Чергове історичне «вимішування» України

Типова картина львівського сьогодення. Вдень у центрі міста лунає сирена повітряної тривоги. На площі Ринок тлуми народу, чудова погода, ніхто не лише стрімголов не падає долілиць на бруківку і не закриває голову руками, як конче приписує нам у таких випадках робити сувора інструкція, а ніхто навіть і не поспішає до укриття. Звісно, ми такі, поки нас щось не дзьобне в одне місце. Попереду неквапливо прогулюються дві дівчини, одна до іншої каже: «До моего дома, до центра Харькова долетает меньше, чем за одну минуту…»

Якщо в минулі роки у Львові на будь-якій вулиці, не лише в центрі, було чутно російську мову десь у шести-семи випадках із десяти, то зараз – у восьми-дев’яти. Двісті тисяч переселенців, двісті тисяч біженців. Трохи згодом будемо розмірковувати, добре це для Львова чи погано, будемо вчити їх української мови, українських звичаїв, української національної ідеї, а зараз треба прихистити їх якомога комфортніше, надати усю необхідну матеріальну і психологічну допомогу.

Те, що зараз відбувається у нашому місті, для нього зовсім не новина й не дивина. В усі часи Львів був місцем прихистку для найрізноманітніших біженців. У XIII столітті сюди втікали від військ хана Батия тисячі вірмен, до початку XVII століття їх у межах міських мурів було до третини усього населення. Про надзвичайно позитивну роль вірмен в історії Львова й говорити зайве, як і про кількість хвиль вірменських переселенців до нашого міста, можна лишень згадати, що остання така хвиля була у 1991-1992 роках у часі Карабахської кризи. Пригадую, як тоді в районі вулиці Пасічної наші жіночки вишиковувались в особливу чергу до молочної крамниці, де продавцем був вродливий вірменський юнак-переселенець з Карабаху.

Львів пережив і декілька хвиль біженців-євреїв. Вперше у XIII столітті це були біженці зі зруйнованого 1240 року монголами Києва, а також частково з Візантії. Друга хвиля євреїв ашкеназім нахлинула до Львова з іншого напрямку, з Європи (здебільшого з Німеччини і Чехії), тому що король Речі Посполитої Казимир III виявився чи не єдиним європейським монархом, який 1349 року у своїй державі дав притулок євреям, вигнанцям із багатьох європейських країн. Польський історик Ян Длуґош пояснює це пристрастю короля до своєї коханки, красуні-єврейки Естер, яка мала на нього великий вплив і народила йому позашлюбних дітей: двох хлопчиків і двох дівчаток.

Після вигнання євреїв-сефардів з Іспанії в середині XVI століття багате єврейське купецтво емігрувало до Італії й Туреччини, а звідти, завдяки вже традиційній політиці Речі Посполитої прихищати у себе євреїв-вигнанців з Європи, частина їх опинилася у Львові. До початку XX століття на львівському кіркуті (єврейському цвинтарі) залишилося заледве дві епітафії сефардів, які «утекли з іспанської неволі».

Львівська хроніка 1437 року свідчить, що власне цього року серед чужинців, які отримали львівське громадянство, були «русини з Великого Новгорода». З великою ймовірністю можна припустити, що це були біженці від московського гніту. І, вочевидь, найбільш екзотичними львівськими біженцями були декілька десятків, а може й пару сотень так званих російських білоемігрантів, які у міжвоєнному часі тікали від червоного терору більшовиків. Як свідчать спогади львів’ян, вони навіть організували свій оркестр чи то хор, який виступав у готелі «Жоржа».

Були у Львові й біженці, яких можна окреслити, як «екологічно-епідемічних»: у XIV-XV століттях наше місто вважалося містом, набагато безпечнішим від інших європейських міст щодо кліматичної опірності багатьом пошестям «злого повітря», і сюди з надією пересидіти епідемії тікали навіть королі Речі Посполитої.

Отак максимально коротко про Львів, як традиційне місто біженців. Але що тут найцікавіше, так це те, що потужні демографічно-етнографічні процеси, які зараз вирують в Україні – просто черговий етап того явища, яке Михайло Грушевський назвав «вимішуванням» українського народу. Він зробив відкриття, що багатократне (принаймні чотирикратне) переміщення величезних мас українського населення впродовж віків під час навал різноманітних завойовників від степів до лісів і у зворотному напрямку призвело до такого потужного «вимішування», що українці загалом можуть похвалитися однорідністю, якої не має більшість народів Європи і світу.

Ми звикли думати, що ми дуже різні, бо не знаємо, наскільки більше різняться між собою мешканці окремих регіонів дуже багатьох країн. Наші регіональні й локальні відмінності, як і решта інших, які існують в Україні, незважаючи на вікове розділення, не є вже такими різкими й кричущим, як про це дехто звик наголошувати. Звичайно, існують розбіжності ідеологічні, світоглядні, але щодо відмінностей етнографічних, мовних, ментальних між різними регіонами України, то вони не є такими істотними, як дехто намагається доводити. Галичанин чудово порозуміється, наприклад, зі слобожанином Луганщини, у той час, як значно більших труднощів у спілкуванні з берлінцем зазнає баварець, чи у спілкуванні з ломбардійцем сицилієць, чи у спілкуванні з парижанином корсиканець.

Україна є дуже однорідною країною, що геніально довів ще Михайло Грушевський, власне завдяки оцим віковічним процесам «вимішування», і ми зараз є свідками й учасниками такого чергового історичного «вимішування», яке неодмінно матиме позитивні наслідки для творення модерної єдиної соборної української нації, головно у плані стирання отих клятих ідеологічно-світоглядних розбіжностей. Отож, не будемо занадто нарікати на наших теперішніх біженців, краще візьмімо активну участь у цьому державотворенні.

Оригінал