Ефект Казаріна
IQ

Ефект Казаріна

Пробачити й забути Крим та Донбас

Станіслав Безушко, 27 липня 5
фото a.zapototska

«Не забудемо, не пробачимо» – саме так «патріотичні» українці з різним рівнем освіти і достатку кричать про українців Донбасу та Криму, які залишилися там і підтримали окупантів, коли заходить мова про реінтеграцію цих територій. Проте коли зайшла мова про Павла Казаріна, його російське громадянство, громадянство його батька, то реакція була зовсім іншою.

Володимир Казарін вартий окремого матеріалу. Особливо на тлі скандалу з в.о. міністра освіти Шкарлетом. Чому участь у Партії регіонів гірша за отримання громадянства Росії (понад рік жив і працював з ним у Криму) теперішнім ректором Таврійського національного університету імені Вернадського, у якому навчають розуму українців?

Утім все обговорення ситуації з Казаріним навіть знані публічні інтелектуали та публіцисти звели до боротьби з Шарієм, який оприлюднив цю інформацію, та ФСБ. Звичайно, що роль ворога тут основна, але потрібно питати не «хто головний ворог», а «чому саме зараз»?

Обговорення ситуації з Казаріним у публічній площині ділить світ на чорне і біле, а людей – на ворогів і друзів. Але такої однозначної відповіді щодо мешканців Криму і Донбасу не повинно бути. Бо тоді ми нічим не відрізнятимемось від тих же росіян.

Кейс «Казаріна» продемонстрував одну з ключових проблем України і її мешканців: регіональна ідентифікація важливіша за національну. «Україна понад усе» – це не більше ніж політичне гасло. Більшість з нас спершу говорить саме про регіональну прив’язку, а тоді ідентифікує себе з Україною. Українцями ми називаємо себе тільки за кордоном і то не завжди. Досить часто ще й слов’янами. А коли мова заходить про розмови і дискусії усередині країни, то робимо акцент передусім на тому, що ми з Донбасу, Одеси, Галичини чи Полісся. Нашу регіональну ідентифікацію і сприйняття світу введено у все: політику, мову, сприйняття героїв, поведінку і способи заробітку.

«Павло Казарін є тим журналістом, стукіт серця якого, як і серця його живих і своєчасних текстів, збігається з ритмом нелегкого сьогодення нашої країни», – сказав під час вручення Премії пам'яті Георгія Ґонґадзе член Капітули Премії, релігієзнавець, письменник і член Українського ПЕН Ігор Козловський. І він не помилився. Ідентифікація себе як українця, а не жителя одного з регіонів країни, дуже важлива в час таких швидких змін у країні і під час війни.

Приклад Павла показує, як саме Росія працює в інформаційному полі України, підживлюючи регіональні особливості українців. І Донбас з Кримом тут не виняток. Ідентифікація себе як «галичанина», яка нібито апріорі передбачає охоплення таких понять, як «патріотизм», «справжні українці», «захисники мови», «герої» та навіть «25%» – це та сама проблема.

Також і при обговоренні політик (саме багатьох політик, а не однієї політики) та законів не потрібно акцентувати увагу на тому, кому це вигідно. Українська мова як єдина державна – це вигідно Україні, а не галичанам. Закриття заводів і зменшення промислового виробництва – це проблема оновлення виробничих потужностей і відповідності вимогам світової економіки, а не зниження кількості робітників Донбасу і Сходу України.

Коли ми знову говоритимемо про реінтеграцію Донбасу і Криму, то не потрібно забувати, що ми говоримо передусім про українців. І пора вже на шостому році війни почати працювати над спільною ідентифікацією українців та українського і не через Потапа, Ірину Білик чи Степана Бандеру.

Говоріння про старе і минуле народжує нових Казаріних, які не знають, як себе ідентифікувати, прозрівають та еволюціонують. Потрібно створити візію для українців і України, те, чого ми хочемо досягнути, де бути за 10, 20, 30 років.

І ще кілька тез про Павла Казаріна. Росія стала такою, як є, не 2014 року, і не після збитого Боїнга, до цього була Грузія і Чечня. Відсутність свободи слова, знущання над власним народом, вбивства опонентів влади – усе це було й раніше. І коли публічний інтелектуал, журналіст цього не бачив, то що ми хочемо від пересічних мешканців.

Немає різниці між вбивством одного і вбивством сотень – це злочин у будь-якому випадку. Тому ставитися до такого прозріння треба з обережністю. Також виникає питання, для чого було п’ять років чекати, щоб відмовитися від паспорта. І ці питання треба ставити і детально розбирати відповіді, бо таких як Павло після деокупації Донбасу і Криму буде сотні тисяч, а то й мільйони. У всіх будуть розповіді про «обставини, що змусили», «відсутність можливостей» та розмови про прозріння. І випадок з Казаріним – це тільки перша ластівка. Таких як він уже зараз є багато. Та навіть дії Усика у 2014–2016 роках (крім його останніх заяв) нічим не відрізняються.

Чи можна отримання громадянства країни окупанта розглядати як зраду, колабораціонізм і сепаратизм? Судячи з останніх дописів «патріотів» щодо участі в ЗНО і навчанні в українських університетах дітей з Криму й окупованих територій Донецької і Луганської областей, то так. Тоді виникає запитання, а чому так не сприймають Казаріна? Чи можна назвати всіх зрадниками, сепаратистами і колабораціоністами? Ні. Бо завжди є обставини і ситуація. Саме цей аргумент використовують для виправдання вчинку Казаріна. Значить і всі подальші дії щодо українців на окупованих територій мають іти за таким прикладом без навішування ярликів.

Говоріння про Казаріна, як про того, хто пройшов свою еволюцію, та порівнювати його з Георгієм Ґонґадзе – нице і приховує його вчинок під покровом іншого імені. Все-таки Ґонґадзе грузин за походженням, що став українцем. За такою логікою ми можемо вважати Казаріна росіянином, а значить і кримчан «рускіми». Так можна докотитися до того, що Росія була права і Крим таки їхній. Частково такої думки дотримувався і сам Казарін у своїх тогочасних публікаціях.

Також цікаво, що захищають Павла ті самі люди, котрі постійно пишуть про важливість мови. Української мови, яку Казарін використовує ну дуже не часто. Тексти пише російською, розважальні програми також вів російською і тільки на UA Перший є трошки української. На українську переходить лише на прохання.

Ми зробили символом сучасної української публіцистики, представником публічних інтелектуалів людину, яка має дуже мало спільного з українським. Наше бажання приголубити всіх тих, кого нібито образила Росія, грає з нами злий жарт. Наш наратив формують ті, хто не зміг співпрацювати з владою Росії чи не отримав у Москві вигідних контрактів.

Якщо ж Казарін – таки відображення сучасного українця й еволюції українського, то потрібно про це говорити і забути про «від Сяну до Дону», унікальність та побудову України, як її бачили 20, 30 чи навіть 100 років тому окремі політики і громадські діячі.

Ефект Казаріна – це пастка для українців з вибором сучасних героїв та ідолів. Тому що під красивою обгорткою може ховатися те, проти чого ми воюємо на Донбасі. Ми вже мали Савченко, але не зробили висновків із цього прикладу. Піднесення когось на п’єдестал при його падінні грозить великим розчаруванням та нерозумінням у людей. Тому й починається черговий ріст прихильників проросійських сил. Вони бачать Україну й українське саме через образ таких нових героїв, які насправді не відрізняються від них, але претендують на значно більше. Які міняють свою позицію і вподобання, які задають тренд якогось «гібридного українця», що завжди орієнтується по ситуації, пристосовується і думає передусім про свою регіональну ідентифікацію. Тому для них «рускій» – це не Росія, але «рускій мір». Замовчування або повна відсутність обговорення ситуації з Казаріним показує, що можна бути таким і нічого страшного не станеться.

P. S. А вам не здається, що журналісти, які «прозріли» чи мають зв'язок з Росією, грають занадто велику роль в українському інформаційному просторі?

Якщо Ви виявили помилку на цій сторінці, виділіть її та натисніть Ctrl+Enter
Пропозиції партнерів
Загрузка...
Останні новини
Залиште відгук