Хто тут реаліст

Німецький дискурс про Росію є поверховим, повним комплексів та ілюзій. Звідки взялася німецька пристрасть до Росії? Здається, правильна відповідь така: Німеччина має два комплекси на тему Росії, обидва з глибоким корінням. Перший – це почуття провини і відповідальності, які пов’язані з Другою світовою війною. Другий – це різновид співчуття у зв’язку з "втратою імперії". Росію неймовірно переоцінюють у Німеччині, зокрема коли йдеться про економічне співробітництво. Товарообіг Німеччини з Росією дорівнює товарообігу з Чехією або навіть є меншим/

У Європі є новий "трикутник": німецько-російсько-польський. Як це буває в таких конфігураціях, усі сторони пов’язують певні надії з "трикутником". Німці вважають, що вони тепер зможуть "конструктивно долучити" Польщу до своїх переговорів з Росією. Поляки сподіваються позбутися образу "травмованих історією русофобів".

Але чи поляки та німці дійсно можуть чогось навчитися один в одного? Коли я ставлю собі це запитання, у моїх вухах лунає думка, яку недавно з нагоди конференції кинув польський посол у Берліні Марек Правда. Він сказав, що німці нарешті повинні визнати, що "поляки мають не тільки травми, а й погляди". Отже, чи хочуть німецькі еліти навчитися чогось у своїх польських партнерів, коли ми будемо обговорювати нашу спільну східну політику? Чи готові вони до цього? Чи, може, вони очікують, що поляки повинні вчитися в них?

"Росію в НАТО!"

Саме слушно критично поглянути на образ Росії в Німеччині та німецьку політику щодо Росії. Зокрема тепер, коли НАТО працює над новою стратегією. У такі моменти в Німеччині – що, як правило, мислить категоріями realpolitik – раптом з’являються проекти настільки сміливі, наскільки й неймовірні. Читаючи їх, не дуже зрозуміло: сміятися чи плакати.

Отже, колишній міністр оборони Фолькер Рюе, колишній посол Німеччини у Варшаві Франк Ельбе і двоє відставних генералів зажадали в недавно опублікованому відкритому листі залучити Росію до НАТО. Вони стверджують, що НАТО "не доростає" до виконання своїх завдань "з такою конструкцією, у якій нині функціонує", що Північноатлантичний альянс занадто довго нехтував Росією. Вони доводять, що якби вона вступила в НАТО, то мусила б користуватися всіма правами держав-членів і, відповідно, виконувати всі зобов’язання "як рівна серед рівних".

Аналогічні аргументи – а подекуди вони заходять ще далі – має Крістоф Бертрам, колишній директор Інституту зовнішньої політики та політики безпеки, який є найважливішим німецьким мозковим центром, що консультує уряд і парламент. Окрім того, він уже на пенсії, але те, що він пише, здається, близьке мисленню міністерства закордонних справ (принаймні так припускає сам автор). У тексті звернення, опублікованого в липні у тижневику Zeit, Бертрам висуває схожу вимогу: Росію в НАТО! Тому що тільки вона може забезпечити виснаженому Альянсу – зауважте, це цитата – "новий імпульс".

Приголомшливою у Бертрама є суміш реалізму і фантазії, вона по-справжньому вибухова. Він визнає, що "дипломатичні зусилля [Росії], як і раніше, зосереджені на досягненні старої мети: паралізувати альянс західних держав". Понад те, він прогнозує, що станеться, якщо НАТО надішле запрошення Росії: Москва "зневажливо відкинула б" таку пропозицію. А втім, переконує він, уся операція матиме стратегічну перевагу: відтоді кожна критика Росією НАТО була б лише "анахронічним ритуалом". Він що, забув, яку силу в Росії мають ритуали?

Верхня Вольта з ракетами

Якби не реалізували його плану, Бертрам має готового винуватця: це держави-члени зі Східної Європи, що мають "анахронічне уявлення про Росію" і саме тому воліють чіплятися за "анахронічне НАТО".

То запитаймо: а наскільки анахронічний образ Росії в Німеччині? Це питання дуже важливе у Європі власне зараз, восени цього року, коли НАТО працює над новою стратегією, коли в порядку денному питання про вступ Росії у Світову організацію торгівлі, коли Європейська Унія повинна визначити для себе, наскільки серйозно вона трактує "Партнерство задля модернізації" з Росією і "Східне партнерство" з Україною й іншими державами колишнього Радянського Союзу. Ставки високі: йдеться про цілу низку проблем, від енергетичної безпеки до ліквідації віз для 200 мільйонів людей у Східній Європі.

Тим часом німецький дискурс про Росію сьогодні є поверховим, повним комплексів і ілюзій, підпорядкованим певній "політичній коректності" – і це до ступеня, небаченого з 1991 року. Колись у світ пішло "крилате слово" екс-канцлера Гельмута Шмідта: що нова Росія – це "Верхня Вольта з ракетами". Тобто: безсила, погано керована держава, але озброєна до зубів. Нині ніхто вже не порівняв би Росію із цією африканською країною (зараз більш відомою як Буркіна-Фасо). Сьогодні в Німеччині більше не недооцінюють Росію. Навпаки, в багатьох аспектах її непомірно переоцінюють. Тільки що насправді змінилося в Росії з 1991 року?

Два комплекси

Коли ви слухаєте голоси адвокатів "приєднання" Росії до НАТО і Європи, може скластися враження, що на Сході ми маємо справу з економічною потугою майбутнього, з майже ідеальним (з німецького погляду) партнером. Ці адвокати, які шукають Росію своєї мрії, вже заслужили на іронічне визначення: у Німеччині їх називають "Russlandversteher" (це неологізм, поєднання слів: Росія і розуміти, у вільному перекладі: "люди, які завжди виявлять розуміння поведінки Росії"). Їхня любов до Путіна пробачить усе. "Russlandversteher" будують своє уявлення про Росію на наївному видаванні бажаного за дійсне або/і на помилковому аналізі.

Звідки ця німецька пристрасть до Росії? Здається, правильна відповідь така: Німеччина має два комплекси щодо Росії, обидва з глибоким корінням. Перший – це почуття провини і відповідальності, що пов’язані з Другою світовою війною. Другий – це різновид співчуття у зв’язку з "утратою імперії".

Ну, це залишається загадкою, чому німці почувають відповідальність, перш за все, щодо Росії, хоча під час війни вона постраждала значно менше, ніж Україна і Білорусь (якщо шукати порівняння лише в СРСР). Залишається парадоксом, чому німці більш вразливі до постімперської травми Москви, ніж до болю народів, які були жертвами цієї самої імперії. Цей парадокс то більший, що його жертвою був і німецький народ, поділений протягом 1945-1989 років. Чи німці витіснили це зі своєї свідомості? Можливо. Принаймні почуття провини перед Росією закриває німцям вид на страждання інших країн.

Росія як Чехія

Окрема тема: економіка. Про німецько-російське економічне співробітництво поширюють міфи – у Німеччині, але також у Польщі. Міфи почуваються добре і тому, що їх годують ті, хто має в цьому чіткий інтерес або/і вміло лобіює. Як наслідок, навіть німецькі політики, які залучені до міжнародних справ, не можуть повірити очам, коли знайомляться зі статистикою. Вона каже, що позиція Росії як торгівельного партнера Німеччини порівнянна з позицією Чехії. І навіть гірше: німецько-російський товарообіг 2009 року був меншим за чесько-німецький (зрештою, й польський експорт у Чехію є на порядок вищим від польського експорту в Росію). Крім постачання газу й нафти, ми можемо сказати: німецько-російської торгівлі практично не існує.

Незважаючи на це, в Німеччині є політична воля для підтримання цієї міфічної торгівлі. Цьому служать кредитні гарантії страховика Hermes, який підтримував німецьких експортерів ще за Брежнєва (наприклад, він фінансував будівництво трубопроводів у Росії – які мали б транспортувати газ до Німеччини – незважаючи на той факт, що труби вкладали ув’язнені ГУЛАГу). Euler Hermes, яка страхує нині за дорученням уряду німецький експорт, надала з 1991 року багатомільярдних гарантій для експорту до Росії в масштабах, непорівнянна з гарантіями для експорту в будь-яку іншу країну світу. Утім, наслідки цієї багатомільярдної допомоги жалюгідні (див. вище).

Хто кого потребує

Кажуть, що на схід від Бугу німці провадять політику "Russia first!". Це не так. Це політика "Russia only!" (прикладом є газопровід "Північний потік": проект створено політичним рішенням, він суперечить ідеї диверсифікації джерел енергії, яку так часто згадують, зокрема й у Німеччині). Гравці з іншого боку знають про це. Владімір Путін знає, що він може – як і три роки тому в Мюнхені – оголосити, що Росія не потребує Європи. Чудовий блеф! Насправді все навпаки: Росія потребує Європи більше, ніж Європа Росії.

Це дає країнам Унії певні важелі для тиску. Хоча не на внутрішній розвиток Росії: можливості Заходу впливати на мислення російської еліти зараз менші, ніж будь-коли за останні 20 років. Ані "аеропортна дипломатія", ані мільярдні позики не змінять довготривалих процесів у політичній культурі. Крім того, людей, які керують Росією, важко назвати омріяними партнерами, якщо її "нову аристократію" становлять у безпрецедентних раніше масштабах колишні співробітники спецслужб.

То що – Росію в НАТО? Як "рівну серед рівних"? Російська еліта ніколи не пішла б на це. Але коли тодішній канцлер Ґергард Шрьодер кидає, натхненний своїми російськими друзями, ідею "Росію в НАТО!" (як 2001 року, в одному з інтерв’ю), вся Німеччина обговорює "революційну" ідею. А ще восени цього року, знову ж таки, європейські дипломати змарнують тисячі людино-годин на ламання голів, як задовольнити очікування Росії. Але навіщо?

З їхніх людино-годин було б більше зиску, наприклад, у Молдові, звідки Москва "забула" вивести свої війська. Або в Грузії. Там європейці могли б продемонструвати, що прийнятно в "спільному європейському домі", а що – ні. Сил було б достатньо. А чи мають вони ще й політичну волю? Це з’ясується протягом найближчих тижнів і місяців.

Автор: Ґергард Ґнаук [Gerhard Gnauck] – кореспондент газети Die Welt у Польщі, Україні та балтійських країнах. Темою його дисертації була Росія 1990-х рр. Мешкає у Варшаві
Назва оригіналу: Kto tu jest realistą
Джерело: Tygodnik Powszechny, №46 (3201), 14.11.2010
Зреферував: Омелян Радимський