Діагноз: рагулізація

Не знаю рецепту проти стрімкої „рагулізації” України. Рагулізація – це діагноз, невиліковна хвороба, яку можна хіба що діагностувати. Треба шукати ліки хоча б для призупинення розростання метастазів.

«Рагулизм - термин, использующийся на западе Украины, особенно во Львовe и других городах Галичины в отношении людей, неспособных принять городскую культуру; это «проявление самоуверенной малокультурности».

Російська версія всесвітньої віртуальної енциклопедії

Кілька років тому у Львові на одній євроінтеграційній тусовці познайомився я з таким собі київським філософом - в академічному сенсі, бо кандидат філософських наук, автор численних праць тощо. Перед роз'їздом мали ми з ним півдня вільного часу, тож тинялися старим містом, спілкуючись на різні теми, і якось вжив я словечко, що часто використовую у своєму лексиконі - рагуль. А пан філософ, який легко жонглював різними дискурсами та симулякрами, спитав, що воно таке - і отримав ввідну лекцію про саме слово, версії його походження, і ширше, про явище „рагулізації", яке й не явище навіть, а справжня біда сучасної України, може, навіть, корінь більшості її проблем.

Моя лекція киянину сподобалася, пізніше він написав мені, що ввів „рагуля" у свій вокабуляр і тепер сам поширює знання про нього. До того випадку вже не раз помічав - про рагулів в Україні ще й досі не дуже знають. Цікаво, що в російський мові, якою, як не крути, користується чимало наших співгромадян, аналога рагулю взагалі немає. Спеціально і неодноразово питав про це знайомих із Росії, та їхні варіанти на кшталт „бидло", „жлоб", „ліміта" не відповідали ємності визначення „рагуль". Прямо як в анекдоті про Вовочку - ж..а є, а слова такого нема!

Тож тим, хто досі не в курсі, хто такі рагулі і чим вони загрожують Україні, присвячується ця стаття. Примітно, що українська „Вікіпедія" про рагулів мовчить, як і мовчить і про „рагулізм". А от російська версія всесвітньої безмежної віртуальної енциклопедії в курсі: „Рагулизм - термин, использующийся на западе Украины, особенно во Львовe и других городах Галичины в отношении людей, неспособных принять городскую культуру; это «проявление самоуверенной малокультурности»".

Письменник Юрій Винничук, окрім іншого, дослідник Львова, висунув версію, що колись рагулями називали людей, які жили за міською межею. В'їзд до Львова перекривав шлагбаум („рогатка"), за який намагалися не впускати брудно вдягнених чи підозрілих людей. „Натуральне село - це чудово, ... однак селянин, який хоче стати міщанином, але не може - це пародія", - казав пан Винничук в одному з інтерв'ю, присвячених 750-річчю Львова, міста, яке, на переконання багатьох знакових фігур української культури, нині просто потерпає від рагулізації, втрачає свій унікальний дух європейського міста, стрімко перетворюючись на провінційний обласний центр. Як на мене, вже можна вводити в обіг і похідне слово - „рагулізація" (як визначення незавершеного процесу, що триває). Воно синонімічне відомому демографам терміну „руралізація" („процес розповсюдження на міський стиль життя продуктів сільської культури, в тому числі моделей поведінки та цінностей, які привносяться в міський культурний простір численними вихідцями із села"). Різниця у тім, що перше визначення доцільне в описанні проблем суспільних (культура, політика), а друге - соціо-економічних та демографічних. Через різні обставини українці масово переїхали з Села у Місто (і це стосується зовсім не лише Львова). Але Місто не змогло „переварити" такої кількості колишніх селян, що й не дивно - ментальність селянина та містянина сильно відрізняються. Американський антрополог Роберт Редфілд ще 1954 року у книзі „Селянське Суспільство та Культура" сформулював теорію, що всі села на Землі мають схожі риси, навівши багато прикладів цього, у польових умовах проаналізувавши ставлення селян до таких речей, як особистість, сім'я, секс та любов, земля, погляди на зовнішній світ тощо. Вочевидь, якби вчений досліджував містян, він би написав таку ж книгу й про них.

Коли продовжити справу пана Редфілда, поглибившись у дослідження „сільських містян" сучасної України, можна було б виділити у них таку спільну рису, як вдавану любов до своєї малої батьківщини, до якої при цьому кожен категорично не бажає повернутись. Вирватись із клятого села, залишитись у місті за будь-яку ціну, а тоді вже всім показати (отим міським снобам, що колись насміхалися з неотесаного „рагуля") - таким є кредо дуже багатьох переселенців. Прикладам цього „нєсть числа": хамуватий Леонід Кучма, хитрі Леонід Кравчук та Володимир Литвин, пихатий Віктор Ющенко, Віктор Балога, який зібрав усі попередні епітети, і над усіма ними, апофеозом перемоги малограмотного Селянина над ослабілим Містом - співучий ректор Михайло Поплавський. Усі ці пани (і не лише вони, а й їхні прототипи дрібнішого масштабу) люблять відверті спогади про єдині штанці, в яких їхали підкоряти Місто, про сірі будні та намагання ухилитися від тяжкої та нудної праці, про оброки з яєць та курей, якими дбайливі матусі допомагали синам торити шлях у світле майбутнє.

Оті „яйця та кури" слугують добрим мастилом для подальшого просування дітей „гречкосіїв" по кар'єрних драбинах. Щоправда, курми - це так, умовно, а на справді - грішми, вирученими за проданих свиней та бичків, за порубаний ліс або ж заробленими важкою заробітчанською працею батьків. За них „дітей вчать" (це евфемізм, який значить - дати хабара за вступ до ВНЗ, потім регулярно сплачувати щедрі викладацькі „жнива"), далі - „влаштовують" (тобто платять за право зайняти вигідну посаду) і нарешті - купують житло у місті. Ну, а тоді новоспечений містянин прикладе чимало зусиль на новому робочому місті (на кафедрі вишу, у міліції чи прокуратурі, управлінні екології чи санстанції тощо), аби з добрим наваром відбити всі „інвестиції". Не знаю біографії найвідомішого нині судді в Україні пана Зварича, але чомусь упевнений, що саме таким, класичним, був його шлях до захмарних вершин...

Безжальний діагноз наслідкам рагулізації поставив 2006 року у своїй статті „Ивченко как апофигей украинского рагулизма или смешные рассуждения на грустные культурологические темы" Юрій Романенко (здається, це той самий, що організував минулоріч дурнувату виставу із дудками на київських вулицях під гучною назвою „Дістали!"): „Украинские рагули суть порождение сельской архаичной культуры плюс волны массового потреблятства*, захлеснувшего Украину в 90-е годы. ...Главная опасность рагуля для общества и государства заключается в том, что он по определению не способен заботиться об окружающем мире, поскольку главная область приложения его интересов - что и где побольше затащить в свою рагулятскую нору". Хто вже забув, нагадаю - Олексій Івченко очолював тоді „Нафтогаз України" і прославився дорожезним „Мерседесом", купленим за кошти компанії.

Дудар Романенко, попри всю свою шовіністичну зверхність, в аналізі рагулізму правий: головна небезпека рагулізації у тім, що її адепти не здатні дбати про навколишнє середовище у будь-якому сенсі слова. Яскравий приклад: у дворі свого дитинства я кілька років спостерігав таке явище: щодня там з'являлась купа сміття, яке викидали ті, хто не встигав зранку вийти до сміттєвоза, а пройти 50 метрів до контейнера лінувався. Так от, спочатку ці хитруни викидали сміття ввечері потайки, згодом - вдень, але так, аби ніхто не бачив. Останнім часом пакет зі сміттям черговий рагуль несе викидати під ніс сусідам ледь не з гордістю за себе. Варто зазначити, що за цей час двір майже залишили колишні мешканці, натомість більшість квартир викупили вихідці з передгір'я.

Втім не можна казати, що у рагуля взагалі немає почуття краси. Воно, навпаки, яскраво виражене і полягає у любові до всього яскравого або, як нині кажуть, гламурного (маємо чергове спотворене, а колись красиве слово „гламур", яке втратило первинне значення разом із „шансоном" та ще багатьма). Ця любов виявляється у маніакальній тязі робити так звані „євроремонти", і у квартирах багатоповерхівок, і в приватних будинках, й у будівлях, облаштованих під офіси. Щодо квартир - то це справа особиста, але ж у полон нового архітектурного стилю потрапили цілі міста. Тому від Берегова та Львова до Києва й Одеси летять геть стародавні різьблені вікна і двері зі старих будівель, а їх місця посідає потворний пластик. І виколупується бруківка з вікових вулиць, а на її місце кладеться карамельного кольору штучна тротуарна плитка із піску та цементу. І фарбуються фасади солідних будинків у кольори з набору "Будиночок для Барбі". І з'являються на вулицях міст скульптурні потвори зі штучного мармуру та фальшивого золота. Найяскравіший приклад - "євроремонт" центру Києва, після якого авторові цих рядків просто соромно за столицю перед іноземцями. Якщо золочену колону на арці ще можна пояснити прагненням до „варварського розкошу", то „парники" з головою видають у їх втілювачах колишнього селянина. Бо що на селі є предметом особливої гордості, як не парничок з огірками-помідорчиками?

„Євроремонтна" пошесть не оминає навіть таких пам'ятків, як знамениті карпатські дерев'яні церкви. Відомий закарпатський мистецтвознавець Михайло Сирохман не припиняє обурюватися з того, як „маленькі закарпатці" поводяться з безцінною спадщиною краю. Якось бачив фотозвіт цього митця, де він порівнював первісний вигляд дерев'яних церков (на довоєнних світлинах) із сучасним. Тим з них, хто пережив епоху радянського атеїзму, непереливки стало саме тепер. Їх „прикрашають" пластиковою ламберією, бані оббивають білою бляхою, малюють яскравими фарбами поверх давніх розписів, навіть вирубують у дверях верхній портал, аби прихожанам було зручніше входити (бо двері занизькі - за задумом тодішніх будівельників, до них треба заходити, схиливши голову). А народу подобається - бо ж „файно"!

Завершуючи опус, мушу зізнатися, що не знаю жодного рецепту проти стрімкої „рагулізації" України. Що ж, існують у світі й невиліковні хвороби, які можна хіба що діагнозувати та пригнічувати. Рагулізація - це діагноз. Треба шукати ліки хоча б для призупинення розростання метастазів.