Чебуреки-пиріжки. Хроніки ностальгії

Ці заклади були всюди. Напроти головної пошти ще досі можна прочитати «Пиріжкова». Просто і доступно. Пиріжки були великі, круглі і теплі. З сиром, повидлом, маком, какао, капустою, рисом і м’ясом, лівером. Їх їли одразу, бо вони завжди були свіжі.

В духовку на повторний розігрів їх не ставили, бо це ж не піца. Тарілка, піднос і великі склянки гарячого молока, чаю, какао або кави з молоком. Чи були вони настільки смачні? Так, але і ми були голодні, як партизани. Студенти. Дивлячись, як народ на вулиці «рубає» хот-доги, виникає підозра, що це здорова і смачна їжа. В принципі, там багато моркви і капусти, а їсти сирі овочі корисно. Сучасні пиріжки, які продають на вулиці, також створюють ілюзію ситості.

Зрештою, все відносно. Я знаю одного Буратіно, якого переслідує ідея фікс віднайти той індійський чай, зі слониками, який він пив у дитинстві. Аргументи «коли ми були молодими, то трава була зеленіша, сніг - біліший, жінки - без целюліту» його не переконують. Він все валить на «хімію». Тоді був органік, а тепер - фаст-фуд. Не знаю. Якщо брати до уваги теперішні і тодішні ресторани Львова, то минулі програють в одні ворота. Чого варті лише ресторани національної кухні? Всі ці китайські, вірменські, грузинські, в'єтнамські, узбецькі кухні... А майстерність кухарів, інтер'єр, рівень обслуговування та й власне продукти? Додайте до цього урізноманітнену українську кухню. Але що стосується фаст-фудів, то це вже не буде збірна Бразилії проти Канади. Тут, скоріше, нічия.

Чанахи, вареничні, пельменні, просто «Їдальні», усілякі «Домові кухні» перестали існувати в центрі міста, не витримавши конкуренції та натиску міжнародного і українського фаст-фуду. Їх ще можна надибати на межі міста і вокзалу, але це вже суто ковбойські заклади. Економічно вигідна і швидка в приготуванні піца відправила на домашні кухні вареники, пельмені, налисники, чанахи і чехомбілі. Така їжа в часи масового рекламного психозу приречена на забуття.

Це все і не погано, і не добре. Так було завжди і всюди. На місце старому приходить нове. Нові інтер'єри, нові назви, нові меблі цих закладів - це просто фантастика. Але новою стає й атмосфера. Фаст - швидко і яскраво. Тоді були інші правила гри. Люди приходили поїсти, а не повимахуватись. «Їдальні» були на кожному розі і не обов'язково називались «Чанахи», «Варенична», «Пельменна».

Вивіски з простими, мало не півметровими буквами. Скромно оформлені. Куток продавця. Книга скарг. Колір стін - такий жовтий, мокре жито. Під псевдофанеру. До неї прикручували якісь залізяки. Але написи акуратні. Від руки зроблені. Народна творчість. Народний заклад, де заходили люди з непростими біографіями і думками. Запах спрацьованих тіл, штукатурки і машинного масла. За касою чомусь завжди були жінки з неповторними українським формами і розмірами. Зажди в білому. Невеличка черга, щоб відчути серйозність моменту. Потрібно усвідомити - процес вимагав певної концентрації. Великі дядьки з вусами розривали хліб руками, який стояв на тарілочці, і розливали «сотку» у двістіграмові склянки. Склянки мали грані, їх було легко тримати. Відразу. А потім їли. Алюмінієвими ложками. Серйозно так, ніби читали заповіт. Чанахи були густі, теплі, там плавало м'ясо. Тепло нагрівало вас зсередини і люди відчували себе братами. Потім замовляли ще. Розмова переходила в тости, роздуми і вітання.

Вареники з м'ясом були политі топленим салом зі шкварками і цибулею. Великі, жирні шматки, як кури в грилі, які давали в ресторані на Високому замку. Кури брали руками. Відривали ногу і в соус. Гострий і червоний. В піалі. Його робили з хороших помідорів. Горілка стояла в графинчику. На білій скатертині. Великі скляні стіни, за якими велике місто. Дерева, природа, краса. Особливо чітко її контури проглядалися, коли закінчувався вміст графинчика.

У керамічних горщиках подавали запіканку (картопля, м'ясо, зелень), пельмені в грибному соусі і деруни з м'ясом. В «Бістро» (там зараз магазин електротехніки) давали запіканку. «Сто грам» приносили з собою і наливали під столами. Центр, діти, жінки деколи заходили. Їли стоячи. Не роздягаючись, у пальтах і шубах. Коли наливали, для конспірації дивились на фотошпалери. Дерева, ліс якийсь, листя. Настрій - відповідний. Враження, коли випили, а шлунок порожній, що стоїш у лісі. Запіканку не чіпали. Спочатку салат. Велика така миска. Оливки чорні ставили. Народ так і не знав, для чого ці гіркі сливки. Дехто їх їв. Руками. Порожні пляшки ставили акуратно під батарею. Ніхто не курив. Ніяких матів. Довкола інтелігентні люди. Напівстишені голоси перекривав стук підносів. Їх відносили самі. Після першої півлітри ставало сумно. Як на вокзалі. Одяг підсилював враження тимчасовості. Розмови велися на філософські теми.

Деруни з м'ясом давали «під стіною». Не пили. Приходили вже «у формі». Можливо, відсутність стоячих місць не надихала. Все було спокійно. Без фанатизму. Вірші не читав ніхто. Це все ж не «Мюнхен» і навіть не Грюндік. У цих «пивнухах» пари пива і курева так тиснули на голову, що ви слухати поезію іноземною і... вірили. Свіже повітря та брак грошей змушували їсти чебуреки і пити сухе вино. Екстремали пили «Золоту осінь». Чебуреки рвали зубами. Хто мав. «Тошнотики» (пиріжки з лівером) тримали руками. Брали декілька штук. Разового пластикового посуду люди тоді ще не знали, тому пили, як аристократи, зі скляної тари. Екологічно чисті паперові стакани, в яких часто продавали катастрофічно дешеве і просте плодово-ягідне морозиво, були. Але спробуйте їх дістати.

Пельмені, зроблені вручну, плавали в грибному соусі. Залишки грибів можна було побачити неозброєним оком, і це не були печериці. Ці гриби росли в лісі. Печериці ще не зайняли територію маслюків, рижиків, не кажучи вже про королів лісів - білих грибів. Їли їх перед відходом на вокзал. Електричку брали штурмом. Потрібні були сили. Не пили. Сильно.  

Покоління наших дітей відкриє свій світ запахів і звуків. Нові електрички чистіші і скоріше їдуть. Дорожчі. Мило з ароматом манго - це вже не розкіш, але чи краще воно миє? На зміну чанахам і чебурекам прийшли піцерії. Свій світ. Універсальний м'ясний салат витіснили крабові палички, солодка кукурудза і китайська капуста. Пиво стало пастеризованим, м'ясо - «рослинного походження», а жінки роздягаються тільки за гроші.

Львів харчовий - там, де люди (чужі, свої, туристи, студенти) їли, - змінився раз і назавжди. Словосполучення «аромат, ідентичний натуральному», бензонат натрію, консерванти і барвники вже не пишуть чужою мовою. Все це можна прочитати, купивши своє, українське. Як порахувала одна київська журналістка, Леополіс - це місто піцерій, а не кав'ярень.