Чому у нових храмах лущаться розписи і що з тим робити? 

Про що ви думаєте, коли чуєте слово «реставрація»? Про старовинні фрески, дивовижні розписи, приховану від людського ока красу давніх ікон? Але, напевно, не про розписи нових церков, намальовані 10 років тому. Однак за відновленням сучасних зображень в інтер’єрах храмів до реставраторів звертаються все частіше.

Церкву розмалювали кілька років тому, а розписи вже потріскали і лущаться. Священик пробує знайти фахівців і відреставрувати. Люди думають, хто ж винен і скільки грошей на це потрібно. І ще ніхто з них не знає, що реставрація їхньому храму буде потрібна, найвірогідніше, кожні п’ять років.

За останній рік я оглядала п’ять храмів, де розписам ще нема й 10 років. Вони тріскають і лущаться, громада просить щось порадити, відреставрувати. А все тому, що стіни у нових церквах шпаклюють тепер переважно цементом, а під розписи має бути виключно вапняний тиньк. Коли будують нову церкву, має бути дотримана технологія ґрунтування. Але замовники не розуміються, а майстри здешевлюють, бо цемент дешевший, ніж вапняний тиньк. А тоді ще й покривають акриловими ґрунтовками. Потім художники пишуть розписи акриловими фарбами, бо іншими вже ніяк. І через кілька років усе це просто лущиться. І це справді ненормально.

Як цьому зарадити? По-перше, мав би бути постійний архітектурний нагляд при будівництві храму, але часто такого нема. Бо буває, що церква будується роками, з перервами. Майстри, які зводять храм, найчастіше просто не вміють готувати стіни під розписи. У нас дуже мало майстрів, які вміють це правильно робити.

Наступна проблема: самі художники не відстоюють того, щоб основа під розписи була підготована якісно, хоч мали б цінувати свою роботу і прагнути зробити на десятиліття або й на віки, як це робили колись. І це виглядає як неповага до самих себе, як якесь заробітчанство. Художники тратять рік-півтора на розписи, знаючи, що за 10 років вони всі потріскають.

Але митці – не заробітчани. Ми мусимо про цю проблему голосно говорити, на всіх можливих майданчиках. Бо тут йдеться про повагу до роботи художників. Треба говорити про будівельників, про майстрів, які роблять ремонти і дозволяють собі збивати старі розписи до цегли, про художників. Колись художників допускали до розписів у храмі лише після кількарічної підготовки стін. Один із викладачів у коледжі імені Труша казав: «Не лінуйтеся правильно підготувати полотно, бо, вклавши туди свою працю, ви ніколи не захочете намалювати неякісну роботу».

Стіни у нових церквах шпаклюють тепер переважно цементом, а під розписи має бути виключно вапняний тиньк (фото Ірини Гірної)

Якщо в церкві вже зробили цементну штукатурку, після цього вже нічого не зробиш. Потрібно здирати штукатурку і робити наново вапняним тиньком. Інакше розписи доведеться реставрувати що кілька років, або періодично перемальовувати повністю. Скупий точно два рази платить.

Колись церкву будували в комплексі. У проекті йдеться, як має бути зовні та всередині. Зараз одні будують, другі розписують – і ніякої технології. Дуже багато випадків, коли не просто розписи – штукатурка у новому храмі відвалюється. Робота реставраторів завжди складніша і дорожча. Ми починаємо від укріплення тиньку, фарбового шару, робимо доповнення, часом доводиться і висоли робити, якщо там вже є вологість.

Отож, громаді це набридне з часом і вона покличе якихось майстрів, що знову перемалюють усе. Але і те нове не буде триматися. А скільки це грошей піде за той час! Дешевше відразу зробити добру штукатурку і розписи, які простоять 300-400 років, ніж потім виправляти помилки. Якщо ви хочете малювати щось на стінах, там цементу не може бути.

Майже в кожній церкві громада хоче розписи. Тому потрібно від початку в комплексі розуміти її будівництво: від зведення стін – до завершення стінописів. І саме тому при будівництві храму потрібен архітектор, який відповідно до проекту працюватиме відразу у тандемі із художником, який робитиме розписи. Фахові художники поважають свою працю і не будуть малювати по чому-небудь, часто самі наймають майстрів для тинькування або й долучаються самі до цього процесу. Такі майстри малюють фресками, складними силікатними техніками. І це справді якісно і надовго.

Але часто наші люди у громадах ставляться до церковного малярства якось так, як стіни в хаті помалювати. Ніби то великого розуму не треба. Мене це обурює. Бо ми не повинні реставрувати твори, яким менше десяти років. Мені не хочеться цього робити, це дика неповага до своєї роботи. І найприкріше, що такі проблеми будуть у майже кожній другій новозбудованій за кільканадцять останніх років церкві. Це не залежить, у місті чи в селі.