«Бояриня»

«Бояриня»: Україна не Росія, або шароварництво vs лапотничество.

ДОПОКИ?! Це єдине пафосне і доволі смішне слівце крутилося мені у голові протягом усієї вистави «Бояриня» і ніяк не хотіло поступитися місцем для порядніших думок. Допоки наш рідний театр імені Марії Заньковецької буде залишатися синонімом пафосної заскорузлості і доісторичних музично-драматичних штампів?! Вибачайте – але таки мусів це сказати. А тепер глибоко вдихну і поведу спокійніше.

Отож, драматичну поему «Бояриня» Леся Українка написала 1910 р. за три дні, перебуваючи у далекому Єгипті, і це друга (крім «Лісової пісні») її п'єса на українську тематику. Цією п'єсою Леся не була цілком задоволена, і у листах називала її «якоюсь елементарною, чорно-білою». Зрештою, текст твору письменниця більше не доопрацьовувала, а до цієї проблематики повернулася пізніше, написавши 1913 року іншу драматичну поему «Оргія», де схожий конфлікт розроблено вже на греко-римському матеріалі. За життя Леся Українка «Бояриню» не публікувала, і лише після її смерті поему кілька разів друкували у журналах та окремими виданнями. У радянські часи п'єса, звичайно, була надійно забута - ще б! Цим твором Леся Українка кинула по-суті клич «Геть від Москви!», що аж ніяк не вписувалось в образ полум'яної соціалістки, співачки «досвітніх огнів». За незалежної України поему не лише заслужено повернули із забуття, а й зробили обов'язковою для вивчення у шкільній програмі. Чому саме її, а не, скажімо, «Оргію» або, наприклад, «Одержиму», «Камінного господаря», «Руфіна і Прісціллу»? Очевидно, через «ураїнськість» матеріалу. На жаль, саме ця позірна «українськість» найчастіше є головним критерієм нашої офіціозної культури, і красивістю народних строїв переважно й обмежується вся національна глибина культурних заходів, звужуючи ще зі шкільної парти нашу культуру, за всесторонній розвиток якої так ратувала Леся Українка.

«Оргію» у театрі Марії Заньковецької не так давно вже поставили, і от дійшла черга до «Боярині». За режисуру взявся Григорій Шумейко (віднедавна - народний артист України), який 2001 року ставив на камерній сцені театру виставу про Івана Франка «Картка любові». Художник-постановник Наталія Руденко-Краєвська підійшла до сценографії та костюмів концептуально, обмеживши себе переважно лише ахроматичними та червоним і золотим кольорами, що, як і всяке візуальне обмеження, завжди сприяє стилістичній цілісності. Проглядається думка і у заднику: звичайна чорна металева огороджувальна сітка, на якій «вишито» незавершений червоно-білий орнамент, - є у цьому конфліктність фактур і образів, котра могла б при відповідному обігруванні вирости у наскрізний образ вистави. Проте все «обігрування» цієї знахідки відбувається тільки раз за виставу - коли герої таємно перемовляються за такими огорожами з «недовишивкою», виволікши їх спеціально лише для цього моменту на сцену. (Аналогічно не надали уваги і цікавому прийомові опущеного з колосників містка: тільки раз він - шлях прощання з рідною стороною, а далі - просто другий поверх, і навіть не символічний). До того ж, суворість сценографії розбавили «красивістю» зовсім необов'язкової білої «вишиваної» по низу запони, яку час від часу совають туди-сюди актори.

А тепер щодо сюжету: козацька донька Оксана одружується з козаком Степаном, сім'я якого після Переяславської ради, дотримуючися присяги московському цареві і отримавши боярський чин, живе у Московщині. Відстоювати інтереси України перед царем і так здалека оберігати мир на батьківщині - такі «пацифістські» переконання Степана і Оксани зазнають краху: чужа країна і культура не визнає за впокореними «холопами» свобод і прав хоча б на батьківщину. Бажання миру і вірність слову несамохіть обертаються зрадою рідної країни, а отже - правди, а отже - самих себе, і тому подальше повноцінне життя - неможливе. Як бачимо, є де розгулятися заньківчанській душі. І вона таки «розгулялася».

Від перших до останніх слів актори користуються переважно лише двома інтонаційними барвами: єлейно-ліричною та страждально-трагічною. І якщо страждають, то надривно, тотально і всі: не лише Степан та Оксана (навіть там, де ремарки кажуть «засоромившись», «ніяково», «вражена»), а й Степанова Мати і Сестра (тоді як авторка вказує «з лагідним і журливим усміхом», «добродушно» чи «лузаючи гарбузове насіння» - бо ж покора і байдужість у даному контексті - то набагато страшніше, ніж стражденно-гнівне озлоблення). Ця постійна страждальність не дає можливості розвитку образів, і тому емоційно вистава залишаються монотонною.

Подібно і з пластикою - однотипний «заньківчанський» набір поз a la ансамбль Вірського. Можна, звичайно, і так: звести весь рух до сталої знаково-символічної мови, зробивши «українське Кабукі» або «Катхакалі», чи хоча б стилізувати пластику під умовну концептуальну танцювальність, - але ж ні! Ці окремі пози і жести - лише вкраплення стандартної красивості у довільні приблизноемоційні рухи (навіть мізансцени!) і не утворюють цілісної пластичної картини, а тому залишаються лише до болю знайомими пафосними і штучними штампами, перетворюючи виставу театру на самопародію. Але кому яке діло до формальних дрібниць, головне ж - ідея!

Тому перейдімо до ідей. Якщо у Лесі Українки протиставлення культур - це спосіб самоідентифікації (вирізнити «не-я», щоб чіткіше показати «я»), а головна вісь протиставлення - «воля-неволя», то у виставі режисер не втримується від спокуси перейти межу - і маємо вже примітивну карикатуру на російську культуру: під «руские народные» між епізодами вибігають лубочні «дєфкі і парні» погоцати якусь «свістопляску», виповзають здоровеннецькі страшні «матрьошкі» і навіть Степанів брат Ваня-Івась побринькує на балалайці. (І це тоді, як перші згадки про балалайку з'являються на межі XVII-XVIII ст., а матрьошка створюється за зразком японської іграшки лише у кінці XIX ст. - де б вони могли взятись у часи Петра Дорошенка?). Протиставляється цьому шабашу тягуча і попсова обробка народних пісень («Летіла зозуля» тощо), які вибігає співати Оксанина Мати щоразу, коли в Оксани намічається яке страждання, і, якщо врахувати, що у цих моментах ніякої суттєвої дії не відбувається, то втримати увагу на сцені видається проблематичним. Для того, щоб ніхто не мав сумніву, що йдеться ще й про духовність, Оксана носиться з іконоподібними хоругвами, поступово обвішуючи ними сцену. На фоні цього всього надто виграшно виглядають жваві російські пісеньки (кілька днів ще звучало в голові «чура-чура») - не диво, що Івась таки надає перевагу балалайці! Так усе культурне протиставлення зводиться лише до поверхової опозиції розтиражованих ярличних народних символів: шаровари-вишиванки (більш серйозно і пафосно) - матьошки-балалайки (карикатурно і «увєсєлітєльно»). І «елементарність та чорно-білість», котра так відлякувала Лесю, стає головною рисою всієї постановки.

Безумовно, вистава користуватиметься попитом - це ж матеріал шкільної програми. Безумовно, приходитимуть старшокласники і студенти. Приведені «добровільно-примусово», вони думатимуть про те, яка ж занудна ця Леся Українка і вся класична українська література разом з нею. Чи доведеться їм колись таки прочитати шкільний матеріал знову і змінити свою думку - хтозна...

Фото з сайту www.zankovetska.com.ua