Берлінський мур та українське «міжмур’я»
IQ

Берлінський мур та українське «міжмур’я»

Письменник Остап Сливинський для Конгресу культури «Перехід 1989»

Остап Сливинський, 28 серпня 573 0

У середині жовтня Львів стане місцем проведення Конгресу культури «Перехід 1989». Подія присвячена обговоренню й аналізу культурного досвіду України та Європи за останні 30 років від часу падіння Берлінської стіни. Захід триватиме від 11 до 13 жовтня і складатиметься з двох програм: дискусійної (панелі «Мури, Міри, Наміри») та мистецької (триєнале сучасного мистецтва «Український Зріз»). Організаторами конгресу культури виступають ГО «Вірменська 35», Інститут стратегії культури та Львівська міська рада. Проект відбувається за підтримки Українського культурного фонду.

«Перехід 1989» започаткує традицію конгресу-бієнале і стане платформою для систематичного обговорення, аналізу та стратегування у сфері культури. ZAXID.NET продовжує серію публікацій учасників візійної групи конгресу культури про значення 1989 року для життя суспільства і країни. Автором другого тексту став Остап Сливинський, письменник, перекладач, історик літератури, член Українського ПЕН.

***

Я маю вдома маленький шматочок бетону в прозорій пластиковій коробочці. Ця грудка – то уламок Берлінського муру, дешевий сувенір із музею на Бернауерштрасе. З одного боку його – якісь залишки помаранчевої фарби. Може, то був мурал чи ґрафіті? Щось намальоване рукою розгніваного студента в 1989-му? А може, раніше? Така собі реліквія європейського ліберала, яка припадає пилом, як і більші чи менші шматки муру, що стоять на площах у багатьох містах Німеччини і не тільки. Біля них дедалі рідше фотографуються, зате все частіше байдуже проходять повз. Що вони нам розповідають сьогодні, через тридцять років після падіння стіни, коли Європа знову панічно тікає від свободи? Що свобода – це ходіння по канату, і навіть якщо пощастить зірватися і не розбитися, то знову видертися на попередню висоту і знайти рівновагу – надзвичайно важко?

А можливо, розповідають і те, що повалення муру є водночас і його побудовою? Доки світ не став земним раєм, жоден мур безслідно й остаточно не зникає: він обов’язково самовідтвориться десь в іншому місці, відмежовуючи нову об’єднану спільноту від чогось ціннісно іншого, сама присутність якого дозволяє тим, що повалили мур, стати спільнотою. У європейських координатах мур щоразу виростає на кількасот кілометрів на схід від попереднього, поваленого. Так, усі геополітичні зміни у світі – це ритуали пересування мурів, а не їх знищення. Той, хто входить у спільний дім, має зачинити за собою двері – так наказують правила доброго тону, які, по суті, є пактом взаємної поваги і безпеки. Інакше існує ризик, що його попросять зачинити їх із протилежного боку.

Україна ні в 1991-му, ні у 2004-му, ні щоразу, коли офіційно декларувала впродовж двадцяти восьми років незалежності свій європейський вибір, не збагнула цього простого і у своїй суті печального правила.

Падіння Берлінського муру 1989 року часто описують як подію, котра створила у Східній Європі лише певну нову кон’юнктуру, комплекс обставин, що ними можна було різною мірою скористатися. Це не зовсім так: адже Берлінський мур не впав би без польських КОРу та «Солідарності», без угорського 1956-го та Празької весни. Тобто польське, чехословацьке, угорське суспільства певним чином скористалися з падіння муру ще до того, як воно відбулося; саме вони були «замовниками кон’юнктури». Чого не скажеш про пострадянські суспільства. Голоси українських, литовських, естонських, російських дисидентів практично не пробивалися крізь залізну завісу на захід, на руїнах Берлінського муру непросто відшукати сліди від їхніх ударів. Українську мову можна було радше почути від екіпажів радянських танків у Празі 1968-го, ніж у натовпі демонстрантів на Вацлавській площі чи Фрідріхштрасе. І якщо для декого в Україні 1989-й, а згодом 1991-й, справді стали, як нещодавно написала Марта Більська, «ну, нарешті», а не «ого, невже?», то таких була явна меншість. До більшості гуркіт обваленого Берлінського муру не долинув.

Вторгнення радянських військ в Чехословаччину в 1968 році (фото Йозефа Куделки)

То чому ж 1 грудня 1991 року відбулося те, що відбулося? Чому понад 90% громадян на референдумі все-таки проголосували за незалежність України? Наважуся висловити крамольну думку: нашою незалежністю ми значною мірою завдячуємо такому собі умовному «електоратові Зеленського», який готовий був голосувати за якийсь не зовсім зрозумілий для нього політичний експеримент, аби лише показати дулю попередньому режиму. Звичайно, ні про яку консолідовану позитивну програму, а отже й ні про які сутнісні суспільні зміни, не могло бути мови: мало що, крім бажання поквитатися зі «совком», об’єднувало пасіонарного націонал-патріота зі Львова чи Києва і донецького шахтаря з його накипілою пролетарською кривдою.

Але зараз хотілося б не про те.

Ярослав Грицак у 2010 році писав про Помаранчеву революцію, що вона була «однією з кольорових революцій, що відбулися в країнах, які не мали своїх ані 1968, ані 1989 року, а тому є мовби запізнілою спробою і їх певним продовженням». Тепер бачимо, що справжньою такою спробою була не Помаранчева революція, а Майдан 2013–2014 років: саме він відтворив європейський 1989-й у всій його комплексності, з поваленням муру та його побудовою.
А проте ця побудова муру сталася у вогні російської агресії – як умовний рефлекс, а не далекоглядний стратегічний крок. До того ж надто пізно. Війна ламає правила, а тому поява сякого-такого загородження на сході вже не скасувала муру на заході, який, попри впровадження безвізу для українців, не збирається казати нам «прощавай». Ми опинилися у винятковій ситуації, як і будь-яка країна, на території якої триває незаморожений збройний конфлікт, незалежно від його причин. Це – ситуація «карантину», політичного чистилища. Мовою геополітичної метафорики її можна було б назвати «міжмур’ям».

Таке становище може здаватися клаустрофобним. Уже саме перебування поруч із муром, навіть добровільно побудованим заради власної безпеки, – це обмеження і несвобода. Світ поруч із непроникним кордоном із тривимірного стає двовимірним, закриваються цілі напрямки і сторони світу, стрілка компаса вже не обертається на 360 градусів. Але, може, якраз потрапляння у «міжмур’я», коли з одного боку – агресивна путінська Росія, а з іншого – постінтеграційна Європа нових націоналізмів, яка перебуває в черговому очікуванні варварів, є нашою межовою ситуацією, коли ми можемо і маємо зробити ривок? Але куди?

На сході – не тільки Росія. Ми, здається, досі так цього достатньою мірою і не зрозуміли. Звичайно, йдеться не про Китай чи Індію, які самі собі є центрами тяжіння, а про тих, які ще донедавна були нашими супутниками у потязі в нікуди: Вірменію, Грузію і – чому б і ні? – Азербайджан, Середню Азію, тобто тих, чиї мури ще мають впасти. Чому Україна не може стати для них культурним інфлюенсером, транспортною системою ідей? (До речі, для Білорусі Україна вже значною мірою стала таким інфлюенсером – майже ніким не оцінений і не використаний факт).

Але чинник впливу не означає канал, яким просто перетікають ідеї, культурні здобутки тощо, – це так не працює. У світі культури немає «пасивних дистриб’юторів». Потрібно самим стати потужним суб’єктом, творцем ідей, щоб переломлювати крізь призму власної культури все, що беремо ззовні, і «вистрелювати» його далі, на схід/південь/куди завгодно. Транспортер культури – яким для України була впродовж століть і значною мірою є досі Польща, – мусить бути і її якісним виробником.

Скільки разів у приватних і не надто приватних розмовах доводилося стикатися зі скепсисом щодо, наприклад, європейської політики «Східного партнерства»: що, мовляв, хіба що зациклені на собі західноєвропейці можуть уявляти собі, ніби у нас є щось спільне з Азербайджаном. Або ж щодо європейської програми «Креативна Європа», яка заохочує спільні проекти між країнами-сусідами ЄС. Побачити те, що це важливий шанс по-справжньому, а не у мріях, стати регіональним лідером, нам часто – як показує практика – не дозволяє наш містечковий, «міжмурний» снобізм.

Так, ситуація «міжмур’я» – вирішальна, тут або пан, або пропав.«Пан» у цій ситуації – це хтось на зразок барона Мюнхаузена, який смикає себе за чуприну, щоб вирвати з болота. Кажете, неможливо? А супроти нас тут навіть не закони фізики. Якщо довго йти вздовж муру, ми обов’язково переконаємося, що він десь закінчується, а далі – відкритий простір можливостей.

Якщо Ви виявили помилку на цій сторінці, виділіть її та натисніть Ctrl+Enter
powered by lun.ua
Пропозиції партнерів
Загрузка...
Останні новини
Залиште відгук