Чужі міфи мого Львова

Я не претендуватиму на щось нове і надзвичайне. Це буде мій Львів: частково довигаданий і додуманий, частково наповнений чужими міфами і змістами. Це буде той образ, який носимо з собою й бережемо.

Ми звикли прикладати наперед заготовлений трафарет, щоб бачити те, що хочемо; загортати все в яскраві обгортки, які аж ніяк не додають змісту! А наш час дозволяє чітко зрозуміти, що всі ці обгортки вже були кимось колись використані. Тоді намагаємося їх переробляти (світ безвідходного виробництва як спосіб виправдання).

Отож, обгортка нічого не змінить: звідки б ми не дивились на місто, це буде той самий Львів. Той, який живе в нас.

Я не претендуватиму на щось нове і надзвичайне. Це буде мій Львів: частково довигаданий і додуманий, як і в кожного з нас; частково наповнений чужими міфами і змістами. Це буде той образ, який носимо з собою й бережемо. Хоч іноді він губиться, втрачає цілісність, розсипаючись на мікрообрази... І нема на то ради. Ми можемо сотні разів ходити одними й тими ж місцями, минати одні й ті ж будівлі, доки одного дня не відбудеться зсув, прозріння, зупинка, збій у системі - називаймо це як завгодно. Тоді ми «переліплюємо» свій Львів. А іноді (дуже часто) просто «приліплюємо» вже готовий образ. Зрештою, так легше. Але тоді це вже не наш Львів. Та й зараз не про це.

Отже, спробую описати все, як було: по дорозі з Польщі познайомилася з цікавою іноземною парою, і вони попросили наступного дня показати їм Львів. Ми пішли доволі стандартним маршрутом: відомі архітектурні місця, кожне з яких має свою особливу історію. Почали з площі Ринок. Від будинку №2.

   І от розповідаю: це палац Бандінеллі, Чорна кам'яниця, вежа Корнякта... палац Любомирських... тут жив ... у тій будівлі мешкав... - і  раптом починаю усвідомлювати, що це, по суті, перелік імен! Причому, фігурують не стільки архітектори, скільки власники. А якщо бути точною, то лише один із них. І цікаво, що дуже часто кам'яницю «віддають» тому, хто її не лише не будував, але й не був навіть автором ідеї. Наприклад, кам'яницю Бандінеллі побудував у кінці XVI століття аптекар Ярош Бедельський. З 1634 року будинок перейшов у власність італійця Роберто Бандінеллі, і ще у XVIII столітті називався Робертівським, або (рідше) Бандінеллі.

Споруда дуже гарна - архітектурна пам'ятка пізнього ренесансу у Львові. Біля цієї кам'яниці ми стояли найдовше. Можливо тому, що саме з неї почали дивитись місто. Тим не менше, потім ще повернулися, щоб зайти в Музей історичних коштовностей, що знаходиться всередині.

Будівля зацікавила моїх супутників. А про будь-який об'єкт, який приверне нашу увагу, завжди хочеться почути якомога більше інформації. Хочеться дізнатися про всі пов'язані з ним історії, інтриги, побачити сліди і відчути пустки. Хочеться почути імена тих, хто наповнював камінь життям.

Палац одноголосно «віддали» Роберто Бандінеллі. А чи хтось знає достовірно, ким він був насправді? Міф пропонує образ Роберто як «посла доброї волі», завдяки якому львів'яни могли щосуботи відправляти й одержувати листи з усієї Європи (Бандінеллі мав привілей на утримання регулярної королівської пошти). Але ці послуги коштували досить дорого, і невдовзі львівський магістрат відмовився від них. Роберто вклав у цю справу багато грошей і, фактично, дії магістрату розорили його.

Історія, в основному, замовчує про розбишацьке минуле власника будівлі, про скандальну дуель, після якої він втік у Львів. І чомусь приховувалося те, що Роберто Бандінеллі був онуком відомого італійського скульптора, конкурента самого Мікеланджело. Мабуть, були на то причини. Виходить, що кількість грошових еквівалентів плюс витрачені мінімальні зусилля трохи поза межі себе та елемент загадковості визначають кількість років, протягом яких тебе пам'ятатимуть. Хоча ніхто ще не розгадав таємницю слави.

Історія про Бандінеллі цілком могла бути щойно вигаданою. Не суттєво, правдива вона чи ні. Міф завжди є, як мінімум, довигадкою. А головне його завдання - зацікавити та змусити повірити у себе. Щоб існувати. Для самого ж будинку важливо, щоб навколо нього жила якась історія. Тоді і камінь стає міцнішим.

Не подумайте, що зараз я намагаюся зменшити важливість історичності міста. Зовсім ні. Просто минуле, за словами Девіда Ловенталя, - це чужа країна. Минуле - це загадка, яку ми постійно намагаємося відтворити якомога достовірніше. А воно, немов безкінечно рухливий калейдоскоп: як тільки нам починає видаватися, що ми все зрозуміли, з'являється новий факт - й історія знову починає складати нові орнаменти.

Тим не менше, ми старанно бережемо все, що пов'язане з минулим, міцно тримаємося за кожен слід. В усьому бачимо суцільні знаки і намагаємося їх якось інтерпретувати. Але куди більше нас заманюють прогалини, пустки, присутність відсутності.

Саме тоді, з іноземцями, вперше задумалась над тим, що я читаю: матеріальні пам'ятки чи міфи їхніх власників? І чи важливою у даному випадку є правдивість? Почала розуміти, що без імен, без людських історій будівлі стають порожніми, холодними та майже нічого не вартими. Має бути, принаймні, міф відсутності. Бо найбільш руйнівною є байдужість.

Будь-яка будівля створюється для когось. Міф має людський стосунок. Історія власника часто живе значно довше, ніж сама споруда. Цікаво, що ми нібито й розуміємо, що це міф, що це чиясь вигадка або довигадка, та все ж дозволяємо йому діяти. Розповіді про людей завжди цікавили всіх значно більше. Кожна будівля просто обростає міфом свого власника, обмотується ним, немов кокон, лялечка, що за принципом сансари перетворюється на метелика кожного разу, коли оживає людська історія.

Наше місто має дуже багато міфів. Вони рухаються, змінюються, доповнюють один одного, врешті сплітаються в один великий міф Львова. І це є тим магнітом, який притягує, надихає і тримає дуже міцно. Однак цей загальний образ міста у кожного трансформується в індивідуальний міні-міф. Варто лише пам'ятати про рухомість міфу, про постійне накладання чужих образів та уявлень. Тому завжди цікаво спостерігати за тим, як кожен новий міф змінює наше відчуття міста.

Можливо, навіть звичайний есей про Львів - це вже народження нового міфу.

Текст написаний в межах навчального курсу «Культурна спадщина» магістерської програми з культурології Львівського національного університету імені І.Франка.

Фото з сайту uk.wikipedia.org