ДЕ Є ЛЬВІВ?

Проект «Львів» залишається закритим простором, право творити який зарезервоване за собою кільканадцятьма людьми, що – без іронії мовлячи – самовіддано плекають офіційний міф, який несе в собі приховану небезпеку.

Найпроблемнішою із легенд Львова є та, що він є. Є містом, є в Європі, можливо, в Европі, є українським, у позитивному сенсі слова, якщо такий є. Є чимось якісно інакшим, ніж простір розритих доріг, кількох кав'ярень, низьких зарплат, зросійщення в маршрутках, російськомовності молоді, етнічних конфліктів.

Історичність проблематизована, оскільки загрожує українськості, хоч і боронить позиції європейськості. Ця проблема теж розрішується міфом про толерантність, новим архетипом, що мав би зцілити і сучасну проблемність Львова як українського культурного простору.   

«Львів є» - це потребує доведення, більшого, ніж точка на карті, ніж написи на тисячах зошитів учнів загальноосвітніх шкіл та гімназій, на курсових та дипломних студентів славних львівських університетів. Проект «Львів» залишається закритим простором, право творити який зарезервоване за собою кільканадцятьма людьми, що - без іронії мовлячи - самовіддано плекають офіційний міф, який несе в собі приховану небезпеку відмови у батьківщині.

Львів був мультикультурним містом - написано на стенді. Був. Це настільки частина бренду, що проговорювати, які нації тут відносно мирно жили поруч, керуючись як власним, так і загальноміським правом, варто лиш для туристів. Тепер же Львів-український учепив десь синдром Рима - міста чистокровних римлян, urbis et orbis, що загине, однак не опустить планки (і носа), синдром закритості, клановості, і саме клани обраних інтелігентів є носіями Культури. А всілякі варвари, які попсу в маршрутках слухають, не Львів. Все оте село, яке гадить в темних переходах - не Львів (середньовічне місто). Борони Боже, рагулі живуть за рогаткою.

Я йду, певно, одним із найкращих виставкових приміщень цього міста: виставковими залами Центру досліджень міської історії. Рекламована переважно в інтернет-просторі виставка з Берліну, яка там називалася «Wo ist Lemberg?» - «Де є Львів?», а в нас - адаптовано - «Львів виходить у світ».  Кажуть, тут недостатньо візуального, забагато тексту. Фотографії старого Львова, упалий з каплиці Боїмів ангел Сабас, апології львівської культурності - досягнення медицини, науки, музики (Крушельницька знов на захист чести Львова), стоси книжок, радіоприймач та оповіді про радіопередачі.

В ту апологію якось непослідовно - можливо, внаслідок адаптування експозиції - вплітається оповідь про трагедію львівських євреїв у 20 столітті. Назагал виставка цілком в дусі берлінських музеїв, що мають експозицію з тематики пам'яті, в дусі Крістіана Болтанскі з його відсутніми будинками та використанням побутових речей загиблих: фотографії звичайних і незвичайних людей, макети помешкань, предмети побуту, знесені війною та Голокостом.

Напевно, стоси книжок на підлозі набагато більше апелюють до німців, будучи алюзією до нацистського спалення книжок - безсенсовного нищення культури задля нових ідолів. У нас це, радше, читається як «бібліотека переїжджає». У шухлядках лежать дипломи лікарів, можна покрутити радіоприймач, можна послухати історію про погроми на стилізованому програвачі. Жива пам'ять про окремих людей репрезентує історичну пам'ять. Обличчя, будинки, макети...

Дві лінії оповіді - єврейська та Львовом-прогулянкова - презентують Львів як європейське місто, що було багатокультурним, та й тепер несогірш. Львів колишній, що, на відміну від єврейських спільнот, тепер занепадає. У цьому місті падають ангели, падають під ноги перехожим під такими львівськими парасольками під одвічною львівською сльотою. Проте репрезентація пам'яті «Де є Львів?» - чудовий простір, де, окрім історичних фактів та фотографій різної відомості, можна відчути і надзвичайну плутаність, невпинне перетинання львівських історій. Історій щирих львів'ян.

І я думаю: це мої історії? Це є історії таких, як я? Багато хто з моїх знайомих, що тут хрестились-захищались-женились, твердить тихцем, що вісім років, які я прожила у Львові, не дають мені права на це священне звання. Ну, нє то нє. Зайдам тут ніц не світить. Нехай тусують до Києва. Варячись в собі, запрошуючи і випроваджуючи гостей-промовців, плекаючи власну високу культуру з останніх сил, Львів-український закриває себе, мов Полтву в труби. І жаліється, що якось не по-європейськи пахне.

Де є Львів - відкрите місто? Ті, що обирають Львів своїм новим домом, приносячи прибуток бабцям-пенсіонеркам, у яких винаймають сихівський - недольвівський - кут, змагаються за місце на Форумі, а відкритий їм хіба Інтернет. Цікаво взагалі, чому нема ще якоїсь глямурної премії за найльвівськіший форум. ЗАТ «Форум галицьких патриціїв». «Місто», «Міленіум», «Занзібар» як культурні осередки - Львів? «Шувар», «Південний» і «Торпедо» як соціокультурний простір - Львів? Якщо так, тоді чий?

Не будемо про Берлін, його секонди і барахолки, його поцяткований спорудами в риштуваннях центр, його симпатичні трущоби і квазіхрущоби, і про місто архітектурних контрастів Брюссель, і про... сотні міст, які можемо наводити в приклад Львову, звинувачуючи його у недо-. Львів'яни бідкаються за втраченим золотим періодом Львова, роз'ятрюють радянські рани, щоб, не дай Боже, не зажили, інакше чим будемо виправдовувати власну пасивність, як не історичними трагедіями і, на жаль, як не прагненням збудувати замок із піску.

А немісцеві живуть, панове, не зважаючи на спроби укорінити еталонний інваріант легенди Львова, моделюючи Львів-склопакетний.

І таки будемо про Берлін, де з вікон трамваю М1 було видно Оранієнштрассе та вікна синагоги з написами: де є Львів? Ніхто не знав де. І навіть студенти міжнародного коледжу не знали. Іспанія? Десь там на сході Європи? Ні, звучить по-італійськи. І я, вимучена не львівським холодом і чужими небесами, несподівано для себе, далекої від патріотичних акцій, заволала на пів трамваю: Das ist meine Heimat.

Хоч це категорично не відповідь на запитання де. Та й чи так важливо - де, якщо можна стільки відповідати на запитання - як? І не відповісти повністю, безкінечно відтворюючи інваріант, якого не буває. Міфотворчість приваблива, коли міфів безліч, коли їх антологія - поліфонна нескінченність.

Тоді де є Львів - неважливо. Важливо, що можна перебирати сотні і тисячі відповідей, як він живе, що там є, у тому Львові - окрім прагнення ставити пам'ятники минулому-аргументи європейськості, у тому числі у формі ресторанчиків та кав'ярень. Важливо впустити свіжу кров, залишивши для парадів пам'яті потріпані знамена чистоти роду. Небезпека, якої уникають, стаючи відкритим містом. Французькі династії теж із варварів-анальфабетів.

Де є Львів - відкрите місто? Де межа, до якої можна відкритися світові, не втративши ознак окремішності? І тут завжди стане до поради коло патриціїв, беручи на себе сміливість встановити де є - Львів, а де уже нема. От тільки чи візьмуть вони на себе відповідальність за життєздатність свого інваріантного проекту - чи то все якісь невмирущі, мов бур'яни, рагулі напаскудять, розбазарять культурну спадщину?

Фото зі сайту www.vlvov.ru