ну як «давно». За радянських часів у містах мешкало чимало людей, які взагалі не хотіли вивчати українську мову. Хтось із них був з-поза України, хтось – нащадок урбанізованих селян, але в усякому разі українська мова сприймалася ними як вторинна і банально непотрібна в умовах сучасного міста. За часів Незалежності українська мова впевнено зайняла офіційну нішу – тож ігнорувати її так, як за радянських часів, стало неможливо.

Отже, нормальною стала ситуація, коли людина по кілька разів на день «перемикається» – навіть не між мовами, а між соціальними діалектами, які існують у межах однієї мовленнєвої системи. Візьмімо студента родом з Черкащини, який навчається у Києві. На лекції він відповідає літературною українською, з мамою по телефону говорить суржиком, з колегами по гуртожитку – суржиком, але зі значними вкрапленнями нецензурної російської, при працевлаштуванні промоутером у магазин побутової техніки – літературною російською з вкрапленнями української офіційної термінології, коли треба пояснити умови надання кредиту, ввечері в рок-пабі – російською з вкрапленнями професійної музичної термінології та нецензурної лексики тощо.

Звісно, я розглядаю доволі розумного студента, який спромігся опанувати і літературну російську, і літературну українську, а не лише окремі соціальні діалекти, як це трапляється у багатьох вихідців із провінції. І я зараз не кажу, чи добре це, чи погано. Я просто зазначаю, що така ситуація у наш час сприймається як норма – і самим нашим уявним студентом, і всіма його співрозмовниками. Більш за те, якщо спитати його ввечері, чи розмовляв він іноземними мовами, він впевнено відповість «ні», адже для нього – від народження українськомовного, вихідця з українськомовного села чи містечка, російська мова не є іноземною.

Знову-таки, я не кажу «ех, як добре, що російська мова для нього не є іноземною!» Я лише стверджую факт. І коли я читаю в контексті обговорення слів Скрипки скарги деяких українськомовних киян у стилі «у ґетто тут живемо ми, а не російськомовні!», мені стає дивно, адже Київ давно не є російськомовним містом. Як не є він і українськомовним.

Навіть якщо подивитися на відомий символ «відродження» й «опору всьому російському», яким є Львів, то для українськомовних мешканців Львова російська є переважно єдиною добре зрозумілою з нерідних мов. Молоді львів’яни сидять у російських соціальних мережах, встановлюють російськомовні версії програм (якщо нема української версії), а їхній сленг переповнений прямими запозиченнями з російського сленгу – оскільки всі вони так чи інакше стикаються з російською музикою, фільмами тощо.

Який же позитивний (для української мови) вихід зі ситуації? Власне, напрямків тут два: по-перше, творення величезного обсягу українськомовного інформаційного продукту, по-друге, максимальне оволодіння громадян іноземними мовами – щоб російська перестала бути єдиним джерелом інформації з-за меж України.

Обидва напрями потребують значних ресурсів держави. Скажімо, де взяти тисячі вчителів англійської, які знатимуть її на гідному рівні і погодяться викладати у селах та містечках країни? Або як визначити склад державної установи, яка займатиметься виробництвом українських серіалів для молоді – щоб ця установа не перетворилася на чергову «лісопилку» державного бюджету?

Ну і, звісно ж, будь-які зусилля розіб’ються об відсутність коштів. Відродження державної мови у бідній, слабкій, корумпованій Україні просто неможливе. Можливі короткі «сплески» популярності всього українського – коли українське раптом стає символом надії на зміни. Але потім, по мірі розчарування у цих надіях, народ знову починає асоціювати успішність з Москвою – і за інерцією, і тому, що заробітки та рівень життя у Москві все-таки вищі, ніж у Києві. А українська знову стає мовою чиновників, які незграбно говорять про патріотизм, ховаючи за спиною дорогі годинники. Поза офіціозом – і це для всіх зрозуміло – вони переважно переходять на російську. Такі сумні, проте очевидні реалії сьогоднішньої України.

Парадоксальним чином ті, хто намагається «плекати мову», забуваючи про існування всього решти в Україні, – творять мур ґетто самі навколо себе. Слід визнати: українська мова наразі досягла «стелі» свого відродження. І цією «стелею» є рівень розвитку держави та суспільства. Якщо ми хочемо, аби розвиток продовжувався, аби українська мова займала нові й нові ніші у білінгвічному суспільстві – треба передусім робити Україну сучаснішою, більш інтегрованою до «першого світу», ніж Росія. Тоді уявному черкаському студенту просто не доведеться вживати російські соціальні діалекти – хоча б тому, що він значно краще володітиме їх англійськими аналогами.

Зрозуміло, що пафосними заявами про «ґетто для неспроможних вивчити мову» цю ситуацію не наблизити.

Якщо Ви виявили помилку на цій сторінці, виділіть її та натисніть Ctrl+Enter
Загрузка...
Останні новини
Залиште відгук
; ; ;