Антени «на Польщу». Хроніки ностальгії

Ми повертали антени в бік Польщі. Ні, не так. Читали журнал «Радіо» і майстрували «антени на Польщу». Конструкція антени, складання підсилювача – це була серйозна інженерна робота, на яку спонукав потужний стимул: бажання «відкрити Америку».

Звучить пафосно, але тоді, на початку 1980-х, фільми, музика, мода, навіть еротика у форматі лайт йшли з Польщі. Небачені нами ніколи американські фільми і передачі йшли «по Польщі». Це не «радянський чорно-білий телевізор», де крутили кіно про партизанів. Ми дивилися «Хрещений батько» і ніхто не виступав, що Марлон Брандо звертається до Аль Пачіно польською. Польські журнали про кіно, спорт і музику і, звичайно, «Кобєта і жицє», займали вершини рейтингу глядацьких і читацьких симпатій. Ми все це читали. Поряд з «Всесвітом», «Иностранкою», «Юностью», «Ровесником» польська література і література польською мовою були в списку бестселерів. Ми дивились на цю фантастичну поліграфію з повагою. Ми купували їх, аби мати уявлення про те, як виглядає світ там, на Заході, як виглядає європейська жінка, частково без одягу. Зірки Голівуду, в кольорі і у повний ріст. А польські красуні?

І де нам було черпати інформацію, як задовольнити одвічну тягу до прекрасного і забороненого життя? Польща була синонімом Заходу. Америка, Британія - це була вже інша реальність. («Ріал Вест» - скаже про свою країну викладачка з Британської ради в 1995 році.)

Запах польських лосьйонів після гоління; «порошки до печива»; «китайська гербата»; вишукана і не зовсім жіноча білизна; магнітоли «Грюндік»; Вігілія, яку справляли студенти-поляки, їх освіченість і релігійність. Все, що вони робили, як себе вели... Навіть не так: їхній одяг, манера одягатись практично і красиво, повна відсутність кислотних кольорів, стриманість і ввічливість, все вказувало на Захід, Європу. На кого рівнятись, хоча б зовні, ліпити своє майбутнє, ми вже знали. Зараз це звучить наївно і неправдоподібно, але потрібно розуміти, що ми жили в «середні віки». Інформаційний вибух - сателітарне телебачення, мобільні телефони, Інтернет, реклама прокладок, секс по телефону - ще не відбувся. Людину, яка своїми очима бачила «Мерседес», вважали експертом. Ми нікуди не вступали, навпаки - блоки НАТО, СЕАТО, СЕНТО і АНЗЮС були нашими імовірними ворогами. 

Але ми жили в місті живих бібліотек і кінотеатрів, а не казино і нічних клубів. Ми читали книжки повністю, не тільки обкладинку і першу сторінку. Від «кросвордів» в журналах «Наука і суспільство», «Наука и жизнь» зривало дах. Це не Б-52 чи «Натали». Газети були чорно-білі і крім спорту читати там було нічого. Але газети і журнали у вигляді колосальних підшивок можна було читати в бібліотеці. Ми масу часу проводили в бібліотеках. На Мулярській була навіть бібліотека іноземної літератури, де переважну більшість складали книжки польською мовою. Та їх і зараз можна знайти. Біля пам'ятника Федорова продають «польські книжки». Так і лежать вони на бруківці, привалені каменями і чомусь совєцькими металевими рублями з Леніним. А тоді ми читали «польські книжки». Навіть купували їх в «Будинку книги». Там і зараз є такий магазин, де зверху написано «ксєнжкі». Тільки тоді там була представлена польська преса і література. Журнали, газети, фотоальбоми. Ми були підготовлені. Кожне літо впродовж нашого дитинства йшли «Чотири танкісти і пес», мультики про Болека і Льоліка, дитяча література, поезія. «Ва банк», «Знахар», «Прокажена», «Потоп» збирали повні кінотеатри. У «тому Львові» кіно крутили навколо і повсюди. Навіть в парках культури, Стрийському, імені Франка були діючі кінотеатри. В кожному мікрорайоні був кінотеатр. В центрі Львова кінотеатрів було більше, ніж гастрономів. «Спартак» і «Дніпро» було поруч. Двері в двері. Це звучить неймовірно, але ми ходили навіть в кінотеатр документального фільму імені Лесі Українки і дивились «Король футболу Пеле». Часто перші сеанси йшли мовою оригіналу. Тобто польською. (Англійською тоді володіли тільки агенти ЦРУ.) Зрідка - українською. Запустити фільм мовою оригіналу пробував зараз вже мертвий кіноцентр «Україна». Я мав нещастя дивитись там фільм «Ромео і Джульєтта» англійською. Крім мене і прибиральниці, була ще якась дивна пара, що відчайдушно намагалась зігрітися в порожньому і темному залі. Але це вже були часи американської культурної експансії. Здається, тоді у нас навіть фільми категорії Б крутили, і зали були повні.

На початку вісімдесятих польська мова була «міжнародною» мовою. Можливо, тому, що ми могли її розуміти. Або вони були нам близькі. Поляки. Ближчими ніж чехи, угорці, соціалістичні німці та кубинці. Це парадоксально звучить, враховуючи, що в 1981-му, на першому курсі «політеху» вже не було поляків. Їх замінили мадяри і кубинці. Потім додали болгар, лаосців, кампучійців. Згідно неофіційної, усної версії, офіційної нам ніхто не представив, польські студенти влаштували у Львові демонстрацію біля Міцкевича, лейтмотивом якої було тема приналежності Львова до Польщі. Поляків відправили вчитись в далекий Харків. «Всі воєвудства воюють, тілько західні не воюють» - таку популярну версію передавали вже українці. Можливо, через це вони не говорили з нами про політику. Не довіряли? Не знаю... Не говорили вони про польські храми і польські пам'ятки на наших теренах, особливо у Львові. Згадували в нейтральних тонах польські школи в місті, театр, Личаків. Не більше. Час не настав? КДБ ще не перейменували в СБУ.

Ми жили в одній кімнаті, на одному поверсі, блоці, зустрічалися в їдальні, на парах, на дискотеках, але ніяких вибухонебезпечних дискусій не виникало. Нас тримав разом матеріальний інтерес. Серед студентів процвітав кишеньковий бізнес. Звідси в Польщу вивозились пластинки класики, шоколад, ляльки, фотоапарати, електрокавомлинарки і електродрелі. Ввозились парфуми, одяг і взуття, на якому стояло фальшиве тавро західного бренду, і, звичайно, музика. Ми слухали «Манам», «Леді Панк», «Будку Суфлера», «Комбі» на дискотеках на ура йшов навіть «Франек Кімоно». Дівчата любили польські «нєдєльки» і «плащовки» з якоїсь пластмаси. Ні, великої дружби і братерства не виникло, але відчуження, холоду, зверхності, які існували між нами і чехами, також не було. Ні, шлюби між польським студентами і українськими були величезною рідкістю, в той час, як між нашими і болгарами - це норма, але болгарською, на відміну від польської, так ніхто й не заговорив. Фільми, книжки, музика болгарська були, але ми їх не знали. Ми знали про їх вино, бренді і сигарети. Ні, поляки не «перекували» нас, ми не перекували їх, але відчуття, що у нас багато спільного і ми, скоріше, по один бік барикад, аніж по різні, залишилось навіть тоді, коли впала Стіна і ми, набравши повні торби товару, виїхали в бік Заходу завойовувати польські базари.

Фото з сайту www.nag.ru