Держава з інвалідністю

Нещодавно Верховна Рада заборонила називати людей з інвалідністю словом “інвалід”, і багато хто зрадів: мовляв всьо, пабєда прийшла, ми здобули і так далі. Але, будьмо чесними: головне – це ж ставлення до таких людей, а воно в держорганах та держустановах залишилося незмінно поганим.

По-перше, працівники держустанов, наприклад – лікарень, ніяк не можуть звикнути до того, що, наприклад, незрячі можуть самостійно прийти до них на обстеження чи з метою проходження медогляду. Багато з працівників апелює до того, що, мовляв, ви повинні приходити з опікуном чи іншим супроводом. Ну от вже й ніби такі люди не “інваліди”, а по ставленню до них і не скажеш.

А по-друге, коли людина з інвалідністю, яка вийшла за рамки закладених ще совєтами стереотипів, потребує термінового соціального обслуговування, то їй його так просто ніхто не надасть! Попри те, що в Україні в кожному місті є управління соцзахисту, а в обласних центрах такі управління є в кожному районі, в нас досі нема єдиної бази людей з інвалідністю, що ускладнює таким людямм надання соціального обслуговування при зміні ними місця проживання.

Тепер перейду до конкретики. Є в Україні таке “Українське товариство сліпих” (УТОС). Згідно з радянським стереотипом, незрячі повинні там працювати, жити, отримувати допомогу, відпочивати на його базах і взагалі – там прям “ол інклюзів”. Тепер УТОС надає навіть супровід незрячим, щоправда, лише тим, хто стоїть там на обліку, та й то я не знаю, чи така послуга є у всіх регіонах.

Але в наш час реалії змінилися: роботи в УТОСі зараз, в більшості регіонів, немає, а незряча молодь інтегровується в решту суспільства і подекуди не розуміє, навіщо той УТОС взагалі треба. Більше того, дехто з незрячих може вести “мобільний” спосіб життя: сьогодні жити і працювати в одному регіоні, а завтра – в іншому. При цьому їм треба ставати на облік в УТОС того регіону, де вони зараз проживають. Відтак буває, що при частих переїздах незряча людина може взагалі ніде на обліку не стояти. І от таким людям, які всупереч обставинам крутяться, як тільки можуть, якраз і найскладніше.

Нещодавно стався випадок, коли у Львові незрячій дівчині, яка зазвичай всюди, де їй треба, добирається без супроводу зрячих, терміново знадобився супровід в район, де зараз якраз ремонтують вулицю і через те, що там йдуть ремонтні роботи, вона могла б там самостійно з добиранням до пункту призначення не впоратись. Друзі та знайомі допомогти не змогли, бо супровід був потрібен на ранок робочого дня, то ж вирішили ми з нею пошукати можливість державного соціального обслуговування. І тут почалося “пекло”: в управлінні соцзахисту соцпрацівників немає, а за супроводом там порадили звертатися або в УТОС, або в центр одиноких і непрацездатних громадян. Але і там і там треба побавитися з бюрократією, а часу для цього саме в цей момент не було.

Згодом про супровід таки вдалося домовитись, але неприємний осад в душі залишився. Це абсурд, коли товариство сліпих, яке отримує від держави кошти, відмовляло в допомозі незрячим лише тому, що вони в нних не на обліку. Була б це структура з приватним фінансуванням – то була б інша розмова.

А взагалі, державна політика щодо людей з інвалідністю має змінитися повністю. Чому і досі нема єдиної бази таких людей? Чому держава не враховує, що такі люди можуть попросити в неї про допомогу в будь-якому регіоні і вона повинна її надати? Уявіть, якби жителю Тернополя під час візиту до Львова стало погано і він викликав “швидку”, а у відповідь йому кажуть “вас нема на обліку в жодній з лікарень Львова”. Такого ж не може бути, правда? Так само і з супроводом для людей з інвалідністю не залежно від її форми: є соцзахист і він має надавати реальне соціальне обслуговування таким людям, запитавши в них для ідентифікації лише номер посвідчення. Може пора вже нарешті зробити отой єдиний реєстр людей з інвалідністю і не вимагати від них стояти десь на обліку? Зрештою, людина має право обирати – бути їй на обліку в якомусь спеціальному товаристві чи ні, при цьому держава не повинна відмовляти таким людям в соціальному обслуговуванні лише через те, що вони десь “не на обліку”.