Держава, в якої не треба буде красти

Моя попередня стаття викликала кілька дискусій зі старими знайомими та з новими незнайомими, які зауважили, що поділ протестів на «шляхетні» та «еґоїстичні» – це цілком правильне явище.

Отже, коли людина думає про свій особистий інтерес – ну, щоб там зарплатня побільше чи податки поменше – це еґоїстично, такий протест є чимось не вартим поваги, а його учасники мали б соромитись шляхетних протестувальників.

Шляхетні протестувальники думають не про власну кишеню, а про високі цінності: Батьківщину, Націю, Віру, Щастя, Здоров'я і так далі. Коли шляхетні протестувальники борються на вулицях за свої величні ідеали – то всім цим еґоїстам, яких турбує лише власна кишеня, варто принижено розповзтися по своїх домівках, а не відволікати суспільство від справді важливих речей. Так принаймні стверджували мої опоненти.

І, безперечно, за еталонний зразок шляхетного протесту наводили Євромайдан, він же Революція гідності. Про нього (чи то про неї?) зараз і поговоримо. Усіх, хто не вважає можливим критичний погляд на події кінця 2013 – початку 2014 року, у яких автор цього-таки погляду брав безпосередню участь, прошу далі не читати.

Я добре пам'ятаю себе і свої особисті відчуття тих днів. Як людина, яка любить подорожувати, я побував і в державах Митного Союзу (а точніше у двох з них, Білорусі та Росії), і в державах Європейського Союзу (від Естонії до Хорватії, від Словаччини до Нідерландів). Для мене очевидною була відповідь на питання, в який бік ліпше рухатися Україні – звісно, до Європи. Але я не скажу, що в Європі мене приваблювали тільки духовні цінності: тоді б довелося якось підвести під спільний знаменник Польщу і Люксембурґ, скажімо, що досить важко. Мене – як і переважну більшість українців – приваблювала якість життя в Європі, яка – поза жодними сумнівами – складається не лише з кількості грошей в кишені чи з високопарних ідеалів у хмарах, на зразок Свободи, Рівності, Братерства тощо.

Якщо відкинути матеріальні подробиці, як-от рівні дороги, охайні вулиці, високі зарплати, і казати дуже грубо – то йдеться насправді про просту річ: щоб твоя держава була твоїм партнером. Не суперником, а саме партнером. Ось відкриваєш ти власний магазин чи приганяєш авто з-за кордону, а твій партнер тобі каже: дивись, я захищаю тебе від бандитів і ворожих солдатів, я будую тобі дороги і забезпечую медичним обслуговуванням – тож давай, партнере, якусь частину коштів від своїх транзакцій мені, аби я міг (тобто могла – держава жіночого роду) забезпечувати свою частину нашого суспільного договору. І, власне, публічний діалог на тему того, які конкретні пропорції цього договору мають бути найефективнішими в партнерстві громадян з державою – це ознака європейського суспільства. І мирний протест щодо «шкурних» інтересів платника податків як частина цього діалогу.

З іншого боку, маємо традицію держави як ворога. У соціалістичній Чехословаччині казали: «Якщо ти не крадеш у держави – ти крадеш у своїх дітей». Щиро кажучи, досвід спілкування з державою Україна особисто в мене постійно викликав бажання щось вкрасти в неї. Ну, принаймні проїхатися без квитка в електричці сполученням Київ – Ніжин. «На початку 90-х нам довелося докласти великих зусиль, щоб показати людям: це тепер наша держава, красти вже не потрібно», – казала моя естонська знайома.

Напевне, у цьому й полягає основний злам між Європою і Неєвропою, який намагалися намацати українці тоді і намагаються досі. Бо, власне, держава, яка розганяє палицями цілком мирний протест – це зовсім не партнер, це більше схоже на окупанта. А українцям хочеться партнера. Народ реально в ситуації, коли не красти у держави (в різних формах) – це абсолютно нераціонально, але при цьому все-таки красти – неприємно. Ну бо, зрештою, всі розуміють – поглянувши на Європу – що там, де держава і громадянин співпрацюють, а не думають, як би надурити одне одного, – там краще. Гаслом революції мало б насправді стати щось типу «Дайте нам державу, в якої можна буде не красти!».

Що ж сталося насправді? Насправді відбулася підміна понять.

«З метою утвердження в Україні ідеалів свободи і демократії, збереження та донесення до сучасного і майбутніх поколінь об’єктивної інформації про доленосні події в Україні початку XXI століття, а також віддання належної шани патріотизму й мужності громадян, які восени 2004 року та у листопаді 2013 року – лютому 2014 року постали на захист демократичних цінностей, прав і свобод людини і громадянина, національних інтересів нашої держави та її європейського вибору, постановляю:

1. Установити в Україні День Гідності та Свободи, який відзначати щорічно 21 листопада».

Це з указу п'ятого Президента України Петра Порошенка. Що ми бачимо у цьому тексті? Я от бачу стиль радянського аґітпропу, нагромадження словесних конструкцій, які мають відвести якнайдалі від конкретики. Говорити про патріотизм й апелювати до загиблих – це взагалі досить безпрограшна риторика. От, скажімо, ставити питання про те, чому і за яких обставин люди пішли з фанерними щитами до, по суті, непотрібної барикади біля верхнього виходу з метро «Хрещатик», чи планували вони вмирати за цю барикаду і чи не є часом вони більше жертвами, ніж героями – це якраз на межі поразки. Патентовані патріоти одразу розкажуть про героїзм, подвиг, високі ідеали, а той, хто питатиме щось подібне, буде оголошений зрадником і дурнем. А «утвердження в Україні ідеалів свободи» – це може казати хто завгодно: від вчорашнього комуніста до старого бандерівця з діаспори.

Річ у тім, що гідність і свобода – поняття дуже індивідуальні. Наприклад, мою гідність ображає зовнішній вигляд більшості населених пунктів моєї країни. Мою свободу обмежує недолуге українське законодавство і бюрократично-паразитична структура, яка завдяки йому наросла на державному організмі. Мій патріотизм страждає від того, на що перетворилася Україна під керівництвом усіх без винятку глав держави від 1991 року. А в когось думка інша: йому цілком прийнятний вигляд Бродів, Олики чи Кагарлика, а, скажімо, період 2014-2019 років він вважає епохою патріотичного піднесення і відродження. Тому коли оперувати подібними термінами – кожен почує щось своє і всі, по суті, не почують нічого.

У цьому проблема всіх так званих «шляхетних» протестів. Мільйони людей брали участь у протесті проти Януковича через свої, шкурні, еґоїстичні інтереси – навіть якщо не всі з них усвідомлювали цей факт. Просто в той момент існував певний полюс тяжіння і полюс відштовхування в досить різних людей – починаючи від праворадикалів і закінчуючи активістами ЛҐБТ-руху (ну, або у зворотній послідовності, суть та сама). Вийшло, зрештою, так, що абсолютної перемоги не здобув ніхто – насправді на подальший розвиток України більше вплинув Путін і його збройне вторгнення на українську територію. Нагадаю, що Революція гідності не є першоджерелом російської аґресії, хто зв'язує ці події в один ланцюг – той зрадник або дурень (сарказм, я насправді не люблю розвішувати ярлики по-серйозному).

У сухому залишку ми отримали: загиблих людей, поламані долі, пафосний міф з купою красивих, але порожніх слів. Чи було все це даремно? Звісно, ні.

Українське суспільство одержало неоціненний досвід самоорганізації і боротьби за свої стихійно усвідомлені інтереси. Тому для мене кожен протест – особливо коли йдеться про свої, шкурні, еґоїстичні інтереси – це продовження Революції гідності. Чудово, коли українці самоорганізовуються для відстоювання того, що потрібно – чи то коли йдеться про парк на місці, де планують висотку, чи про більші дотації для фермерів, чи про пільги для книговидавців, чи про зменшення ставок розмитнення автомобілів, чи про відмову від касових апаратів для ФОПів, чи про мову викладання у школі, чи про фальсифікації на виборах – нема тем, «недостойних» того, щоб протестувати. Зокрема, і якщо хтось вимагає леґалізації марихуани та одностатевих шлюбів, а хтось інший – недопущення такої леґалізації. Протест (коли ми кажемо про мирний протест) є частиною європейського суспільства, і наразі це одна з небагатьох речей, які ми, українці, навчилися робити добре.

Навздогін Дню Гідності та Свободи хочу ще раз наголосити, що гідність і свобода у кожного своя – важливо це розуміти, поважати і толерувати. Тільки таким шляхом ми станемо Європою – тією, де у всіх порядних громадян не виникає потреби щось красти у власної держави.