«Академія гри» до Євро-2012

Прем’єри вистав за творами «Чотири як рідні брати» Марії Матіос та «Дума про братів неазовських» Ліни Костенко відбулися у театрі ім. Леся Курбаса майже рік тому і якось пройшли повз мою увагу, оскільки я зарахував їх до поточних навчальних студентських робіт. Одначе, як я вичитав нещодавно на афішах і на сайті театру, вистави ці є одними з перших паростків принципово «нового етапу розвитку театру», «інноваційного проекту», «якісно нового рівня, що має назву «Академія гри».

І ця от «Академія гри» не просто «продовжуватиме лінію репертуарного театру», а ще й «стане місцем реалізації багатьох мистецьких проектів різних форм - від постановок на малій та великій сценах до роботи на мегасцені, тобто майданчиком стане весь Львів»! І проект цей «заплановано повноцінно запустити як мінімум за рік до початку Євро-2012»! І задіяні в ньому будуть «відомі українські режисери, драматурги, художники, театральні критики та музиканти, майстри світового театру»! Отож, не залишаймося осторонь ми та приєднаймося до чудового почину, розглянувши, що ж вже зроблено і які перспективи цього театрального ренесансу.

Режисером обох вистав став випускник кафедри режисури університету ім. І. Карпенка-Карого Євген Худзик. Розгляньмо ж спершу «Думу про братів неазовських», як простішу за структурою і мінімалістичнішу за акторським складом та використаними засобами.

У центрі сцени (традиційно для цього театру перенесеної у партер) стоїть гарба із сіном. Мило. Красиво. Навколо з балконів звисають симпатичні картини з намальованими розмаїтими квітами. Приємно. Затишно. (Доставити кілька столиків - і вже тобі туристичне кафе у прекрасному народному стилі!) Починається вистава. Виходять двоє «від автора», наспівуючи давню українську пісню. Гарно. Поетично. З-під сіна вилазять троє напівголих хлопців і, стаючи у різні більш-менш вигадливі пози, починають за змогою щонайпроникливіше декламувати знайомий зі шкільної парти текст драматичної поеми Ліни Костенко. Той із них, котрий найбільше усміхається - то головний герой-страждалець Сахно Черняк, що добровільно їде на смерть із приреченими побратимами. Душевно. Ненав'язливо. Вистава закінчується. Аплодисменти. Всі задоволені. Все було естетично. Нікого не перенапружили. І жодних емоцій, жодних розмірковувань за порогом театру - вистава пролітає, ніяк не зачепивши.

Вдумайтеся лише - яка ж страшна суть твору! Людина добровільно йде на смерть, бо вважає це єдино правильним для себе, бо не бачить іншого чесного шляху, бо... все ж таки, чому? Це запитання промовлене іронічними відстороненими оповідачами наприкінці вистави спонукає радше до гри, але аж ніяк не до роздумів: що переживає Сахно Черняк, що відчувають його побратими Павлюк і Томиленко, їдучи на смерть, яка їхня емоційна і логічна мотивація у критично загостреній екзистенційній ситуації останніх днів чи годин життя? Де вже тут до затишності і краси, які приємно заспокоюють і звеселяють глядача. До чого тут ці картини з квітами, які нічого, крім краси, не додають виставі і навіть суперечать веселою колористикою суворому трагізму матеріалу (недарма у Ліни Костенко домінує ахроматична гама: «На чорних вербах - скрижанілий сніг», «Рушник, уже аж сірий і вицвілий на вітрі лопотить», «Далеко десь, у сірому ще небі, курликають промерзлі журавлі» і взагалі «Все наче намальоване вуглиною з уже давно схололих попелищ»). Але ж навіщо нам уся ця «чорнуха» і всі ці «напряжні» страждання? У світло їх! У вись і світло! Тільки ж так просто у світло не вдається - не постраждавши, раю не доскочиш. Недовіра сучасного театру до страждань зрозуміла - важко передати надемоційні афектовані стани, не впавши у пафосний штамп. Але така боязнь пафосу - не виправдання відсутності пошуку і намагання знайти точний сценічний аналог цих переживань (а вони ж є, нічого з тим не зробиш). Пафос (із грецької) - це власне страждання, обов'язкова частина трагедії за Арістотелем, без якої не буває катарсису. Відсутність спроб адекватно і нештамповано передати ці «страсті» обкрадає твір і глядачів, роблячи виставу лише більш-менш красивим, але цілком поверховим обрамленням і обтіканням твору вздовж периметра, без заглиблення у суть, що і маємо у цьому випадку.

Трохи складніше у випадку із виставою «Чотири як рідні брати» за першою частиною роману Марії Матіос «Майже ніколи не навпаки». Твір грандіозний, з життя кількох сімей (і навіть кількох поколінь), тож задіяне все студентство. І страждання наявні - без них тут таки не обійтись. Запам'ятовується точно знайдена танцювальна сцена побиття Дмитрика, не можна не згадати й «ударну» сцену подіуму з демонстрацією костюмів. Тільки ж знов маємо розрізненість знайденої виражальної форми і змісту: ці «фешнвіки» рідко збігаються з текстом і, замість підкреслювати і пожвавлювати, засмічують його. Потреба грати кілька ролей одному актору вносить плутанину у сприйняття історії всіх цих Чев'юків, Варварчуків та решти для тих, хто не читав твору. Ще більше ускладнює ситуацію, коли на початку другої дії роль Василини переймає на епізод інша акторка - це й серіалам не надто пасує, а в театрі такий необґрунтований хід тільки збиває з пантелику. Ближче до кінця вивітрюється єдиний об'єднавчий струмінь фолькової стихії, і дія розпадається на окремі студентські етюди, на які, видається, забракло вже чи то часу, чи сили. На завершення всі просвітлено крутяться, тричі затягуючи страшенно красивий і страшенно довгий грузинський піснеспів, як завжди відсилаючи нас «у світло». Розв'язка красива, страждання були, навіть катарсис виднівся. Але що ж нам показали? У чому була суть? До чого тут кінцева традиційно просвітлена картина з піснями, адже нікого з персонажів просвітленість не торкнулася, а надто лжесвідка Грицька Кейвана, що є центральною фігурою у фінальній сцені. Ефектна згладжувальна гармонізована розв'язка вистави викликає задоволення у глядача, але зовсім недоречна у незавершеній ще історії зрад, злочинів і понівечених життів, тому й гармонія виглядає штучною, притягненою за вуха у намаганні втиснути фінал у традиційний співочий «курбасівчанський» шаблон.

Але найголовніше - це побудова вистави, точніше її імітація. Чомусь зараз вважають достатнім для режисури (особливо «авангардної») розкраяти текст на кавалки, підібрати для кожного з них свої фішки, родзинки, які б зацікавлювали і тримали увагу, придумати заманювальний (бажано смішний) початок і ефектний кінець - і вистава готова. А триматиметься купи вона, дай Боже, завдяки сюжету, який ще й до того має забезпечити провідну думку. Отак ми знов отримуємо вже згадане «поверхове обрамлення і обтікання твору». І поза увагою залишається глибинний, основний пласт режисури - докопатись до суті: чому, з якої причини відбуваються ті чи ті події так, а не інакше; які мотиви персонажів і які висновки з цього випливають. І вже, підпорядковуючись цьому, нанизувати на основний стрижень епізоди - від зав'язки до кульмінації і розв'язки. В іншому разі - інтелектуально-емоційний хаос, стримуваний лише сюжетом (що особливо складно в інсценізаціях) і загальною стилістикою, коли актори позбавлені вихідних подій, надзавдань.

Студенти у таких виставах не мають можливості навчитися повноцінно від початку до кінця вибудовувати ролі, їх логіку, наскрізну дію, зміни і розвиток. Тому все вкотре - і акторство, і режисура - хибує на поверховість. І аж ніяк не виглядає на новий етап і рівень.

Наразі «Академія гри» академічного театру ім. Леся Курбаса видається вартою похвали ініціативою, але ніяк на практиці не реалізованою, а тому - лише булькою з красивою назвою, що скидається на не гідний академічного театру окозамилювальний авантюризм. Тож залишається побажати театрові подальшої наполегливої праці і вдосконалення до Євро-2012, перш ніж майданчиком «Академії гри» стане, як обіцяно, весь Львів.