27-річний лікар розповів, як рятував життя під обстрілами в Маріуполі

27-річний лікар-анестезіолог з Маріуполя Андрій Сербін місяць працював у місцевій лікарні під постійними обстрілами російських військових. У холоді, без достатньої кількості медикаментів та необхідного досвіду Андрій разом зі своїма п’ятьма колегами проводили складні операції, доглядали та ставили на ноги вкрай важких пацієнтів.

Зараз Андрій Сербін перебуває у безпеці. Він розповів виданню «Свои» неймовірну історію про життя та смерть у маріупольській лікарні №4.

«Через холод ми одягали весь одяг, що мали. А зверху – ковідні комбінезони»

Ми залишалися лікарями в ізольованій від світу лікарні і займалися своєю роботою. Ось і все. Це не героїзм, а обставини. Перший поранений до нас надійшов 25 лютого.

Опалення не стало в кінці лютого. А 3 березня посипалось скло. Майже по всьому північному фасаду. Уже не було електрики. Плюс похолодало на вулиці. Все це призвело до того, що у нас в приміщенні було не більше 4 градусів тепла.

Ніякі обігрівачі ми собі не могли дозволити, тому що електрика йшла від дизельного генератора. Солярки було дуже мало і її потрібно було економити. Генератор в лікарні був ще до війни, запас дизельного палива ми використали за два дні. Поки ще функціонували заправки, адміністрація лікарні в перші дні закупила солярку, потім нам три або чотири рази її привозили військові.

Пацієнти, яку одужували, залишалися в лікарні. Вони заправляли генератор, стежили за його безперебійною роботою. Але 21 березня, коли ми виїхали, начмед сказав: «Солярки залишилися на 3-4 години роботи генератора».

На всю лікарню були дві дуйки. Вони стояли в операційних і їх включали тільки, коли йшла операція. Вікна в лікарняних операційних вилетіли відразу після перших обстрілів, тому ми перемістилися в передопераційні – це більш-менш безпечні приміщення, які відповідали правилу двох стін.

Тим не менше було кілька епізодів, коли посеред операції щось прилітало настільки близько, що у нас двері відкривалися з характерним звуком.

Через холод ми одягали весь одяг, що мали. А зверху – ковідні комбінезони. По-перше, щоб захистити речі від крові, блювоти та інших біологічних рідин, якими було заляпано абсолютно все. По-друге, в них більше зберігалося тепло.

Однак, коли ми довго залишалися в операційних, замерзали так, що лікарі та молодший медичний персонал переходили в неконтрольований стан. Всім було важко. Жінки не витримали, йшли куди-небудь, загортались у ковдри і сиділи, намагаючись зігрітися. Звісно, якщо ситуація в операційній це дозволяла.

Десь до 2 березня працювали ще магазини, і можна було, ризикуючи життям, вискочити і схопити з пустих полиць АТБ щось, що ще залишилось, без жодної харчової цінності, на кшталт чіпсів чи оливок.

Лікарі рятують поранену жінку в Маріуполі (фото Євгена Малолєтки, а AP)

Першого числа ми вийшли в коротку вилазку і купили чотири буханки хліба. Цей хліб ми розтягнули аж до середини березня. Потом хліба не було.

В лікарні був харчоблок із запасами їжі. Їжу ділили на відділення і готували в мультиварках, поки йшли операції, включали генератор і було світло. Їжа, звичайно, була виключно бюджетною і дуже дієтичною.

До обмеженого запасу їжі додалась проблема приготування великого обсягу їжі. У нашому відділенні було всього дві мультиварки, а готувати довелось на 20 людей. Тому порції були дуже скромними.

Вода для приготування була зі свердловини, і це був великий плюс. Насос, який працював на сонячних батареях, був за кількох кілометрах від лікарні. Раз у 2-3 дні ми вантажили в одну з машин якогось лікаря всю нашу тару та їхали за водою у місто, яке обстрілювалося просто постійно.

Ці вилазки не любив ніхто. Коли приїздили до свердловини, а вона розташовувалась у дворі приватного будинку, там завжди були величезні черги. Фактично це було єдине місце, де можна було набрати питну воду. Людей з лікарні пропускали без черг.

Люди, які не ризикували ходити за водою, брали її в стічному колекторі, відфільтрували, кип'ятили, але і після цього вона смерділа і мала гидкий присмак.

У десятих числах березня ми прооперували пацієнтів, родичі яких принесли нам ящик курячих шийок як подяку. Чесно скажу, я раніше нічого такого не їв. Але на той момент підзабутий смак м'яса істотно підбадьорив колектив. Ці шийки варили, тушкували, смажили. Нікому вони, звісно, особливо не подобались, але їли всі.

Загалом ми не голодували. Два рази в день їли точно. Але, враховуючи холод, роботу, стрес, відчуття, що скоро запаси їжі завершаться, у нас сформувалось дуже трепетне ставлення до їжі.

«Місцеві тягнули поранених на дверях, ковдрах, по землі»

У медицині є поняття «золотий час», йдеться про те, що пацієнту після травми потрібно як можна швидше надати допомогу. У Маріуполі ніхто до нас в «золотий час» не поступав.

Були люди, які з відірваними ногами лежали по кілька днів на вулиці. Це продовжувалося доти, доки їх не знаходили і не відправляли до нас. Були такі крововтрати, що незрозуміло, яким чином людина вижила після операції.

Точно я не можу сказати, але, здається, після надання допомоги помирав кожен п'ятий. Для мене це дивно. Тому що без води та електрики, без повного штату спеціалістів, в умовах періодичних масових поступлень, коли постраждалих більше, ніж медичного персоналу, вижило людей більше, ніж померло.

Спочатку потерпілих привозила швидка допомога. Потім, здається, 7-8 березня, були сильні обстріли, сполучення з Лівим берегом перервалося, і після цього поранені поступали дуже різними способами.

Потерпілих привозили якимось громадським транспортом, багатьох цивільних привозили військові. Була якась броньована машина, здається, не військові, маркована червоними медичними хрестами. Вона багато кого привезла нам. Місцеві тягнули поранених на дверях, ковдрах, по землі. У кого були цілі ноги, приходили самі.

Люди в лікарні постійно жахалися вибухів (фото Євгена Малолєтки, AP)

День, коли поступив всього один поранений – 20 березня. Тоді ж був і один убитий. Доктор Казанцев. Це один зі старожилів лікарні. Йому було більше 60 років. Він працював завідувачем інфекційного дитячого відділення. Зранку 20 березня лікар з чайником вийшов зі сховища свого корпусу, щоб віднести окріп у сховище сусіднього інфекційного корпусу, де перебували люди.

Між спорудами 10 метрів. І біля корпусу, куди йшов Анатолій Борисович, був вибух. Його відкинуло назад до його корпусу. Чайник залишився біля воронки. Анатолій Борисович помер від травми головного мозку. Ми поховали його на клумбі між двома корпусами – за два метри від його місця роботи.

Решту померлих ми клали в мішки і виносили у двір. Вони лежали під стіною лікарні. За правилами, судмедексперти повинні робити заключення, що стало причиною смерті кожної людини. Тільки після цього їх можна ховати.

«Багато разів привозили мертвих дітей»

За все час було близько 15 поранених дітей. Найстрашніше – черепно-мозкові травми. Наша лікарня не спеціалізувалася на нейротравмах, тому у нас не було нейрохірургів.

Першу дівчинку я добре запам’ятав. Аня. Був вибух, автомобільне колесо відкинуло від машини і вдарило дівчинку по потилиці.

Всі одразу почали займатися дитиною. І один із наших молодих травматологів зробив декомпресійну трепанацію черепа. Молодий травматолог зробив операцію, яка взагалі не входить в його зону професійної компетенції. Це теж саме, якби терапевт вирізав би апендицит.

Після операції був важкий відновлювальний період. П’ять днів дівчинка була на апараті штучної вентиляції легень. Практично всі апарати працюють від мережі. Електрики, звісно, нема. Але у нас було п'ять акумуляторних апаратів. Поки працював генератор, ми їх заряджали. Коли розряджався один апарат, ми швидко переключали дівчинку на іншій, і так постійно. Це абсолютно екстраординарна ситуація.

Потім ми змогли відключити Аню від респіраторної підтримки, вона дихала сама. І 18 березня почала подавати ознаки неврологічного відновлення. А 21 березня вона прийшла в свідомість і навіть змогла підтримувати мінімальний контакт на рівні «так-ні». Ми дуже гордилися тим, що нам вдалося її врятувати.

Коли Аня ще була на апараті ШВЛ, до нас поступила ще одна дитина, 6 років. У нього теж була травма голови. Після операції він дуже добре відновлювався неврологічно. Я потім я бачив у маріупольських пабліках його фото з бабусею. Вони залишилися в місті.

Лікарі не змогли врятувати життя пораненій дитині (фото Євгена Малолєтки, AP)

Наша допомога дітям, їх відновлення після операцій в таких умовах – це епізоди, які піднімають нам моральний дух.

На жаль, було і інше. Багато разів привозили мертвих дітей. І було ще гірше, коли діти поступали до нас живими, а ми нічим не могли допомогти.

«Поклали один на одного. Вкрили ковдрами. І все»

Є поняття «тріаж» – медичне сортування пацієнтів. Є категорії пацієнтів, яким не надається допомога: в агонії, вкрай важкі і ті, що з високою ймовірністю не переживуть оперативного втручання. Вважається неправильним займатися ними в першу чергу, оскільки хтось із тяжкою травмою, але з великими шансами вижити, може не отримати медичну допомогу і померти. Було важко приймати такі рішення: «Все, цьому пацієнтові ми більше не надаємо допомогу».

Мама, бабуся і однорічна дитина вийшли після обстрілів у двір приготувати їсти. Прилетів снаряд. У всіх травми голови. У мами просто подряпини, в бабусі з доволі тяжка травма лицевого черепа, серйозно постраждало око. А ось річному хлопчику уламок попав в голову. Через лобну частину був отвір. Його привезли ще живим. Вміст черепа був назовні. Мама, звичайно, відмовлялася розуміти, що шансів немає. Ми знечулили дитину. На жаль, на цьому наша допомога закінчилась. Через 15 хвилин після поступлення в лікарню дитина померла.

Був епізод, коли поступили двоє дітей – 10 і 16 років. Наскільки я зрозумів, вони не були родичами, але їх привезли з одного місця з тяжкими черепно-мозковими травмами. Ми не могли їм допомогти. Лише дали знечулення. Поклали один на одного. Вкрили ковдрами. І все.

Запас медикаментів в лікарні, зрозуміло, був. Коли ми почали розуміти серйозність ситуації і перестали працювати аптеки, люди з вищими медичними освітами збиралися в групи, брали з собою що-небудь залізне, зламували аптеки, розташовані на території лікарні.

Першими стали закінчуватися наркотичні речовини для знеболювання, були великі проблеми з інфузійним розчином. Не стало крові. І переливання ми робили тільки тоді, коли знали, що без нього пацієнт точно помре. До 20 березня у нас не залишилося практично нічого з медикаментів, чим ми могли б надати допомогу.

«Ніхто з нас не хоче залишатися працювати, жити в «ДНР» або Росії»

Про евакуацію не те що думали, про неї мріяли. Але після 5-6 березня пропав мобільний зв’язок, ми були в інформаційному вакуумі: не знали ні про «зелені коридори», ні що взагалі відбувається.

Плюс у нас регулярно були поранені, яких привозили з ось такою типовою історією: «Ми там чули, хто-то сказав, що там буде "зелений коридор", ми поїхали. Попали під обстріл». І ось, будь ласка, у когось дірка в животі, комусь руку відірвало. Когось вбито на місці.

Цей вакуум стосується не тільки нашої лікарні, а й всього Лівого берега.

Числа 16 хтось ночі впіймав зв'язок – одну «смужку» Київстару на четвертому поверсі. І з цього моменту туди почалось паломництво. Всі піднімались, висовували руку в вікно, намагалися зловити зв'язок, повідомляти щось родичам, які вже кілька разів нас поховали.

І коли у нас з'явився зв'язок, виключно телефонний, ми стали від рідних взнавати більш-менш актуальну на той момент інформацію, що дійсно є якісь безпечні маршрути виїзду. Ми задумалися про евакуацію.

Виїжджати мали намір цільово в Україну. Ніхто з нас не хоче залишатися працювати, жити в «ДНР» або Росії [7 квітня стало відомо, що російські військові вивезли на окуповану територію України персонал і пацієнтів маріупольської міської лікарні №4. Доля цих людей – невідома].

18 березня дуже сильно і прицільно обстріляли наш квартал. Через вулицю напроти загорілась поліклініка. Вона так «весело» горіла, що ми два дні дивилися на неї і думали: «А що, якщо ми загоримося?»

І ось ця думка, що може не просто попасти, а може початися пожежа, змусила різко консолідувати усі зусилля напрямку виїзду.

Було кілька невдалих спроб виїхати. Невдалих в тому плані, що ми не виїхали з Лівого берега. Зараз розумію, що краще їх рахувати вдалими, тому що кожен раз ми поверталися в тому ж складі, що і виїхали. Не всім так щастило.

Головна проблема в тому, що «зелений коридор» почався на виїзді з Маріуполя. До нього потрібно було добратися. Лівобережний район Маріуполя ближче до Новоазовська і сторони так званої ДНР. Нам же потрібен був протилежний виїзд міста, західний, і щоб туди проїхати, необхідно перетнути Маріуполь.

Типова спроба евакуації в Маріуполь з Лівого берега виглядала так: люди виїжджали до моста, бачили барикади з машин, могли спробувати їх об’їхати. Судячи по кількості розстріляних біля барикад машин з трупами всередині, для дуже багатьох евакуаційний маршрут закінчився там.

Вдала для нас спроба була 21 березня. Ми вишикувались в колонну з семи машин наших працівників. Напередодні знайомий нашого колеги виїхав і повідомив нам цей маршрут.

Потрібно було вулицею Пашковського доїхати до Набережної. Впертися в мінне загорожу. Перед ним повернути і далі їхати «партизанськими дорогами» з перескакуванням на бордюр, об'їздом бетонних блоків, проїздом східної прохідної «Азовсталі», вщент розбитої.

Там дорога мала шість смуг. На ній не було жодного квадратного метра, на якому не лежала б величезна бетонна глибина. Дорога пролягала через «Азовсталь», по якому лупили без зупинки. Буквально.

В одному місці потрібно було їхати по трамвайних коліях, з них повертати, щоб добратися до моста. Між барикадою з машин та огорожею моста була щілина на ширину звичайної легкової машини, навіть без дзеркала. У кого дзеркала складалися, їх складали, інші їхали, як могли. Ми просочилися в цю щілину всієї колоною.

В одному місці зупинились перед повалениим стовпом, на якому була лінія тролейбусної електропередачі. І ось цей трос, на якому все фіксується, висів поперек дороги. Проїжджаючи, машина не просто його зачепить, вона вирве щось у себе на ходу.

Я їхав в першій машині. Ми під'їхали, розуміємо, що об'їхати неможливо, і водій каже: «Андрюха, вискакуй!». Я зрозумів, для чого. Вискочив, підняв над головою металевий трос і пропустив всю колонну. Кинув трос, швидко добіг до нашої машини. Їхали на невеликій швидкості, щоб я міг заскочити в машину на ходу.

На під’їзді до центральної прохідної стояв наш танк, а поруч – воронка на ширину двох смуг і глибиною до поясу. Машини проїхати по дорозі не могли. Водії, рухаючись через бордюр, проїхали між воронкою і танком. Так ми вискочили на центральні прохідні. Там ще один міст. До цього моменту він уже був знищений.

Але поруч був ще один, його завжди називали Старим або Горбатим. Чесно кажу, я за майже чотири роки життя в Маріуполі ні разу не бачив, щоб хтось ним їздив. Думав, на ньому можна тільки стояти з вудкою, оскільки нічого важчого візка по ньому проїхати не зможе. Але ми проїхали.

З цього моменту почався відносно безпечний маршрут. І далі типова для мене, двічі біженця, історія: блокпости, огляди, спілкування з приємними людьми з автоматами. На російських блокпостах нас просили роздягатися: дивились, чи є татуювання і сліди носіння зброї.

У нашій колоні була машина, у якої був неповний бак. Я точно знав, що будемо її брати на буксир. За 20 км до Мангуша закінчився бензин. До Токмака ми тягнули машину на буксирі, але ні в кого і думки не було, що не варто виїжджати, якщо у тебе не повний бак бензину.

В Токмаці була організована доставка палива. Ми заправилися і доїхали до Запоріжжя. 26 березня я був у Дніпропетровській області. 30 березня пішов влаштуватися на роботу лікарем.

***

Чи став я інакшим? У Маріуполі треба було працювати, рятувати, приймати рішення, боротися, грітися, зрештою, щось їсти. Я жив, працював, постійно був у складі операційної бригади і старався ні про що таке не думати. Інша справа – думки після Маріуполя.

На наступний день після нашого від’їзду був приліт у четвертий поверх лікарні, на якому я перебував майже весь час разом з іншими співробітниками. Від цього вибуху загинуло кілька лікарів.

Ситуація, що ми поїхали, а наші пацієнти залишилися – дуже болюча. У кожного лікаря з пацієнтом встановлюється емоційний зв'язок, у процесі лікування він для вас вже не чужа людина.

Ми переконували себе, що зробили все, що могли, особливо, в тих умовах, що склалися: «Ще день-два і ми залишимося просто без нічого. Не буде ні шовного матеріалу, ні спирту для обробки. Ніяких засобів для надання допомоги». І тим не менш всіх нас гнітило, що ми залишаємо пацієнтів і їдемо. Лікарі так не роблять. Зазвичай. Але я не можу звинуватити себе в тому, що ми вирішили втекти з Маріуполя. Тому що це нормально і правильно. Але доля сумніву в правильності з етичної точки зору є у кожного, хто зі мною виїхав.