100 тисяч слів про «короткозорість»

Не раджу перераховувати, чи вийшло саме сто тисяч слів про любов у 25 наших письменників, а чи більше (все одно зіб’єтеся на вигуки), проте книжку до прочитання раджу однозначно – отак заангажовано, і з першого рядка.

Поясню чому. Найперше, цікаво, як 25 літературних монстрів впоралися із написанням твору на задану тему. По-друге, це 25 абсолютно різних підходів, і це не набридає. Ну і, само собою, любов - живильне, феноменальне почуття, відсутність якого веде до деградації особистості. Першим ділом я прочитала есе Оксани Забужко, але надалі, намагаючись скласти свою думку неупереджено, взялася до всіх решти «в алфавітному порядку».

Автори досліджують феномен любові в різний спосіб. Є любов чи нема, девальвує це почуття, знищене воно чи вічне. Юрій Андрухович намагається зрозуміти, як поєдналося непоєднуване у «закривавленому чудовиську», - вбивці Степана Бандери Богданові Сташинському в його фатальній любові до німкені, до того ж непривабливої «чувирли» («Чувирла і чудовисько»), яка, за принципом «шукайте жінку», розбила йому всю «кар'єру» радянського шпигуна. І, можливо, саме через них виросла Берлінська стіна.

Софія Андрухович з ходу заявляє, що любові не існує, оскільки це поняття «настільки порожнє і настільки універсальне», «крайня точка абстракції», і що письменників до цієї теми допускати не можна - «надто велика спокуса, надто вагомий шанс». Однак і вона таки «спокушується», даруючи читачу зворушливу історію про любов свого діда до сестри, яку він в дитинстві не зміг врятувати з води. Усі іронічні навколо цієї теми роздуми приводять Софію до дуже інтимного зізнання про момент в своєму житті, коли вона зрозуміла, що стане мамою: «Це нею, цією любов'ю, мене так довбонуло по голові. Це вона в мені вибухнула своїми гормонами, клітинами, кров'яними тільцями».

Натомість Андрій Бондар по-шопенгаурівськи розбиває свої роздуми на сентенції, з яких мені дуже сподобалася: «Коли цілуються окулярники, цілуються також їхні окуляри. Любов короткозора».

Юрко Винничук у притаманній собі куртуазній манері детально розповідає, як споїти панну для отримання любовної утіхи. Важко не всміхнутися від його детальних розвідок в галузі афродизіаків, словом, іронічно-повчально вийшло про плотську любов.

У Сергія Жадана любов вийшла, звичайно ж, дуже урбаністичною. До того ж не обійшлося без кривавих сцен, вибитих зубів та театральних маніяків. Подібно ж вийшло і в Олеся Ульяненка.

Богдан Жолдак починає свій опус з філологічної розвідки, розповідаючи, яке багатство слова «любов» та його похідних і смислових  різновидів подає словник Грінченка, і плавно переходить на тему, що таке загалом «любов по-українськи».

Костянтин Москалець, Оксана Забужко та Марія Матіос виявилися в своїх есе на диво дидактичними. Вони моралізують і трагізують, б'ючи на сполох з приводу того, що у світі зникає чи вироджується любов. У Забужко потішила ідея поліандрії, однак, як на мене, автор зробила стратегічну помилку, ставши сама літературним критиком власних творів. Як казав колись в одному інтерв'ю Хемінгуей, не треба відбирати літературним критикам їхній хліб, пояснюючи «що, як та чому» написав у своїх творах. Забужко так захопилася вивченням феномену любові у власних творах, що навіть привідкрила таємниці зі своєї нової книги. Однак все це згладжує великий позитив від дитячого (вустами дитини глаголить істина) визначення любові, яке й дало назву есе Забужко: «Любов - це те, від чого всміхаєшся, коли стомився».

Абсолютно лаконічним (в двох сторінках) виявився улюблений Тарас Прохасько, написавши про любов...молитву. Андрій Курков також лаконічно і тепло згадав про знайдену в кишені записку-освідчення від однокласниці, а якої саме - так ніколи й не дізнався.

Галина Пагутяк створила на визначення любові метафору «сніг у жмені», а Ігор Померанцев - «кульова блискавка» («шаровая молния» в оригіналі), які й стали заголовками їхніх творів.

Контроверсійно підійшов до заданої теми Юрко Іздрик, замінивши слова любов, любити і всі похідні на ... байдужість. Експериментуючи, Іздрик проводить таку заміну у різних сферах, навіть у так званому «Гімні любові» з послання апостола Павла. До речі, «Гімн любові», але дослівно, цитує і Забужко. Що ж, тонко і вичерпно, без жодних напучувань, але наочно Іздрик показав, до чого можна дійти, «якщо любові не маєш».  Подібно «обіграла» цю тему Таня Малярчук, згадуючи про жуйки з дитинства «Love is» (любов - це..), які замінили «Hate is» (ненависть - це...). Малярчук обіцяє видерти останню сторінку з книжки «Звіяні вітром» на випадок, якщо колись її діти захочуть цю книжку прочитати... тому що, як це може бути «не люблю»?

Особливо сподобались Світлана Пиркало та Ірена Карпа. Пиркало називає своє есе «Любов?» і вщерть виповнює його запитальними реченнями - як філософськими, глобальними, так і кумедними, «кухонно-егоїстичними», типу: «Чи борщ народився від любові буряка до капусти? Чи хочеться буряку сходити «наліво», хоча б в салат «шуба»? Чи капуста шкодує, що не стала голубцем?». Карпа вибудовує міні-історію, в яку влізає максимум історій п'яти людей, які потрапили в ДТП. Хто з них і скільки часу заслужив у раю - залежить від того, наскільки довго і сильно любили вони на землі. І таки виявляється,  що любов сильніша за смерть... тому що одна з жертв катастрофи - хлопець - таки мусить принести своїй коханій... глазуровані сирочки.

І насамкінець, на мою думку, книга потребувала б якоїсь передмови від авторів проекту та упорядників: як, чому і навіщо. І ще - чи буде «написання твору на тему» мати продовження  у «Фоліо»?

100 тисяч слів про любов, включаючи вигуки. - Харків: Фоліо, 2008.