Гордовито задумливі кораблі Аркадія Любченка

До творчої і життєвої долі одного із найкращих українських новелістів двадцятих-тридцятих років Аркадія Любченка Львів був причетний двічі. Спершу – після “визволення” 1939 року, коли радянські правителі попри все намагалися переформувати західноукраїнську творчу інтелігенцію на соцреалістичний лад.

Для цього скеровували до Львова керівників організаційних комітетів, які мали б після відповідної перетряски та перевиховання створити насамперед із пролетарських кадрів мистецькі спілки.

Тоді – а ми говоримо про письменників – з цією важливою місією прибула група московських зверхників на чолі із Олексієм Толстим, а також із Києва відповідно налаштовані на конкретну роботу Патро Панч із Олексою Десняком, Андрієм Малишком, та ще кількома вивіреними товаришами. Але цього було мало: недовірливі галичани прагли зустрітися не лише із праведними та керівними, а й тими, хто зазнавав критики й немилості.  Так до Львова потрапив Володимир Сосюра, а невдовзі й Аркадій Любченко: переконати, що навіть биті й недобиті нині почуваються безпечно в зміцнілій державі.

Народився Аркадій Любченко 19 березня 1898 року в селі Старо-Животів Уманської округи. Навчався у церковнопарафіяльній школі, потім у гімназії. Відомо, що під час визвольних змагань в Україні Любченко служив у армії Директорії, за що й був згодом арештований ЧК, але невдовзі – амністований. 1923 року він подається до тодішньої столиці України – Харкова, стає активним учасником літературного життя. Спершу Любченко вступає до літературної організації «Гарт», згодом з однодумцями засновує знамениту  ВАПЛІТЕ, де обіймає посаду секретаря. Далі, як відомо, сталінський розгром ВАПЛІТЕ, арешти… Доля знову була милостивою до Любченка, він залишився живим і на волі.

Можливо, тому, що популярність Аркадія Любченка у двадцятих, на початку тридцятих років просто зашкалювала: його читали, декламували зі сцени, уривки із творів вивчали в школах. Мені досі виринають з тогочасного багажу знань незабуті ще з тих часів рядки: «Не треба забувати, що шалено швидко проминають наші дні, мчать життям, мов розлогими степами, наші буйногриві місяці, мов гордовито задумливі кораблі пропливають у далечінь наші роки, щоб не вернутись. Але прекрасно, що є можливість любити колишній біль і сумувати за колишньою радістю. Це значить… безнастанно й глибоко любити життя…» Хай вибачить автор за підкориговані часом неточності.

Один з учасників першої зустрічі Любченка із львівськими літераторами поет Остап Тарнавський пізніше згадував: «Цей живий, темпераментний, із запаленим обличчям письменник здобув собі зразу загальну симпатію. Це почалося вже після його виступу в клюбній залі. Не всі письменники, які приїжджали до Львова, влаштовували свої авторські вечори. Не було виступів ні Корнійчука, ні Малишка, ні Панча, ні Десняка… Любченко виявився ще й прегарним актором і знаменитим декламатором… коли він почав читати новелю “Зяма”, що її підібрав, напевно, із уваги на різнонаціональне середовище письменників, зразу полонив слухачів…»

Ще й так склалося, що Любченко вирішив саме тут залагодити і свої родинні проблеми. Був вдівцем, із малим сином на руках, тож зазнайомився із молодою акторкою Рутою Темницькою. Шкода, те знайомство закінчилося трагічно, через хворобу і смерть акторки. Але це було вже пізніше, коли А. Любченко приїхав до Львова вдруге, на початку сорок третього року – щоб не лишатися в Києві, у який невдовзі мали увійти радянські війська.

Знову ж його зустріли із вищою мірою прихильності: Допомоговий Комітет посприяв із помешканням і лікуванням у Моршині, редакції українських газет надрукували кілька новел. У львівському видавництві було видало повість “Вертеп”. Театр замовив драму, навіть виплативши аванс.

Щоправда, наразився Любченко тут і на неприємності. Гестапо арештовує письменника за підозрою у зв’язках з керівництвом ОУН і УПА. Але ув’язнення не тривало довго, у німців тоді були інші, значно серйозніші турботи. 

Зберігся досить контраверсійний Щоденник А. Любченка – його все ж відносно недавно (1999 року) надрукували повністю, хоча й вагалися – адже писане «не для всіх».

Тож кілька витягів із того Щоденника,  саме із часу лікування в Моршині.

27. 8. 1943 р.

Вийшов «Вертеп». Я взяв… чотири перші примірники. Видано так собі. Дуже тісно зібрано всередині, навіть змісту не подано через брак паперу. Але на теперішній час й це добре…

1. 9. 1943 р.

Зараз у Моршині відпочиває донька Драй-Хмари  Оксана, дуже здібна піаністка. Вона вчиться в Празі. Тут і проф. Симович і директор видавництва Матчак. Сьогодні приїхав Р. Єндик…

Зайшов з Братковим до готелю «Оstlаnd», де мусила ждати Ірина Вільде. Вчора вона дзвонила до мене з Дрогобича. Нарешті побачимось. Одчиняю двері готелю – пил, бруд, рейвах – відбувається ремонт. На першому поверсі стукаю під двері № 7. Входжу: якісь хлопці, накурено, безлад.

-  Вибачте, чи тут не було пані Вільде?

 І раптом з ліжка зривається Ірина, кидається до мене. Довгі міцні обійми й поцілунки. Вона трохи постаріла. Але дуже здивована, просто вражена моїм виглядом.

- Я ніколи не думала, щоб людина могла так змінитися! – каже мені. – То ви ж два роки тому були старші на десять років! У вас було таке нездорове обличчя і пригаслий погляд. Ну, взагалі ви були зовсім не той. А тепер… молодець, молодець, Аркадій!

Говорили  з півгодини. Вона в мінорному настрої і думками, як і колись, розкидана… Вимагає, щоб я найшвидше приїхав до неї днів на десять Я твердо пообіцяв.

11. 10. 1943 р.

Учора гуртом були у мене, оглядали моє погруддя, яке викінчує С. Литвиненко. Всі визнали, що воно дуже вдале, а Гординський просто заявив, що це найкраща праця Литвиненка (в його ж присутності). Зараз ось Литвиненко у мене в кімнаті порається над цим погруддям, виколупує глину зсередини, а я пишу…

Дедалі більше приїздить до Моршина евакуйованих. Старий Ващенко (малорос) із 9 душами родини, Ів. Багряний з Охтирки (а дружину й дітей покинув там - чому?). Маляр Жеваго з Харкова… С. Жук з дружиною з Києва… інженер Скалига, агр. Остапчук…

Вигляд тяжкий. Розповідають жахливі речі…

29. 10. 1943 р.

У неділю були у мене Ю. Стефаник і С. Гординський. Добре погуляли – якраз були іменини у Скорупського. А ввечорі того ж дня загорівся наш «Беркут»…

Багряний зробив кольоровими олівцями мій портрет - не зовсім вдало. Техніка у нього добра, розрахунок поганий…

10. 11. 1943 р.

Середа, 9 год. вечора. Через годину їду до Львова, везу «Енеїду», над якою працював тиждень, як проклятий (дзвонили з опери – давай раптом  на ґвалт!) Одночасно довідаюсь, як справи взагалі: уже віддано Київ і Фастів… Щось треба негайно робити. А в мене ж іще Лесик!..

1. 2. 1944 р.

Потягів багато вже скасовано. Від 15. ХІ треба мати спеціальний дозвіл на їзду поїздом…

Вчора мене одвідав Анатоль Гак, вранці була Ольга, потім  приходив хтось, не заставши мене, від Темницьких і приніс різного їстивного. Я вдень учора ходив до Джулиби, обідав у них (курка варена!) взагалі мене тут у лікарні одвідує чимало людей і кожен приносить щось їсти. Їжі маю аж занадто. А серед тих, що одвідують, є й сумнівніості. Ну, це вже річ неминуча…

6. 4. 1944 р.

…А тим часом уся майже Україна вже півроку йде зі сходу на захід – величезний хресний шлях переходить – величезний і в стражданні та в терпінні величний… і хто знає, чи в цьому велитенському поході не знайде нарешті наша людина свого єдино-правдивого шляху? Через неминучість до однозгідної мети…

Рятуючись від нових репресій з боку радянських компетентних органів, Аркадій Любченко тікає на захід, до Німеччини. Намагається продовжувати літературну діяльність, та взимку 1945 року загострилася хвороба. Любченко потрапив до приватної клініки у місті Бад-Кісінґен. Його було прооперовано, але марно. Так і не дочекавшись закінчення цієї страшної війни, 25 лютого, на сорок сьомому році життя, письменник помирає…