Господиня zаїзду

Рідкісна за останній час прем’єра, якою втішив нас театр ім. Леся Курбаса – це, звичайно, дипломна робота студентів-випускників при театрі, і, швидше за все, йти вона більше не буде, оскільки далеко не всі учасники постановки залишаться тут працювати. Але поговорити про цю виставу все ж треба, і то обов’язково, адже дипломна робота – це підсумок 4-річної діяльності театру, і не лише педагогічної, адже студентські вистави за останні роки зайняли левову частку репертуару курбасівців і стали обличчям театру (до слова, це єдиний театр у Львові, що так дбає за студентів, даючи їм можливість постійної сценічної практики).

Мірандоліна: Яка чудова річ - вільна розмова!

Без наскоків, без хитрощів, без різних там дурощів!

(Карло Ґольдоні «Господиня заїзду»)

Отож, «Господиня заїзду» - один із найвідоміших творів батька італійської комедії епохи просвітництва Карло Ґольдоні, в основі сюжету якої доволі проста інтрига - харизматична господиня заїду Мірандоліна підкорює запеклого жінконенависника кавалера Ріпафратта, щоб у підсумку одружитися з простим і надійним своїм слугою Фабріціо. Типова роль для блискучих примадон, здатних витягнути на собі всю виставу (недаремно Мірандоліна була однією з ударних робіт легендарної італійки Елеонори Дузе). Тішить, що театр Курбаса і найплодовитіший наразі його режисер та куратор акторського курсу Євген Худзик, відходячи потроху від ритуалу, взявся виховувати студентів на такому гострохарактерному матеріалі, що дає акторам море можливостей для пошуку і знахідок, імпровізації і послідовного будування, відсторонення і якнайінтенсивнішого занурення у Гру одночасно.

І що ж вийшло? Вийшло, як завжди. Як може такий прогресивний театр, ставлячи п'єсу, опуститися до елементарної відповідності тексту? Фе! Найважливіше ж - рефлексія і надбудови, найважливіше - політ душі! Отож, маємо чотири Мірандоліни (зрозуміло, треба дати роль усім випускницям) і двох акторів, кожен з яких грає одночасно і Кавалера, і Слугу (?!). Відкинуто більшість ситуацій, що випливають із текстуальної основи, а тому автоматично затираються і зникають зв'язки і стосунки між персонажами, пропадають характери, які рухають всю дію (недарма ж Ґольдоні називають одним із зачинателів комедії характерів). Натомість режисер намагається з чистого листка вибудовувати ситуації, створюючи наново всі зв'язки і стосунки. Відповідно розсмоктується кожна деталь, мало не кожну репліку намагаються обіграти і, як результат, - вистава невиправдано розтягується на немилосердних чотири з половиною години. Інколи ситуації складаються, зв'язок відбувається, виникають стосунки - і ці моменти, хай і всупереч тексту, захоплюють Дією, іскрою, яка в них проскакує (отже, можуть таки актори!). Але що годиться для театру аматорського, те не годиться для академічного: ці окремі кавалки так і залишаються самодостатніми, не перетікаючи один в одного, не переплітаючись між собою. І так і не мають можливості студенти навчитися створювати суцільну роль, характер, його тяглість і розвиток.

Перше, що разить очі (вуха) - це абсолютна безпорадність всіх без винятку Мірандолін. Залишені без жодної дії, окрім метафізичних абстракцій, позбавлені режисером конкретних дієвих завдань, вони змушені дослівно тинятися сценою, не знаючи часом навіть, куди подіти руки. Як таким макаром можна підкорити неприступного Кавалера? Але і з Кавалером не склалося: то він Кавалер, то Слуга, і розрізнити одного від другого ні за виглядом, ні за характером (інтонаціями, пластикою, мімікою) не видається можливим. Спочатку актори ще намагаються їх умовно розділити масками, але надалі і цього не встигають. Щоб не тинятися, як Мірандоліни, текст Кавалери просто продекламовують якнайшвидше, оскільки їх аналогічно обділено дією.

Подібно до Кавалерів і Слуг не різняться між собою і антагоністи другого плану: скоробагатько, новоспечений граф Альбафьоріта та зубожілий, але родовитий маркіз Форліпополі. Конфлікт їхніх характерів є мотором дії не менш, як основна інтрига, але за відсутності характерів конфлікт залишається невмотивований і суто декларативний, і не допомагають тут ні маски, ні несподіване перетворення графа на грузина (?!). Щоправда, наприкінці, коли конфлікт нарешті таки переростає у фізичну дію, Маркіз (Микола Гусейнов) виявляє характер (а точніше - боягузтво) і з'являється нарешті колоритний Персонаж, за яким цікаво спостерігати.

І звичайно, неможливо не згадати парочку «дельартівських» комедіантів (Денис Соколов та Андрій Селецький), які потім стають актрисами Деянірою та Ортензією. На їхніх комічних номерах майже цілком тримається вся довжелезна вистава. Адже саме у цієї парочки, нехай і не зовсім відповідно до п'єси, є постійні характери, мотивації і стосунки. І хоча у намаганні комікувати актори час до часу ведуться на публіку і перетискають на комічних моментах, щоб іще раз витиснути порцію сміху, але це єдині постійно дієві актори у виставі.

Також перед виставою і в антрактах розігруються сценки-лацці, що пародіюють і без того комічні моменти п'єси, опускаючись до обов'язкової вульгарності і кривлянь (данина комедії dell'arte?), а також намагаються взаємодіяти з малозрозумілою метою (викликати відразу до театру?) із глядачами, смикаючи їх за руки, одяг, вуха тощо.

Окрім того, є ще постійний «джентельменський набір» курбасівців: актори протягом вистави сідають на коліна глядачам, звертаються до них безпосередньо, а наприкінці другої дії Мірандоліна оголює бюст із мотивацією, достойною стати гаслом ексгібіціоністів всіх країн: «Щоб зробити свій тріумф прилюдним!».

Глибокий драматизм, яким наповнюються інтонації акторів наприкінці вистави, вказує на те, що режисер таки вкладав у це все якусь глибинну ідею, але акторська безпорадність, як і постійне хихотіння глядачів, демонструють, що ні до одних, ні до других вона не дійшла.

І тут, власне, ми зачіпаємо найважливіше: кожен театр не лише займається певними естетично-етичними пошуками, але й (хоче того чи ні) виховує глядача. Так от, останнім часом наш найінтелектуальніший, найдуховніший, найавангардніший театр примудрився, як не парадоксально, виховати молоде покоління поверхових глядачів-гигунів, переконаних що життя має бути легке, жити треба не напряжно, take it easy, і відповідно, мистецтво має бути легкозасвоюваним, і всі найглибші думки - не вистраждані, знайдені у напруженому спільному пошуку, а подані у легкому вигляді. А тому й ходять у театр по-суті лише як на розвагу, головне, щоб подано все було під авангардним соусом, щоб просунутим себе відчувати, а думати над змістом - звиняйте. І тому така публіка готова сміятись із будь-чого, аби сміятись, і тому пролітають всі хоч більш-менш серйозні моменти у виставі в очікуванні, коли ж буде наступний імпульс для солодких скорочень діафрагми. Безумовно, було б перебільшенням покладати всю відповідальність за покоління на театр ім. Леся Курбаса, але прикро те, що театр не лише не зміг протиставити себе цьому, але й втрапив цілком у мейнстрім таких тенденцій.

Тож цією підсумковою виставою театр Курбаса, попри всю прогресивність, засвідчив нездатність на сьогодні виховати 1) дієвих акторів; 2) глибоких самобутніх режисерів; 3) глядача, який умів би думати. І за останні роки діяльності фактично перестав бути театром пошуку, театром-лабораторією, а просто задовольняє очікування фанів, відтворюючи стандартні напрацьовані прийоми з авангардним флером, перетворюючись на андерсенівського голого короля: «Тільки дурень не може бачити цієї авангардної матерії, в яку я одягнений. Хто не бачить - той дурень». А думка, що «король же - голий», потроху утверджується у середовищі театрознавців.