Чотири шкідливі звички українців

Звичка – друга натура, говорив великий Аристотель. За теперішніх часів це не зовсім так. Схоже, сьогодні звичка стає першою натурою. На прикладі України це видно особливо чітко.

В українських громадян є чимало добрих звичок, які роблять націю самобутньою і неповторною. Однак із колишніх часів Незалежна перенесла в нове життя низку повадок, які применшують гідність народу і заважають йому рухатися вперед. Ось чотири такі рутинні "хвости".

1 . Звичка озиратися на Росію

Українці не люблять, коли їх називають "малоросами" , і це правильно. Якщо визнавати існування "малих росів", то  треба приймати й існування "великих". Це, щонайменше, принизливо. Не випадково цей термін в Україні застосовують дедалі рідше в усній мові й публікаціях ЗМІ.

Але от заковика: не вважаючи себе щодо Росії "малою" нацією, українці за 22 роки Незалежності так і не позбулися звички озиратися на велику – за територією і населенням – сусідку. Це постійно робить численна група політиків, зокрема обранці народу – і народ їх не осмикує. Це роблять високопосадовці. Коли, наприклад, глава уряду Микола Азаров відлітав до Москви, ЗМІ незмінно кепкували йому вслід: мовляв, вирушив за черговою порцією "вказівок"... Ця хвороба проникла настільки глибоко, що в країні на повному серйозі йдуть розмови про "п'яту колону", яка прагне виконати поставлені Кремлем завдання.

Найяскравішим, напевно, представником племені "юд" і "троянських коней" в Україні є екс-глава кучмівської адміністрації Віктор Медведчук. І що цікаво, попри очевидну заданість діяльності кума російського автократа українська влада та основні політсили загалом доволі відсторонено спостерігають, як названий пан веде пропагандистську кампанію, яку важко не назвати підривною. При цьому роль "підривника" виконують з таким розмахом, що час задуматися: а чи не Кремль чи негласно закачує в країну мільйони доларів, щоб гнути свою лінію з перетворення України на підневільного сателіта? Питання, звісно, риторичне.

А що ж СБУ? Невже в неї немає питань до Медведчука і Ко? В умовах, коли Службу безпеки України очолює колишній "чекіст", а вони, як відомо, колишніми не бувають, шукати відповіді на такі запитання – марна трата часу. До того ж, справа не тільки у спецслужбах. "П'ята колона" в Україні з'явилася і дуже активно діє, намагаючись перешкодити євроінтеграції, насамперед з тієї причини, що більшість українців не противиться тому, що люди з відверто проросійськими поглядами рвуться у владу і можуть займати високі держпосади. Багато українських громадян звикли розмірковувати приблизно так: Росія поруч, вона більша і багатша – куди ж від неї подінешся?

2. Звичка до "кривосуддя"

Якби не було поруч країни з таким агресивним режимом, як путінщина, відсутність системи правосуддя можна було вважати головною проблемою незалежної України.

Якийсь юрист може заперечити: в Україні є система правосуддя! Але українцям не варто вірити цим казкам, особливо якщо вони звучать із вуст апологетів режиму. Як не раз наголошували авторитетні міжнародні організації, суди в Україні наскрізь корумповані. Понад півстоліття вони на цій частині планети були залежними від влади, а в останні три роки взагалі перетворилися на посміховисько. Чи можуть здійснювати правосуддя залежні "суди"? Звісно, ні – тільки "кривосуддя".

Винайшов "кривосуддя" не чинний президент. За Віктора Ющенка чи Леоніда Кучми влада теж не горіла великим бажанням реформувати судову систему. Адже ручні суди – справжня знахідка для тих, хто хотів би правити на свій особистий розсуд. Янукович "лише" звів це в абсолют.

Тільки вдумайтеся: реформи судочинства і прокуратури в Україні проводять під тиском ЄС! Про їхню необхідність європейці говорять так часто, що можна подумати: Україною керують не освічені дорослі люди, а незрілі школярі. Дивно, але "гордому" Януковичу чомусь не соромно за такий стан речей. Він, як студент, залишив найважливіші справи майже на "останню ніч". Чому так? А послідовність дій нинішньої влади видає її справжню мету. Спочатку суди були "посилені" потрібними людьми, і навіть на КС було "посаджено" людину з "минулого" президента. ГПУ ще раніше віддали на відкуп сумнівній, з погляду фаховості та моралі, людині – зате це теж старий друг Януковича по Донбасу. Свої люди в судах і прокуратурі закривали очі на сумнівне збагачення "Сім'ї", усували політичних конкурентів. Коли з цим більш-менш вляглося, ось тепер, мовляв, можна поговорити і про реформи. Так Україна втрачає дорогоцінні роки.

Чи змінить щось підписання Угоди про асоціацію з ЄС? Так, це могло б стати гарним шансом для країни. Але вже зараз видно, що "регіонали" можуть махлювати. Наприклад, у президентському проекті Закону України "Про прокуратуру" Венеціанська комісія виявила пункт про те, що прокурор-начальник може давати прокурору-підлеглому "інструкції як діяти у певних справах". Саме те, що потрібно авторитарній владі. Все інше – важливі, але не визначальні зміни.

Наївно сподіватися, що з судовою реформою буде набагато краще. Незалежний суд – це загибель режиму, вірна в'язниця для багатьох його апологетів, і "регіонали" це чудово розуміють. Справжнє правосуддя Україна не отримає з рук сумнівних людей, воно утвердиться не під тиском зовнішніх сил. Змінити докорінно ситуацію зможе тільки народ.

У зв'язку з цим згадуються акції протесту під Печерським судом столиці у дні, коли там проходив безпрецедентний за своєю антиправовою суттю й цинізмом процес у "справі Тимошенко". Протестуючих проти судового свавілля збиралося лише кілька сотень... Переважній більшості громадян було "до лампочки" , що в ті дні вирішувалася і їхня доля. Звичка українців до "кривосуддя" як до "неминучого" зла дозволила можновладцям домогтися своїх недобрих цілей.

3. Звичка до комплексу неповноцінності

Нещодавно в Україні вирували пристрасті довкола запису у Фейсбуці, який зробила солістка Національної опери України Е.Абдулліна. Коментуючи одну дискусію, артистка назвала українські школи "бидлячими". Вона віддала свою дитину в російськомовну гімназію. "Я рада, що моя дочка навчається серед морально здорових дітей. А не серед бидла", - поділилася втіхою молода жінка.

Повідомляється, що колеги солістки оголосили їй бойкот, а керівництво театру вимагає, щоб вона написала заяву про звільнення. Мені це здалося певним перебором, і я запропонував у ФБ винести дівчині догану і... пробачити. Висловилася вона справді грубо і необ'єктивно. Дурість із вислову так і пре. Жінка заслужила серйозного суспільного осуду. І все ж це не той випадок, щоб здирати з особи шкіру: у соцмережах висловлюються і жорсткіше, на жаль. Можна проявити поблажливість . Це було б так в дусі української толерантності.

Учасник ФБ Anatolij Siwak у відповідь на мій пост написав: "А Ви уявляєте собі взагалі щось подібне в будь-які країні? Від Японії і до Анголи? Чим би це для "героїні" закінчилося?"  Відповідаю: цілком уявляю. У багатьох країнах просто б посміялися, і все. У Росії, принаймні, так би й було. Вже повірте мені як людині, котра прожила в РФ понад півстоліття. Щоправда, і серед росіян могли знайтися маргінали, які тільки й чекають приводу для націоналістичної істерії.

У числі тих, хто вимагав "крові" балакучої солістки, котра, до речі, вже перепросила, помічені аж ніяк не тільки маргінали. Чому ж багатьом хочеться роздмухати з мухи слона? По-моєму, спрацьовує комплекс неповноцінності, властивий багатьом українцям: недостатня впевненість у власній ідентичності, відсутність "залізної" віри в життєстійкість рідної мови, побоювання бути незрозумілими з низки питань історії. Для самоствердження люди нерідко перегинають в оцінках подій і фактів.

Характерно, що про комплекс неповноцінності як головна вада, з якою повинен боротися український народ, 2011 року на урочистостях, присвячених 20-й річниці незалежності країни, говорив Віктор Янукович. Того ж року на цю тему висловилася і шановна Ліна Костенко, яку багато хто називає "совістю нації". На презентації в Харкові свого першого прозового роману "Записки українського самашедшого" письменниця зауважила: "Я зрозуміла, що я повинна дати специфіку українського божевілля. Бо в кожній країні, у кожній нації є своя специфіка. Я там у романі написала, у кого яка. Бо, скажімо, манія величі – це ж хвороба, "психічна хвороба". Але комплекс меншовартості – це гірша хвороба, а ми звикли. Розумієте? Нам нав'язують, а ми звикли. У нас – незалежна країна, а політики закликають встати з колін".

Коли ж українці встануть з колін у своїх головах? Це потрібно не тільки для того, щоб вміти відрізняти погані вчинки з дурості від поганих вчинків зі злоби – і, відповідно, карати чи виявляти поблажливість. Це потрібно, насамперед, для перетворення на по-справжньому згуртовану націю, якої не зіб'ють зі шляху будь-чиї наскоки і висловлювання.

4. Звичка вірити словам політиків, а не їхнім вчинкам

Що відбувається з Україною ? Чому одна частина народу (її уособлює Віктор Янукович) употужнилася на іншу його частину (цю уособлює Ю.Тимошенко, котра набрала на президентських виборах майже стільки ж голосів)? Країна розплачується за зайву довірливість громадян і низькі вимоги, виставлені суспільством до морального обличчя претендентів на владу.

Свого часу українці жорстоко прорахувалися, обравши президентом таку слабку особистість, як Ющенко. А чому ? Слухали його солодкі промови, але не зважали на його вчинки. Не випадково, як повідомляли ЗМІ, коли одному регіоналу хтось із "помаранчевих" сказав, мовляв, Ющенко – наша перемога, цей член партії Януковича заперечив: "Ні , Ющенко – це наша перемога, тільки відтермінована".

Але ще переконливіший приклад того, як підводить громадян некритичне ставлення до вчинків претендентів на владу, є постать пана Януковича. Зараз всі хапаються за голови, спостерігаючи, як влада цинічно і нахабно розправляється зі своїми опонентами, збагачується скаженими темпами і, урізаючи соціальну допомогу людям, навіть проштовхнула через слухняну більшість у Раді підвищення пенсійного віку для жінок. Раніше таке у страшному сні не могло наснитися. Так, але що вже тепер обурюватися. Знали, що вибирають на найвищу державну посаду людину, яка свого часу була засуджена за вуличний розбій та інші гидкі діяння, про які навіть писати соромно. І чого громадяни чекають від людини, котра пройшла такі "університети"?

В Україні виборці, як і в деяких інших частинах колишньої тоталітарної імперії, привчені і ніяк не можуть поки що позбутися звички голосувати тільки серцем, а не розумом. Голосування серцем – це голосування на емоціях, а не на фактах і тверезому аналізі біографій, вчинків, програми. Доморощені політикани за допомогою грошей олігархів добре навчилися вселяти людям потрібні емоції – за допомогою пакетів гречки, солодких обіцянок чи красивих фотографій, наприклад, в танковому шоломі... Це у них називається "розвести, як кошенят".