Грузія: революція в менталітеті

За сім років після революції троянд Грузія пройшла великий шлях.

Уздовж п’ятимильного набережного бульвару Батумі, заставленого пальмами, гамаками та гральними майданчиками, танцюють фонтани, грають діти і прогулюються родини. Менш ніж десять років тому Аджарія, зелений південно-західний куточок Грузії, столицею якого є Батумі, була вотчиною Аслана Абашидзе, авторитарного правителя, який радше володів регіоном, аніж керував ним. Він ніколи не з’являвся без армії головорізів і перекривав дороги, коли його синові хотілося поганяти своєю Lamborghini. Відрізана від решти частини Грузії контрольно-пропускними пунктами, економіка перебувала у стагнації.

Сьогодні цей ніжно-спокусливий курорт є виставкою капіталістичних досягнень Грузії, прикладом її трансформації та рекламою того, чим могла стати Абхазія, сепаратистський регіон на півночі, якби її фактично не анексувала Росія після короткої російсько-грузинської війни два роки тому.

Як і будь-яка реклама, Батумі не показує повної картини. Подалі від берега моря яскраво проявляються ознаки бідності і безробіття в Грузії. Але зміни тут реальні, вони не обмежуються 5-зірковими готелями, ресторанами і казино, переповненими гравцями з Туреччини, а полягають у тому, як керують Аджарією. Вони настільки реальні, що деякі офіційні особи в Росії починають серйозно непокоїтися через неприємний для них розрив у розвитку між Аджарією та не відбудованою Абхазією.

Губернатор Аджарії 38-річний Леван Варшаломідзе багато зробив для Аджарії та значно менше для себе. Коли він проходить старими кварталами Батумі, вдягнений у джинси і без охоронця в полі зору, місцеві жителі підходять подякувати йому, і в їх жесті немає нічого примусового. Варшаломідзе належить до команди грузинів, які прийшли до влади після революції троянд 2003 року. Незважаючи на всі свої проблеми, Грузія перебуває в руках молодого прагматичного покоління, що відкинуло культ особистості, привілеї та параною радянських часів.

Грузинський філософ Мераб Мамардашвілі якось написав, що "радянська людина є продуктом невидимих змін, деградації і прогресивної деформації. Розірвати ланцюг цих змін важко. Можливо, вони мають незворотний характер". Жодна пострадянська країна не є повністю вільною від цієї спадщини, але Грузія пішла набагато далі, ніж інші, на шляху розбивання цих ланцюгів.

Гія Канчелі, відомий 75-річний грузинський композитор, каже: "Колись порядні люди мого покоління намагалися не бути радянськими людьми. Нині ми знову намагаємося не бути радянськими людьми, але нове покоління є іншим. Їм не потрібно намагатися: вони просто вільні від того тиску, тієї брехні".

Грузія серйозно постраждала від сталінських репресій, але наприкінці радянського періоду своєї історії навчилася грати за правилами й отримувати зиск від системи. Вона стала курортом радянської імперії, джерелом вина, культури та розваг. Але коли імперія розвалилася, Грузії опустилася до рівня майже держави-банкрута: держава не могла виконувати своїх функцій і була спотворена бандитизмом та етнічними конфліктами. До 2003 року насильство переважно вщухло, але держава залишалася слабкою і корумпованою.

Сьогодні Грузія позиціонує себе як зірка Кавказу. Вона менше корумпована, ніж більшість колишніх радянських республік і, за даними Світового банку, посідає одне з перших місць у світі за простотою ведення бізнесу. Її лібералізована економіка пережила російське ембарго, і держава змогла вистояти під час війни з Росією. Її поліція не бере хабарів, а електрика вже не є розкішшю. Найважливіше – людей уже не дивує такий успіх. Найбільші перетворення сталися в їхніх головах.

Більше не імперський курорт

Трансформація Грузії з колишньої радянської республіки в нерадянську почалася з революції троянд у листопаді 2003 року, у якій 36-річний Міхаїл Саакашвілі та його друзі відсунули вбік 75-річного Едуарда Шеварднадзе. Це не було переходом від диктатури до свободи, як іноді зображають на Заході. Шеварднадзе не був диктатором, а деякі із цих реформаторів були його ж висуванцями. Радше, як каже Леван Рамішвілі, який керує Інститутом свободи, грузинським аналітичним центром, це було соціальним і ґенераційним перетворенням, майже культурною революцією.

Безперечно, це була зміна еліти. Деякі представники нової гвардії, як Саакашвілі, який є випускником Колумбійського університету, вчилися і працювали на Заході. Інші прийшли з неурядових організацій. Більшість із них були молодшими за 40 років. Усі вони були вільні від радянського бюрократичного багажу і сповнені рішучості повернути свою країну і відбудувати її як сучасну державу.

Опорною базою цієї революції було не Тбілісі, столиця країни, що традиційно диктує тон грузинській політиці, а села та невеликі міста, де сімейні структури й індивідуалізм були сильнішими, а радянська влада – слабшою. Новий владний клас не прагнув отримати підтримку тбіліської інтелігенції, яка стала надзвичайно впливовою наприкінці радянського періоду. Ображений відсутністю поваги з боку Саакашвілі багато хто почав виступати проти його правління. Вано Мерабішвілі, міністр внутрішніх справ Грузії, згадує, що через кілька тижнів після вступу на посаду він отримав дзвінок від відомого театрального режисера, який благав його відпустити двох акторів, яких заарештували під час п’яної бійки. Мерабішвілі відмовився, тим самим порушивши особливий статус відносин між державою та її культурною елітою.

Реформатори також уникають популярних легенд про грузинську винятковість, які інтелігенція та їхні опоненти-націоналісти намагалися використати у своїх цілях у перші роки незалежності (і які деякі лідери опозиції намагаються відродити). Молода еліта, що здобула освіту на Заході, була роздратована банкетами, що тривали день і ніч, з тостами та піснями, своєрідним торжеством неробства. Вони почали пропагувати альтернативний стиль, стиль працьовитої, динамічної європейської країни: "Швейцарія з елементами Сінгапуру" – як сказав Саакашвілі одного разу.

Модернізація Грузії була енергійною, можна навіть сказати – жорсткою. Гія Сулханішвілі, бізнесмен і колишній учень Мамардашвілі, каже: "Уряд скористався сокирою для ліквідації радянських звичаїв ведення справ і знищив середовище, яке плодило кумівство, лицемірство і неробство". Зміни вражають ще більше, коли долю Грузії протиставити з долею інших колишніх радянських республік, включно з Росією. "Як і в Росії, у Грузії були закони, але й були неформальні правила, які брали гору, – каже Сулханішвілі. – Загалом, цих правил вже немає".

За одну ніч реформатори ліквідували корумповану 15-тисячну дорожню поліцію і замінили її дорожніми патрулями в американському стилі чисельністю 2300 осіб. Новобранці були мотивовані не тільки гідною оплатою праці та новими авто, а й тим, що їхнє нове керівництво не брало хабарів. Було знищено цілі міністерства, скорочено 30000 посад. Уряд відкинув убік бюрократичну тяганину, приватизував усе: від готелів до лікарень – і використовував гроші, щоб будувати нові дороги.

Більшу частину цієї лібералізації проштовхував Каха Бендукідзе, бізнес-магнат-лібертаріанець, який заробив свої статки в Росії до того, як Владімір Путін почав тиснути на бізнес. Бендукідзе стверджував, що Грузія настільки бідна, що лише радикальні реформи можуть змінити ситуацію. Але він також усвідомлював, що, аби сформувати нову національну еліту, економічні реформи повинні спиратися на гуманітарні й освітні проекти. 2007 року він заснував Вільний університет у Тбілісі, де викладають право, бізнес та іноземні мови. Кожен випускник університету зобов’язується фінансувати нового студента, що змушує його відчувати свою особисту участь у формуванні нового грузинського суспільства.

Віртуальна демократія?

2003 року молодий і енергійний Саакашвілі, який володів англійською мовою, становив наочний приклад переходу від старої номенклатури радянського зразка. Але сьогодні вже сформувалося ще молодше покоління. Воно таке саме ліберальне, патріотичне та прозахідне, як і президент, але його представники виступають проти його одержимості владою, схильності до централізації та популізму. Вони розглядають державу не як "священну корову", а як постачальника базових послуг і безпеки.

Деякі з них кажуть, що вирішальний момент був у листопаді 2007 року, коли Саакашвілі, наразившись на перспективу втрати влади, наказав поліції придушити демонстрацію та розгромити телеканал. Уряд заявив, що діяв так, щоб запобігти перевороту. Проте його рішення шокувало і Грузію, і зовнішній світ.

Шорена Шавердашвілі, що здобула освіту в Америці, редактор тижневика "Ліберал", каже, що це була точка відліку, з якої Саакашвілі став більш зацікавленим у збереженні влади, ніж у просуванні реформ. "Він відмежував від себе, а потім повернувся проти тієї частини грузинського суспільства, яка передусім була готова стати каталізатором перетворень", – каже вона. Деякі з колишніх союзників Саакашвілі вже перетворилися на ворогів.

На папері Грузія має всі належні інституції демократії. На практиці лише деякі з них мають реальну владу. Парламент, у якому домінують члени партії "Єдиний національний рух" Саакашвілі, став чимось на кшталт штампа для ініціатив уряду. Поліція та судова система є заручниками політиків. Ключові рішення приймають у колі інсайдерів, вплив яких найчастіше виходить далеко за межі їх посад. Демократичною процедурою часто жертвують заради доцільності, що два роки тому призвело до катастрофи, коли Саакашвілі вирішив атакувати Південну Осетію масованим артилерійським вогнем, даючи Росії необхідний привід для вторгнення.

Строкатий стан грузинської опозиції і слабкість громадянського суспільства не покращує становища, опозиція часто дискредитує себе ще більше, ніж уряд. Проте, як каже Шавердашвілі, "уряд створює такі умови, за яких ми не зможемо швидко стати сильними". Побоюючись накликати на себе невдоволення уряду, підприємці бояться фінансувати опозицію або розміщувати рекламу в медіа, які критикують владу.

Саакашвілі більше модернізатор, ніж демократ. Утім, аби його реформи стали незворотними, Грузія потребує сильних демократичних інституцій і, перш за все, незалежної судової системи та верховенства права. Мерабішвілі стверджує, що такі речі не можуть бути встановлені простим указом, вони повинні стати вкоріненою традицією, визнаною грузинським суспільством загалом. Тому наразі, на його думку, саме уряд має найкращі можливості для здійснення правосуддя. Цей аргумент є ще більш небезпечним, оскільки видається переконливим.

Занадто багато особистої влади сконцентровано в руках Саакашвілі і його грізного міністра внутрішніх справ Мерабішвілі. Це зловісний знак для країни, де влада після здобуття незалежності жодного разу не була передана мирним шляхом. Низка запропонованих конституційних змін призведе до зміщення повноважень президента на користь парламенту і призначуваного ним прем’єр-міністра. Але критики Саакашвілі кажуть, що обговорення запропонованих реформ має обмежений характер. Вони побоюються, що президент візьме приклад із Владіміра Путіна і займе посаду прем’єр-міністра після закінчення терміну його повноважень 2013 року. Якщо він це зробить, то ризикує знищити власне свою спадщину.

Після колапсу

Незважаючи на весь прогрес, майбутнє Грузії є непевним. Через два роки після війни відносин з Росією все ще не нормалізували. Сильна військова присутність Росії в Абхазії та Південній Осетії, як і раніше, загрожує безпеці Грузії. Існує також ризик того, що Саакашвілі використає цю загрозу для консолідації власної влади. Цього року телеканал, контрольований другом президента, транслював фальшивий документальний фільм про нове вторгнення Росії, що спричинило паніку серед грузинів. Фільм, за деякими твердженнями, виготовлений за згодою Саакашвілі (хоча сам канал заперечує це), був призначений для мобілізації населення. Натомість він розлютив його.

І все-таки внаслідок змін у менталітеті країну буде важко повернути у зворотному напрямку. 25 червня поліція оточила центральну площу в Горі, де народився Сталін, і посеред ночі демонтувала пам’ятник колишньому диктаторові, який пережив розпад СРСР і російські бомбардування 2008 року. Але не було ні урочистостей, ні протестів. Грузини тепер дивляться в майбутнє.

Назва оригіналу: Georgia’s mental revolution
Джерело: The Economist, 19.08.2010
Зреферував: Омелян Радимський