«Гаррі Поттер» vs «Маленький принц»

Безпрецедентний випадок – проект нової програми вивчення світової літератури для учнів 5-9-х класів, схвалений Міністерством освіти і науки, ще до затвердження зчинив так багато галасу, що не ознайомитись з ним детальніше було би просто злочином. Основна точка конфронтації, як на мене, проста: зіткнення традиціоналізму, апробованого роками, і дискусійної спроби новаторства.

Відтак, ще з кінця березня, коли з’явився перший публічний проект нової програми, вчителі світової літератури та журналісти забили на сполох. Як же так? Виявляється, спеціалісти з робочої групи вже не радять читати дітям «Мауглі», «Божественну комедію» і «Фауста», на яких виросло не одне покоління, вчительські програми за якими давно складені, а готові твори у посібниках на кшталт «1000 готових творів зі світової літератури» - написані. Натомість, у списку «до прочитання» з’явився «Гаррі Поттер», сури Корану та сучасні фантасти - Шеклі чи Азімов.  

Міністерство, де, вочевидь, не чекали такої бурхливої реакції, заворушилось і вже 23 квітня оприлюднило на сайті оновлений варіант програми. Звідти поспіхом прибрали основні чинники суспільного роздратування: «Гаррі Поттера» Роулінг та добрячий шмат російської літератури, на кшталт, віршів Державіна, творів Кочеткова, Тургенєва, Гаршина. Разом з ними зникли, чомусь, Сервантес, Хемінгвей, Селінджер та Павич, твори яких також рекомендували читати у 5-9 класі. 

Таки повернули «Маленького принца» Екзюпері та «Острів скарбів» Стівенсона, зникнення яких з початкового варіанту програми теж наробило чимало шуму.

Однак основну новацію програми залишили. Так, вивчення літератури в кожному класі завершує спеціальний розділ «Сучасна література», в якому пропонують до ознайомлення 2-3 твори сучасних авторів на вибір вчителя. Це той же Айзек Азімов, Анна Гавальда, Річард Бах, Сергій Лук’яненко та інші.

Осучаснення шкільної програми – безумовно, справа хороша і введення окремого блоку «сучасна література» - ідея перфектна. Дітям, що народились в епоху тотальної комп’ютеризації і глобалізації, важко зрозуміти реалії Діккенса, Гете чи Пушкіна – занадто великий контраст з тим, що оточує їх щодня. Тому добре знайомі з екранів телевізора (не будемо кривити душею, перший досвід більшість дітей черпає переважно звідти) «Чарлі і шоколадна фабрика» Дала чи навіть «Гаррі Поттер» Роулінг (на якого вилився чи не найбільший шквал критики), є таким собі адаптером у сприйнятті літератури дитиною.

Адже 5-9 клас – це, власне, той період, від якого залежить, читатиме людина в майбутньому чи надовго поставить на літературі тавро «нудної» і «нецікавої» справи. І тут важливо не перевантажити дитину, безумовно потрібним, але тим не менше складним до сприйняття гекзаметром Ілліади, зайвою образністю Верлена чи складними термінами Шеклі. А дати зрозуміти, що читати – це, насамперед, цікаво. Улюблені герої, перш за все, літературного походження і, читаючи книгу, дізнаєшся про них більше.  

Наприклад, вже у 5-му класі, вивчаючи образ майбутнього в літературі, дітям пропонують читати «Запах думки» Роберта Шеклі. Але як пояснити 10-річній дитині, що таке «каталітична реакція» чи «кисневі світи», у методиці не вказано.

8-й клас розпочинається релігійним блоком, де дітям пропонують читати тексти з Вед, Корану та Біблії. І якщо остання в силу етно-культурних особливостей України є прийнятною, більше того, існує чимало адаптованих, дитячих текстів, то сури Корану і гімни з Вед без розуміння ризикують перетворитися на чергове нудне чтиво задля додаткового балу.   

Те ж саме і з поезією: перенасичена образами східна лірика Лі Бо та Ду Фу, декаденські настрої Джона Донна, Верлен і Рембо. Чи здатні діти без належних знань про тогочасні реалії взагалі і біографічні подробиці поетів зокрема, зрозуміти а, головне, оцінити ці твори?  

Таким чином виходить, що однієї з основних проблем усіх шкільних програм з літератури – невідповідності пропонованого смакам, розумінню і сприйняттю дитини – так і не усунули. Знову спрацював принцип: хотіли як краще, а вийшло, як завжди.

Більше того, дивує реакція деяких експертів, котрі у своїх висновках, як вогню бояться сучасної літератури: «можна значно обмежитись у пропозиціях вивчати так звану сучасну літературу. Французькі педагоги-методисти, як знаємо, у ХХ столітті в школу «пускали» тільки літературу, що створена в часи до ХІХ-го століття включно, а «сучасна», казали вони, нехай ще стане класикою, а тоді ми подивимось на неї…». От тільки чи актуальний педагогічний підхід сторічної давнини? Видається, що основною проблемою є радше страх нового. Мабуть, легше проводити уроки за матеріалом, зібраним і апробованим вже не одне десятиліття, ніж рухатись до чогось нового. Змінюється світ, як реакція на це змінюється література, піднімаються нові теми, у героїв – нові проблеми, переживання, реакції. І цього не можна ігнорувати, замкнувшись у своїй мушлі.