Гіпсово-бетонне українське щастя

Розмальовані фігурки з гіпсу віднедавна мають неабияку популярність в українських селах і містечках.

Перед монументальними будинками, що мали би потопати у квітах, розляглися  зелені травники з альпійськими гірками, що більше нагадують купки пророслої картоплі, а довкола стоять наче забуті юним велетнем іграшки: бузьки натурального розміру, жаби завбільшки з собаку, гриби завбільшки з відро, качки, гуси і гноми… При брамі чи на ґанку – леви, трохи більші за кота, щедро помальовані золотою фарбою. В одному селі, звідки все притомне населення подалось у Чехію, я бачила цілу вулицю однаковісіньких будинків з  одними й тими ж прикрасами на газоні.

Індустрія щастя

За всією цією красою – спрацьовані руки, цілий букет хвороб і рання смерть господарів. Вони, наші земляки, люблять усе яскраве й блискуче, як діти – новорічну ялинку. На їхні забаганки працює ціла індустрія: до травника потрібна газонокосарка, хтось мусить відливати і розмальовувати скульптури, у кожному містечку тепер є крамниця з гіпсовими ангеликами, кімнатними фонтанами, штучними квітами, лампадками і горщиками для кімнатних рослин, тобто те, що називають словом кіч – здеградоване переродження речей чи символів, або коротко – халтура. Паперові серветки з зображеннями ангелів Рафаеля, ікони, виконані в лазерній техніці, ерзац діамантів – стрази на мобілках і одязі. Це все  такий самий кіч, як висміяні усіма лебеді на килимках і скарбнички у вигляді котів з виряченими очима чи слоники у серванті. Для їх власників  – це ознаки добробуту і процвітання. Вони пишаються цими речами, бо все це куплене коштом важкої праці й принижень на чужині. Оселя, напхана цими скарбами, є центром їхнього раю. Залишилось закріпити за ним координати. Скуштувавши благ західної цивілізації, вони хочуть бачити довкола себе Україну. От і з’являються гіпсові українські дівчата й дівчатка у віночках, з вазонами в руках, які можна поставити у вітальні на підвіконні, або на підлозі, а поруч як обереги – гіпсове святе сімейство ( Марія, Йосип та Боже дитя). І така сама церква, куди вони ходять, коли повертаються, - вся в блискітках і позолоті, з пластиковими вікнами.

Кіч – своєрідний спосіб самозахисту і один із симптомів ментальної хвороби сучасного суспільства, де немає гармонії і впевненості в завтрашньому дні, де більшість працездатних громадян декласовані й депрофесіоналізовані. Вони не можуть назвати себе ні робітниками, ні селянами, усе це пішло в небуття ще в 90-ті роки. І навіть таке розбалансоване суспільство тяжіє до структуризації  – кожен має зайняти свою нішу.

Літературознавець Тамара Гундорова вважає, що кіч сприяє глобалізації і є синонімом масової культури. Під це поняття підпадає також гламур – розкішний спосіб життя. Усе, що вторинно використовують шляхом тиражування, і є кічем. Джерелом кічу є оригінальна творчість, часом навіть високе мистецтво. І цілком передбачуваним  став  бурхливий розвиток масової культури в консумованому суспільстві. Споживач прагне бачити у себе в хаті Ейфелеву вежу, піраміду і статую Свободи, і то ще кращими, ніж в реальності. Тільки вежі й статуї мають влізатися в його тісний простір. Що ж, індустрія кічу виконає його забаганки, і він буде щасливим. Ніхто з нас не може уникнути тих чи інших копій автентичних речей довкола себе. Ніхто не може вважати себе чистим від сурогатів у світі, де масова культура  приносить величезні прибутки, а висока тулиться по кутках, і її не помічають. Це добре для справжніх митців, бо випробовує їх на міцність. Або ти успішний і гламурний, або ти вільний і маєш змогу робити те, що хочеш, вдосконалюючи себе. Тільки для кого?

 Глобальна Гламурна Мрія

Речі – це тільки речі. Зовсім інша ситуація, коли наслідують стиль життя під впливом маніпулятивних технологій. Незаможні – як Еллочка Людоїдка, багаті  - ну, їм трохи більше пощастило, але манери й лексика ті самі. Ці технології втовкмачують у свідомість безпосередньо – за допомогою реклами, і посередньо – за допомогою новин. Щоб довідатись, що відбувається у світі, я кожного ранку заглядаю в Укр.нет. Політичні новини, економічні, далі, як правило, не дивлюся, хоча мала б поцікавитись, з огляду на власну діяльність, що відбувається в культурі. Але там не існує цієї рубрики. Тільки новини шоу-бізнесу. Власне, не думаю, що інші відвідувачі сайту новин захоплюються такою відвертою жовтизною, яку, напевно, редактори вважають виявом мультикультурності. Ось чим нас потішили увечері 7 липня:

В Луганске изваяли в мраморе Анастасию Волочкову, балерина недовольна маленькой грудью и волосатым телом (Профи-Ньюс)

Rihanna подала в суд на собственных бухгалтеров (MyRadio)

Свадебная фотосессия Лидии Таран (ФОТО)(Teleblondinka) 

Эрика получила дорогой подарок от влиятельного мужчины(Teleblondinka) 

Френсис Мэтью рассказал об интиме с Рясновой(VGorode.ua)

Экс-"татушка" бросила мужа ради любовницы. Интимные ФОТО(MIGnews.com.ua)

І так далі… А де новини культури: видання нових книг, презентації, виставки, виступи митців, тобто культурні події ? Ми звикаємо до чужої брудної білизни і  приймаємо це вже як  щось нормальне, але довкола нас лиш більшає Еллочок Людоїдок, а матусі, зачаровані глянцевим гламуром, з пелюшок готують доньок до того, щоб ті вполювали собі спонсора, бо стати моделлю чи поп-співачкою для бідної дівчини – це найкращий спосіб зробити кар’єру, вершиною якої є багатий чоловік. Відтепер  це українська мрія-кіч, яка насправді є глобальною мрією-кічем – нема значення, де ти живеш, важливо, скільки в тебе нахабства і грошей. А коли грошей катастрофічно бракує, можна торгувати собою. Зірки ж це роблять, але ми навіть не можемо припустити, що більшості з них це гидко.

Федір Достоєвський у фантастичному оповіданні «Бобок» передбачив це цілковите звільнення від сорому, яке називають публічністю. Мерці на цвинтарі прокидаються і вирішують не соромитися: «Давайте оголимся!» - лунає врешті заклик. Напевно, й на тому світі, у раю і пеклі, мусить бути телевізор з ток-шоу Шустера і «Дом-2». Мусить бути, інакше туди ніхто не піде.

Девальвація духовних вартостей починається вдома і закінчується в українському парламенті та уряді, який маніпулює громадянами як хоче – що більшість, що меншість. Двадцять років ігнорували культуру, знущались над державною мовою, не даючи їй шансів вільно розвиватись у всіх регіонах, використовуючи митців як підтанцьовку. Утім, африканські чи латиноамериканські ритми  в українських народних піснях – той же глобалізаційний кіч, засіб для збудження маргіналізованої молоді. А для більш душевних емоцій – мильні опери в літературі, збагачення мови російською ненормативною лексикою, дикий регіт і танці на кістках української автентичності та класики. Виживає той етнос, який вміє перетворити власні недоліки на чесноти, а не той, хто намагається усунути недоліки. Тоді навіть поразка буде для нього уроком, а не трагедією.

Апофеоз кічу і кінець щастя

Не зустрічаючи жодного спротиву чи осуду від менш маніпулятивної частини суспільства (бо воно ж не варте уваги патріотів, космополітів та інтелектуалів), гіпс помалу перетворюється на бетон. Станіслав Лем, досліджуючи природу геноциду в книзі «Провокація»,  пише про те, що кіч є однією з каріатид, на які опираються фашистські режими у своїй пропаганді: «Якийсь стиль, якісь зразки мусили заповнити безпрецедентну порожнечу масового злочину… і заповнили її ті, що були найкраще всім знайомі, засвоєні ще в ранньому дитинстві».

Реанімація радянських символів, відродження культу Сталіна і спекуляція на найбрутальнішій із воєн – Другій світовій – ось кіч теперішньої влади в Україні та Росії. Це зрозуміло – кілька поколінь виховані на комуністичній ідеології та атеїзмі. Вони досі вірять, що можуть повернутися безкоштовні освіта й медицина, дешеві харчі й мізерна плата за комунальні послуги, і все це буде, якщо до влади прийде Вождь і Вчитель усіх народів. Тоді всім буде краще, «краще і веселіше». «Молоді регіонали» при потуранні суспільства, яке кохається в гіпсовому кічі, наслідують російських нашистів, а ті не так уже й далекі від гітлерюгенду. Фашизм часто плутають з нацизмом, але це далеко не те саме. Фашизм не потребує ідеології, виправдання  дій. Головне для нього – тримати в покорі та грабувати населення незалежно від національності, раси чи мови. Просто, коли вдарити по мові – більше болітиме. Утім, тепер уже не всім, а тим, хто ніколи не вірив у велике комуністичне щастя. Саме різні уявлення про щастя розділяють українців, а не мова.

 Нацизм  натомість прагне до  зовнішньої агресії, і навіть внутрішня агресія його спершу  спрямовується на інородців, а вже потім – на «білих євреїв», як називали в часи гітлеризму інакодумців. Поєднання зовнішньої агресії і внутрішньої  потребує вже вищої, крайньої форми кічу – міфу про обраність, заміну Бога на Лідера.

Але і фашизм,  і нацизм – це ідеології маргіналів, як каже Лем, «кар’єризм люмпенів, простаків, помічників пекарів і третьорядних писак», які прагнуть подолати комплекс меншовартості. Вони захоплюють владу обманом, анітрохи не турбуючись, як сприйматимуть їхні антиправні дії. Українські фашисти – це ті наперсточники, які  розводили, як «кошенят», наївний люд на базарах, а тепер розводять у Верховній Раді; які займалися рекетом разом з правоохоронцями, бритоголові, що закатували в асфальт і топили в бетоні конкурентів чи бізнесменів, що пручалися, люди, чий лексичний запас і естетичні смаки формувались на зоні та на вулиці. Вони отримали владу під оплески тих, кого самі називали «бидлом», бо для криміналітету не розвести лоха – ганьба. Нацисти в Німеччині і чорносорочечники в Італії  теж спочатку видавались кумедними… але подивіться: ось уже прокурор хвацько награє «Мурку», щоб догодити невибагливому естетичному смаку владних достойників… Кіч розшаровується: бидлу – День перемоги, пам’ятники Сталіну та Єврочемпіонат з футболу,  владі – золоті унітази й маєтки за  бетонними мурами.

Решта – націоналісти або підприємці та інтелігенція («білі євреї») – отримують терор. Нацисти називали їх ворогами народу чи ворогами Третього рейху, в Україні їх називають бандерівцями і… фашистами, або злодіями, роблячи їх цапами-відбувайлами. Тут теж нема нічого дивного – прислуговують владі кадебісти, які знають, що в СРСР не існувало політичних в’язнів, а тому й досі, згідно з традицією, використовують економічні злочини як привід для репресій щодо опозиції, яка вже встигла побувати при владі, при якій неможливо не нагрішити.

Лопата виявилась заслабкою супроти бульдозера, як ввічлива мова безсила проти мату. Репресивна машина опинилась в руках  і тих, хто сам був рекетом, і тих, хто садив за ґрати теперішніх достойників, і для кого слова «лібералізм», «демократія», «толерантність», «мораль»  нічого не означають. Головне для них – отримати реванш,  принизити того, хто мав над тобою владу, і загнати в болото всіх інших, а себе оточити королівською розкішшю. Усі модні й престижні бренди в їхніх руках перетворюються на той самий кіч.

У середовищі справді заможних людей справжня цінність – вони самі. Недаремно класик американської літератури говорив пошепки: «Багаті люди не такі, як ми з вами». Вони купують і реставрують замки, а тоді дозволяють всім охочим приходити на екскурсії. Їхнє багатство відшкрябане і відмите благодійністю, але навіть їх можна посадити в тюрму за несплату податків. Для них важлива репутація як складова їхнього бізнесу, бо вони живуть у правовій державі. Натомість пострадянські нувориші у владі постійно потерпають від страху, що їм доведеться  з кимось поділитись, і не закон охороняє їхні статки, а армії головорізів, наймані тролі на сайтах та бетонні  стіни з сигналізацією. Люди, що звикли до зони, створюють її довкола себе – свій бетонний рай.

Але і вони прагнуть до того, щоб легітимізувати багатство бодай для своїх онуків. Наймають істориків, щоб шукали в їхній родині шляхетське чи дворянське коріння, або привласнюють собі чужі герби, достоту як персонаж Мольєра з комедії «Міщанин-шляхтич».

У нас в Галичині  фактично кожна родина має стосунок до шляхти, і дехто сприймає своїх ополячених предків за поляків. У галичан ще в радянські часи було прагнення відділити себе від комуністичної безпородності й уніфікації іноземним походженням. Натомість існують цілі шляхетські села, серед яких і мій Уріж, які не вдалося сполонізувати. За століття окупації вони навчилися скептично ставитись до будь-якої влади, і вірять, що це мине, і це також мине. У генетичній пам’яті зберігається приховане очікування свята – революційних змін. На майдані сорокарічний галичанин, вуйко з села, який ціле життя тяжко працював, будував хату, виховував дітей, каже: «Людоньки, бігме, я тільки тепер відчув, що я живу!» Щось схоже відчували мільйони людей. Тим густішою стає темрява, коли немає шляхетних людей, здатних взяти владу в свої руки.

«Важливо не те, що з нами зробили, а що ми самі зробили з тим, що з нами зробили», – писав польський філософ Ян Кот. Коли з Перемишля енкаведисти вели колону арештантів, ті вірили, що їх ведуть на роботу, і всі загинули мученицькою смертю. Натомість, коли така сама колона в Городку спитала: «Куди нас ведуть» - і почула: «На смерть», люди побороли страх і розбіглися.

Тому так важливо знати правду. Грузинський філософ Мераб Мамардашвілі  сформулював закон іменування: називати речі своїми іменами. Тобто усвідомити своє місце в просторі, де одночасно співіснують минуле, майбутнє і сьогодення, помилки, поразки, перемоги, вибір і безвихідь, правда і кривда, смерть і воскресіння. І тоді ми збагнемо, що нас використовують і ведуть до загибелі.

Жоден фашистський режим не існував довго – тішмося вже з того. Не існував, бо спіймавши Бога за бороду і глумлячись над Ним і Його творінням, фашисти ніколи не враховували духовних потреб особистості  у справедливості, правді, честі й сумлінні. Рано чи пізно вони дають про себе знати. Все те, що не можна підмінити кітчем, – загроза для диктаторського режиму. Гіпсові цяцьки й золоті унітази – це ілюзія раю, а не сам рай.  В’язанка хмизу призначена для того, щоб згоріти у вогні й стати попелом. У здорового сильного дерева інше призначення – давати плоди чи хоча б затінок.

Кіч проник у наше суспільство в усі сфери, не лише побуту. Масова культура – це той самий кіч, наслідування певних зразків і нав’язування їх людям, які не навчились самостійно мислити, вчитися, тобто діяти. Франклін Рузвельт, звертаючись 1938 року до Конгресу США, дає дуже промовисте для нас, українців, визначення фашизму: «… свобода демократії є в небезпеці, якщо люди толерують зростання особистої влади до межі, коли вона стає сильнішою, ніж демократична держава. Це, по суті, є фашизм – контроль уряду однією людиною, групою осіб».

Бездумне плавання в мильній воді ерзац-щастя, зневага до народного мистецтва,  ненависть до селян і мислячих людей – це ознака не лише фашистського чи просто тоталітарного режиму, а й відсутність сприйняття культури як загальнолюдської цінності. Пропащий той, хто нездатний побачити різницю між китайською підробкою і сорочкою, вишитою руками матері.