Чому Каталонія – не «Новоросія»
IQ

Чому Каталонія – не «Новоросія»

Проводити аналогію між Каталонією і Донбасом можна хіба під впливом російської пропаганди

Максим Віхров, 2 жовтня 201721684

На події в Іспанії важко дивитися відсторонено. Після того, що сталося на Донбасі три роки тому, паралелі між нашими «новоросами» і каталонцями виникають самі собою. Тим більше, коли останні щойно провели незаконний референдум і ось-ось, напевно, оголосять про незалежність своєї «республіки». Але насправді проводити аналогію між Каталонією і Донбасом можна хіба під впливом російської пропаганди.

Почнемо з очевидного. І на Донбасі, і в Каталонії референдум пройшов без згоди уряду і в умовах силового спротиву державній владі. Але якщо у Каталонії референдум захищали самі каталонці, то на Донбасі голосування проходило під дулами російських «калашів». Та й не лише голосування: російські підрозділи були силовим та організаційним ядром всієї сепаратистської катавасії на Донбасі. А от серед каталонських сепаратистів іноземних засланців не вгледіли і досі – ані французьких, ані якихось ще. У Донецьк та Луганськ вже з березня 2014-го приїздили цілі загони «туристів» з Росії, натомість каталонці діють власними силами.

Аби побачити відмінності, достатньо порівняти одних лідерів. Бунтівних каталонців очолює Карлес Пучдемон, який пройшов шлях від відомого каталонського журналіста до громадського активіста (з 1983-го) і політика (з 2006-го). Ще 11 років тому Пучдемона обрали депутатом каталонського парламенту від партії «Конвергенція та союз», що сповідує каталонський націоналізм. У 2011-му він став мером, а за рік очолив новостворену Асоціацію муніципалітетів за незалежність, до якої одразу приєдналися понад 80% каталонських міст. А на початку 2016-го він очолив ще й каталонський парламент – ось так, крок за кроком, Пучдемон завойовував собі авторитет і народну підтримку.

Тимчасом батьки-засновники «Новоросії» вискочили на політичну арену як чортики з табакерки. Губарєв, Харітонов, Болотов, Захарченко, Плотницький, Пургін та інші персонажі донецько-луганського пандемонію були відомі навіть не всім місцевим журналістам, не кажучи про пересічних мешканців Донбасу. Зрозуміло, що з нульовим політичним капіталом народними вождями не стають. Але про народні симпатії на Донбасі і не йшлося, бо кандидатури батьків-засновників «Новоросії» призначалися російськими кураторами або взагалі, як Бородай та Стрєлков, експортувалися прямо з Росії.

У Москві це подавали як «допомогу» українським сепаратистам. Але в історії Донбасу дуже важко знайти щось схоже на реальний сепаратистськй рух. Єдине, що знайшлося для легітимізації «Новоросії», – це Донецько-Криворізька республіка, яка проіснувала кілька місяців на межі 1918-1919 рр. Щоправда, це утворення існувало лише на паперах і в уяві більшовика Артема Сєргєєва, котрого призначили лідером ДКР. Оскільки реального війська у розпорядженні товариша Артема не було, єдиним його «державницьким» досягненням було вивезення матеріальних цінностей та лояльного населення з означених територій на Царицин, тобто сучасний Волгоград.

Єдиний період щирого і масового сепаратизму тут був наприкінці 1980-х, коли Донбас разом з усією Україною прагнув відокремитись від СРСР. Потім з Донецька та Луганська неодноразово погрожували відокремленням Києву, вимагали особливого статусу та різних преференцій, але все це були політичні ігри місцевої еліти, про які населення Донбасу дізнавалося з газетних шпальт. Та й місцева еліта, на відміну від каталонської, отримавши бажані поступки, моментально забувала про свої «ПіСУАРи».

Ну а в Каталонії все було зовсім інакше. Історія «каталонізму» сягає ХІХ століття, коли регіон вперше спробував відокремитись від Іспанії. Вдруге каталонці спробували здобути незалежність у 1930-х, але лише у 1970-х вибороли собі статус автономії, розширений в середині 2000-х. На початку 2010-х абсолютну більшість у каталонському парламенті становили депутати-сепаратисти, і це відображало настрої: у листопаді 2014-го понад 80% каталонців бажали незалежності від Іспанії. Для порівняння, у квітні 2014-го на Донбасі відокремлення від України бажали лише 30% населення.

Відмінностей між Каталонією і Донбасом набагато більше – приблизно стільки, скільки між сепаратизмом та анексією. У цьому сенсі точнішим виглядає порівняння між Каталонією та Україною в часи виходу зі складу СРСР, хоча і ця аналогія не зовсім точна (втім, хіба бувають точні історичні аналогії?). Але в одному каталонський та донбаський випадки схожі – вони обидва, кожен у свій спосіб, підривають усталений лад на континенті. Як колишня поневолена нація, ми можемо щиро вболівати хоч за каталонців, хоч за шотландців. Також, як націоналісти-євроскептики, ми можемо підтримувати Brexit і будь-які інші явища, котрі входять в резонанс з нашим світоглядом.

Але, окрім світогляду, у нас є також національні інтереси, серед яких – деокупація Криму і Донбасу. І для цього нам конче потрібні союзники, один з яких – старенька Європа, перевантажена внутрішніми проблемами, як і личить немолодій особі. Вчора у неї загострилася Британія, сьогодні – Каталонія, і хтозна, де прихопить завтра. І дай Боже, щоб запасу міцності Європи вистачило доти, доки ми не зможемо давати собі раду без її політичної та економічної допомоги. Але поки над Донецьком і Симферополем майорить триколор, найбільше ми маємо вболівати за сепаратистів всередині самої Російській Федерації.

Якщо Ви виявили помилку на цій сторінці, виділіть її та натисніть Ctrl+Enter
Пропозиції партнерів
Загрузка...
Останні новини
Залиште відгук