Хроніки однієї антиностальгії. Завершення

На виховній годині наша класна керівничка повідала нам страшну таємницю. Що Америка бореться за уми і душі радянської молоді. І майже перемагає. БО ВБРАЛА НАС У ДЖИНСИ.

Ну гаразд, вважайте, що я «повелася». А саме - піддалася спокусі також спробувати описати свій світ. Хоча досі вважала, що мені ще рано писати спогади. Тут ностальгійники можуть записати собі очко.

З чого ж він складався? Так, більшість деталей, поданих у їхніх текстах, мені відомі. Я їх впізнаю. За Майклом навіть визнаю незгірший стиль. Можу оцінити це професійно. От тільки якось тісно мені серед тих соків-херсонських-помідорів-джинсів-дискотек і т.д. Не моя це лірика. А однолінійні протиставлення колись/тепер якраз і викликають мої іронічні коменти.

Коли повертаюся думкою у ті часи, то речей, які могла би вважати символами, згадується зовсім небагато. Наприклад, крем до рук «Березіль» Львівської парфумерно-косметичної фабрики. Бо ним пахли мамині руки. (Гм, і як це таку назву у Львові пропустили? Та гаразд, ті, котрі її затверджували, про Курбаса могли і не знати. А для ностальгійників поясню: це театр такий був. Режисер якого знайшов вічний спокій на Соловках.)

Загалом спогади про ті часи викликають у моїй пам'яті радше тексти, аніж речі, предмети. Бо ми існували поміж двома потоками інформації. Ми часом їздили у піонертабори, маршували під «речёвки», бавилися «Вожатый, вожатый, подай пионера» - а потім надходили свята і приїжджали двоюрідні брати з вертепом. І в хаті лунало:

Слава Богу! Людям мир!

Я є князь Володимир,

Що державу збудував,

Згоди всіх людей навчав...

У тому вертепі серед дійових осіб були також січовий стрілець і петлюрівець. Вже згодом, будучи студенткою, я довідалася, що був то текст Юри Шкрумеляка. У 30-х рр. було видано його збірочку. А у наші часи це був фактично самвидав.

Ми ходили у тих самих шкільних формах, що й ностальгійники. Слухали ті самі політінформації і сиділи на виховних годинах. На одній із них класна керівничка (хороша, зрештою, людина, ми її любили) повідала нам страшну таємницю. Що Америка бореться за уми і душі радянської молоді. І майже перемагає. БО ВБРАЛА НАС У ДЖИНСИ. Отож будьте пильними, дорогі товариші.

Уявляєте? Збираються у Білому Домі дяді Семи (для молоді: дядя Сем - це так потаємною мовою Пентагон чи Америку тоді називали) - і раду радять, як то радянську молодь з вітчизняного ширпотребу у джинси передягти.

Ось у такій параної ми і жили.

Зараз також подібне можна почути. Як у Брюсселі збираються на кожному стриху у нас по балістичній чи якій там ракеті поставити. Оно яку катавасію у Верховній Раді влаштували.

Але це справді зробило нас пильними. Прискіпливими і недовірливими. Нам мало було інформації з одного джерела - ми потребували звірити її з іншим. Тому після програми «Время» витягували свої антени...

Однак не все було так просто, як зараз пишу. Подвійні норми, подвійні інформації, подвійні стандарти того, що можна було говорити вдома, а що в школі - давалися взнаки. Я ж таки була дитина. Зокрема, коли мені було 13 років (вік, коли, як відомо, починається бунт супроти батьків), я прийшла зі школи і випалила щось про Бандеру і Стецька. Бо цього нас навчала класна керівничка (яку я любила). А тата я тоді слухати не хотіла. Батьки, звісно, вклякли. Добре мене вибештали. А тоді за мене взявся мій хресний. Він почав приносити ті напівзаборонені книги (видані під час «відлиги» і вилучувані з бібліотек у спецфонди в час застою, коли лінія партії щодо них змінилася). Так я довідувалася про Артема Веделя, Максима Березовського, Юрія Котермака, Василя Григоровича-Барського та ін., кого «не вивчалося за шкільною програмою». Невдовзі у моєму «дівочому» зошиті з'явився Калинець («Ковтни мене, біла дорого, Ковтни мене, добра осене. Запахло роменовим ромом Вітру мого стоголосся...»).

Калинець тоді сидів, в Україні у нього була видана єдина маленька збірочка 1966 року. Я переписала її від першої до останньої сторінки у свій «грубий» зошит.

У тому самому зошиті у мене був і Едуард Асадов. Власне: я вдячна своїй родині за те, що мала вибір. Бо з Асадова зараз ні рядка не згадаю. А Калинець і досі повертається у думках: «Який тоді був день і час? Морозу срібен великодень...»

Такі тексти формували нас, становили наш «ідентифікаційний код». Проте у мене немає ностальгії за їх переписуванням. Я волію купити книжку у книгарні. Та й романтика «лапання» радіосигналу крізь заглушки якось теж мене не бере. В Інтернеті шукати інформацію таки зручніше...

Попри те, що у мене ніколи не було сумніву у тому, хто я, у моїй юнацькій свідомості кілька разів таки доходило до зудару тих двох потоків інформації. Скажімо, у 5-му класі я ототожнювала себе з Павкою Корчагіним. Така собі революціонерка, яка «воює» супроти «реакційних» батьків. Зате у 10-му не змогла написати твору на тему «Визвольний похід Радянської армії» (за твором О.Гончара «Прапороносці»). Бо «похід» той асоціювався у мене з Угорщиною 1956-го та Чехословаччиною 1968-го. І вчителька, знаючи мене і мою родину, не поставила мені «двійки».

(Уже в час Незалежності лише одна вчителька з нашої школи знайшла у собі мужність публічно перепросити нас, колишніх учнів, за те, що не завжди могла навчати того, що належало. Інші вчителі її за той виступ засуджували. Її вже немає. Вічная пам'ять...)

Ще про книжки. Загалом та система була сповнена парадоксів. Скажімо, серед нас тоді доволі популярною лектурою був «Мій Дагестан» Расула Гамзатова. Її, здається, 1976-го (у розквіт застою) було видано в українському перекладі у серії «Романи й повісті». До мене цей текст потрапив десь у 14 років, себто на початку 80-х. Звідтам я також багато виписувала. Бо система дозволяла любити Дагестан. Натомість словосполуки «моя Україна», «мій Львів» послідовно замінювалися на «Радянська Україна», «Радянський Львів». Але ми вміли читати між рядками... і тому «Мій Дагестан» вчив нас любити своє місто, свою вулицю, свій рід, своє слово. Роздуми Гамзатова про аварців і аварську мову цілком «приставали» до нас. За що йому подяка.

І це діялося у світі, де майже гімном було: «Мой адрес - не дом и не улица. Мой адрес - Советский Союз»...

Така-ось школа юного бійця українського буржуазного націоналізму - з Асадовим, Островським і Гамзатовим у списку використаної літератури...

Ми знали, що свобода існує, що вона не вигадка. Що її немає лише у цій країні, де ми народилися. Про неї нам розповідали батьки, вуйки, стрики та їхні друзі. Ми знали, наприклад, що десь існує книжка під назвою «Розстріляне відродження» (ностальгійникам: це така фундаментальна - майже на тисячу сторінок - антологія «неблагонадійної» української літератури 1917-1937 рр., яку своїм коштом видав Ґедройць у Парижі в 1959 р.; назву теж сам придумав; про Ґедройця вже самі пошукайте в Інтернеті). Отож ми знали, що у нас було відродження - і що його було розстріляно. Ми також чули розповіді від старших про вільнодумні 60-ті - і про те, ЯК вони скінчилися.

Коли приїжджало таке саме «неформатне» товариство з Києва, всі збиралися за столом і чоловіки заводили:

Питається вітер смерти,

Кому нині треба вмерти.

Треба вмерти нині рано

Молодому партизану.

Ані батька, ані мами,

Ані трумна, ані ями.

Ані сестри, ні дружини,

Тільки кетяги калини.

Мене тоді аж мороз пробирав - такою силою віяло від цих слів. Гадаю, не мушу пояснювати, про яку партизанку йшлося...

Взагалі нашими «золотими часами» були 60-ті. Коли я слухала старших, то для себе робила висновок: 60-ті - це коли було видано багато цікавих книжок, а 70-ті - це коли їх від мене замкнули. (Замкнули тоді, зрештою, не тільки книжки...) А ще мою юну уяву запалювала розповідь про те, як ото хлопці (мої вуйки та їхні друзі), які тоді навчалися у Львівському університеті, умудрялися у фотолабораторії факультету журналістики перефотографовувати всіляку «крамольну» літературу. Особливої пікантності цьому додавав факт, що лабораторія та містилася поруч чи то з парткомом, чи деканатом. Це ж треба, у самому «лігві ворога»!

Що ще діялося у нашому світі? Ми оплакували Івасюка, гаряче вболівали за Ґданською «сточнею» (суднобудівним заводом) і «Солідарністю» (бо вони несли нам надію на свободу), молилися за Єжи Попілушком (ностальгійникам: був такий незгідливий священик у Варшаві, якого вбили під час воєнного стану).

Ми колядували, ходили до церкви, святили паски, водили гаївки у бабці на селі - але у шкільних творах на тему «Як я провів вихідні» про це не згадували.

Поміж нас активно курсували розмаїті «антирадянські» дотепи й анекдоти. Наприклад, було якесь підвищення цін на алкоголь - і народ відразу зреагував (тільки ось про ціни, там вказані, не певна, чи добре пам'ятаю...):

Водку пьём по руб ноль семь,

Мяса, масла нет совсем.

Если будет больше -

Будет так, как в Польше.

Если будет двадцать пять (?) -

Снова Смольный будем брать.

О, ще один текст згадала. Загадку. Про одного генерального секретаря. У якого

Брови чёрные, густые,

Речи длинные, пустые.

Кто даст правильный ответ -

Тот получит десять лет.

Ну як? Відгадав хтось?..

Годі й казати, кожну «оксамитову» революцію кінця 80-х ми вітали із захопленням і надією. Система тріщала по швах. Впала Берлінська стіна. Розсипався Варшавський блок. Свобода дихала у наші вікна.

До Львова з таборів повернулися ті, котрі були нашими героями. Скажу коротко: для них також життя у нових умовах виявилося випробуванням. Не всі його витримали. Виявом останньої надії - і вже усвідомленого відходу у власне, доросле життя - стало звернення одного із найяскравіших представників нашого покоління: «А ми ж Вас любимо, В'ячеславе Максимовичу...».

Додам лише, що адресат і адресант (Чорновіл і Кривенко) загинули однаково. Миттєво. В автокатастрофах.

Нам теж довелося багато вчитися. Спершу ми поїхали у той «ворожий» західний світ, яким нас стільки років страхали. Він нам сподобався. Там ми вчилися слухати себе й інших.

Ми і далі часто туди їздимо. На конференції, семінари, фестивалі. Але повертаємося. Бо це наша країна.

Coda: той час був складний. Не вірте у ту простоту, яку нам описують. Не вірте у можливість соціальної справедливості на окремо взятій пісочниці, ані у керовано-заглушувану демократію в ній же. У тому часі було багато світів. Як і тепер. І можливостей опуститися у ньому теж не бракувало. Як і можливостей зберегти гідність та підтримати її в інших.

Postscriptum: коли у «перебудову» взялися «заповнювати білі плями» (як цікаво мова фіксує час такими висловами...) - тобто видавати те, що десятиліттями було переслідуване й заборонене, - ми купували по кілька примірників однієї книги нараз. Для себе і для друзів. Часом виходило так, що друзі теж купували - для нас.

Книжки коштували значно дешевше, ніж тепер - скажуть ностальгійники. Про ціни правда. Але головне - наш страх. Що перебудова скінчиться як відлига. Що ці тексти, ці автори знову надовго зникнуть у спецсхронах. А ми хотіли їх мати і читати.

Коли дивлюся на цих кілька однакових корінців на поличці - згадую про це. Завжди.

Фото з сайту exlibris.ng.ru