Дублювання і звук в кіно

Жодна тема не є вичерпаною до кінця, поки не вирішиться із задовільним результатом для конкуруючих чи конфліктуючих сторін. В Україні давно вже мали б демонструвати фільми українською, але за голову схопилися всі тільки зараз. Коли пройде награне шаленство із виясненням стосунків і прийняті закони почнуть виконуватись, тоді всі забудуть, що взагалі колись дивилися російський переклад і не могли знайти в прокаті пристойні фільми.

До хорошого люди звикають швидко. Якщо кіно варте уваги і переклад достойний, тоді залишається приємне відчуття всередині і вечір пройшов не марно. Навіть якщо перекладу не було. Адже слово - це в фільмі не основне.

До 1927 року всі фільми були німими. Часом тапер підігрував персонажам і дії на екрані, але сила образів і драматичних колізій говорила сама за себе. Мінімум титрів. Виразні крупні плани і обумовлені ідеєю монтажні склейки, боротьба стихій і правда історичної епохи - те, чим захоплювали глядачів фільми Ейзенштейна і Гріффіта. Промовисті експерименти зі світлом і несподіваний вибір ракурсів, театральний грим і містична тематика - незабутні фільми німецьких експресіоністів.

Коли все-таки згодом з'явилася можливість записувати на плівку паралельну звукову доріжку, то вся гвардія передових майстрів обурилась і зрозуміла, що колишніми прийомами глядача тепер не вразиш. Але не всі розгубились. Чаплін, наприклад, влучно осміяв появу звуку в фільмі City Lights - на відкритті пам'ятника виголошують промову, яка складається з суцільного бурмотіння і безглуздих вигуків.

А багато акторів змушені були завершити свою кар'єру - невиразна вимова або підозрілий акцент видавали їхнє неаристократичне походження. Миле обличчя перестало бути обличчям божества, а наблизилось до повсякденності і звичайності...

І все-таки до чого ми прийшли - невже всі здобутки столітньої історії кіно втрачено і знівельовано сучасними вимогами? І навіть таке несуттєве питання наявності українських субтитрів і дубляжу в закордонних фільмах обростає безпідставними скандалами і страйками?..

Чому Стенлі Кубрик заповів демонструвати декотрі свої фільми виключно з субтитрами («З широко заплющеними очима»)? Чому герой Джонні Деппа в «Едварді руки-ножиці» не промовляє за весь фільм більше шістнадцяти слів в будь-якому своєму монолозі?

Очевидно, що в першому випадку переклад все псує. Фільм - це ж не тільки говоріння. От серіал - так. А в кінострічці бувають значно важливіші шум і тиша, звукові ефекти і напружені паузи. І особливо - інтонація, витримана, наповнена, чітко побудована. Те, що працює для загальної драматургії, її прогресуючого руху в фільмі. А щодо героя Деппа, то режисер Тім Бартон вдало протиставив мовчазного і смутного Едварда безперервному базіканню пустоголових домогосподарок...

У полі зору середньостатистичної сімейної жінки знаходиться пательня, каструля і миска, а не екран. Вони слухають, а не дивляться. Якщо фільм буде в оригіналі чи субтитрований, то закономірно нічого не буде зрозуміло. Це той самий детектив із популярної серії, тільки в аудіозаписі.

Лише зрідка нервовий імпульс здригає сентиментальне серце кухонної робітниці і знакові фрази змушують повернутись до телевізора обличчям, аби насолодитись любовними сценами чи автомобільними катастрофами.

В кіно люди приходять, бо це видовище. Гра світла, тіні, кольорів, міміки, пластики... Фактурність і символіка, глибина і простір на великому екрані... Динаміка і спокій... Щось невимовне... Півтори години для роздумів, для розкриття своєї свідомості перед художньою інтерпретацією дійсності.

Що ж, в більшій частині цивілізованого світу ставляться до субтитрів, як до належного супроводу іншомовного фільму. І навіть в нас в оперних театрах йдуть постановки з субтитрами і ніхто не виходить демонстративно із залу. Там глядачів значно більше, ніж в кінозалі. А синхронний переклад у навушниках не дає змоги повністю віддатись сприйняттю опери. Хоча, це теж альтернативний варіант.

Щодо дубляжу мюзиклів, то це було б навіть цікаво. Зовсім новий вимір існування фільму, в якому співають вітчизняні виконавці. Тим більше, що «Віа Гру» на таку роботу точно не візьмуть. І тим краще.

Словом, кожному своє кіно. І кожен обирає його згідно до свого світосприйняття. Як відомо, неможливо нікого змусити робити щось, коли бажання відсутнє. Інакше це називається тероризм. Коли доводять до крайності тему всього свого, рідного і національного, то це перегукується з модними тенденціями в Німеччині 30-40-х...

Чудово, що в українських акторів, які вивчали сценічну мову, з'явилася зайва робота, але мене мучить інше питання...

Невже я тепер ніколи знову не почую справжнього голосу Анджеліни Джолі?..

На великому екрані в українському кінотеатрі, мабуть, вже ні.

Фото з сайту allday.ru