Де межа критики влади

Наприкінці 2023 року соціологи зафіксували чітку тенденцію до падіння рейтингів чинної української влади. Зменшення довіри до президента, уряду, парламенту та більшості інституцій відбувається на тлі невдалого контрнаступу, проблем із зовнішньою фінансовою допомогою та гострих дискусій навколо мобілізації. В українців справді є вагомі підстави критично ставитися до роботи влади. Надто багато питань потребує вирішення і кардинальної зміни підходів. Однак за хвилею невдоволення важливо не перетнути небезпечну межу, за якою розпочинаються неконтрольовані процеси, які загрожують українській державності.

Результати грудневого опитування КМІС підтверджують зміну суспільних настроїв в Україні. Порівняно з груднем 2022 року зростає критичне ставлення до роботи органів влади. Частка тих, хто довіряє Верховній Раді, знизилася з 35% до 15%, а частка тих, хто не довіряє – зросла з 34% до 61%. Довіра до уряду знизилася з 52% до 26%, недовіра – зросла з 19% до 44%. Президент Володимир Зеленський поки що зберігає позитивний баланс довіри. Але і його не оминула хвиля суспільного розчарування. Наразі 62% довіряють главі держави, а не довіряють – 18%. У грудні 2022 року 84% довіряли президенту, не довіряли – 5%. Аналітики прогнозують, що довіра до президента й надалі падатиме.

Чому українці дедалі більш критично оцінюють роботу влади? Пояснення, що це – наслідок впливу російських інформаційно-психологічних операцій, покликаних дестабілізувати ситуацію в державі, здається ніби логічним. Але воно переважно не відображає реальності. Звісно, Кремль працює над тим, щоб посіяти сумнів у здатності України ефективно протистояти вторгненню російської армії. Москва також поширює фейки і хибні сигнали на західну аудиторію. Кремль може спробувати маніпулювати на настроях в Україні. Але не потрібно робити його всемогутнім та всесильним. Передусім для зростання суспільного невдоволення є безліч внутрішніх об’єктивних причин.

Українці звикли критикувати будь-яку владу і ставитися до неї з недовірою. Напевно, така ментальна риса нашої нації, яка довгий час не мала власної держави. До нинішньої влади безліч питань. Але чомусь за хвилею критики суспільство забуває, що воно саме ж обрало цю владу. І, справедливо дорікаючи посадовим особам за корупцію, провальну кадрову політику, надто повільне розгортання власного військово-промислового комплексу, народ забуває, що частина відповідальності є й на ньому.

Українці схильні до емоційних гойдалок. Дуже часто під час ухвалення рішень вони покладаються не на холодний розрахунок і аналітично мотивовані умовиводи, а на короткочасний емоційний порив. Але емоції не стійкі за своєю природою. Вони мають здатність змінюватися і затухати. Або ж переходити у протилежні. Коли людиною керують емоції, вона бачить тільки одну частину дійсності. Її уявлення про стан справ не охоплює все різноманіття поточної ситуації. Такою особою легко маніпулювати, пропонуючи їй факти, які начебто підкріплюють уже сформовану, але поверхову й однобоку картину світу.

Із Зеленським зараз частково відбувається те саме, що з Порошенком. У далекому 2014 році українці обрали Петра Порошенка президентом, повіривши його обіцянці швидко завершити антитерористичну операцію на Донбасі. Звісно, така обіцянка була нечесною щодо виборців. Адже одного бажання України закінчити війну з Росією замало. Потрібне бажання іншої сторони. А Росія якраз і не мала жодного наміру завершувати бойові дії. Путін зовсім не планував повертати Україні Крим та окуповані частини Донбасу. Навпаки, планував окупувати нові території. І ось на тлі цього в суспільстві поповзли абсурдні чутки, що у війні винна не так Росія, як українська влада. Мовляв, бариги наживаються і не хочуть досягнення миру. Тому коли в листопаді 2018 року росіяни захопили в Керченській протоці три українські кораблі, знайшлося багато тих, хто провину в цьому інциденті покладав на українську владу. Мовляв, підступний Порошенко спеціально влаштував провокацію, щоб не проводити виборів, на яких він може програти.

До п’ятого президента, звісно, є безліч питань. Але також є питання до інфантильного українського суспільства, яке чомусь у пориві критиканства забуло, хто справжній ворог України.

У 2019 році українці обрали президента Зеленського, зокрема наївно повіривши його обіцянкам завершити війну на Донбасі протягом року. Насправді навіть за найбільшого бажання Зеленський не міг цього зробити сам. Бо ключі до війни і миру лежать у Москві. Росія не змінила своїх планів щодо України. Її мета – знищення української держави, української ідентичності і повернення України в орбіту «русского міра». Однак до повномасштабного вторгнення значна частина суспільства про це чомусь забула. Включно з українською владою, яка недооцінила російську загрозу.

Справедливо критикуючи українську владу сьогодні і вимагаючи від неї більшої ефективності, не потрібно переходити небезпечну межу. За якою критика переходить у деструктив. Тоді образ справжнього ворога нівелюється та розмивається. Основним об'єктом ненависті і невдоволення стає не агресор і окупант, не Росія, а власна влада. Це може мати дуже погані наслідки.

Пригадаймо події столітньої давнини. Тоді українці теж з великою недовірою ставилися до своєї влади. Українська влада доби національно-визвольних змагань справді була неефективною, незграбною і слабкою. Але це була своя влада. І якби українська державність на початку ХХ століття збереглася, можна було б змінити лідерів. Обрати інших. Чи змусити еволюціонувати і розвиватися. Та цього не сталося.

У добу національно-визвольних змагань 1917–1920 років військовий досвід мали щонайменше кілька мільйонів українців. У 1914 році вони були мобілізовані на службу Російською й Австро-Угорською імперіями і брали участь у Першій світовій війні. Тоді близько 5 млн українців воювали за чужі держави і чужі інтереси, вбиваючи, зокрема, і один одного. Але коли через кілька років виникла історична нагода відновити українську незалежність, від цієї багатомільйонної армії майже нічого не залишилось.

У наступні роки українці загалом не надто активно підтримували українську владу і не бажали масово мобілізовуватись на захист УНР. Їх більше хвилювало таке питання як розподіл поміщицької землі, ніж утворення і захист власної держави. Хоча українська нація станом на 1917 рік була доволі численною і налічувала до 35–40 млн осіб, чисельність української армії була однією з найменших серед держав тогочасної Європи. У військах УНР регулярно воювало не більше як кілька десятків тисяч осіб. Звісно, що з такою кількістю військовиків зберегти незалежність було нереально. В той же час більшовикам уже в першій половині 1919 року вдалося мобілізувати у так звану «українську радянську армію» до 185 тис. осіб. Вороги України не гребували поголовною мобілізацією українського населення. І не зважали на його бажання чи небажання брати участь у військових діях.

Сумна правда полягає не тільки в тому, що Центральна Рада чи Директорія показали погану ефективність у розбудові державного апарату. А й у тому, що велика частина багатомільйонного українського народу воліла перечекати і не брати активної участі в національно-визвольній боротьбі. Але після втрати незалежності ніхто особливо не питав українців про їхні бажання, мрії чи інтереси. Потім мільйони українців стали жертвами голодоморів і репресій. Тому, критикуючи владу сьогодні, потрібно пам'ятати, хто головний ворог України. Бо втративши свою незалежність, критикувати вже не буде кого.