Ігор Лацанич. Ключ до реалізації задумів

Ігор Лацанич очолив оркестр Львівської Опери 1975 року, переповнений грандіозних планів. Маючи позитивний досвід у театрах Росії і Донецька, він був певний, що у рідному Львові йому поталанить більше – бо ж і атмосфера відповідна, і музичне середовище багатше.

Багато чого йому насправді поталанило здійснити, хай і з корективами – ви ж бо знаєте тогочасні умовини, коли задумується одне, а виходить як завше...

Проте успіхи в роботі нового головного диригента престижного театру були направду примітними.

Одним із амбітних завдань, які поставив для себе Ігор Васильович, значилося впровадження у репертуар дитячої опери, і то повноцінної, без знижок. Обговорювалася інсценізація кількох популярних світових сюжетів, але першість віддали казці Андерсена “Кресало”. Ви її знаєте: три сторінки  насиченого тексту, переповненого захопливих перипетій, виразні персонажі. Але вже існували спроби драматичної інсценізації казки, і то саме для дитячих театрів. Лацаничу поталанило роздобути одну із таких сценічних спроб – і робота почалася. Музику мав написати досвідчений у цій справі Богдан Янівський – він тоді очолював музичну частину Львівського дитячого театру і мав у доробку кілька музичних вистав, які спокійно можна було зарахувати до жанру оперетки. Скомпонувати лібрето запропонували мені. Якось вийшло так, що ідея і тема захопили мене – тож від перших сцен текст писався на піднесенні. Не дарма лібрето схвалили і постановочна група, і сам Ігор Лацанич.

Шкода говорити, що з певних причин музику до вистави довершували інші молоді композитори – але невдовзі афіші сповіщали про нову виставу.

Тут варто дещо зауважити: вона була позаплановою, не погодженою з Міністерством культури УРСР, хоч тоді одним з його очільників був недавній львів’янин Ярослав Вітошинський. А коли позапланова – то й коштів на постановку не передбачалося – ні на авторські гонорари, ні на декорацію, ні на щось інше. На пропозицію Лацанича ми відмовилися від оплати, хоча були не такі вже й грошовиті. З декораціями було легше. Виявилося, чого глядач, та й я також, не знав: ще при заснуванні театру тодішня адміністрація замовила у Відні сімдесят (!!!) комплектів декорацій на всі можливі випадки – і довгі роки ними й успішно користувалися, ото хіба що радянська тематика (“Молода гвардія”, “Тихий Дон”, “Заграва”...) вимагали іншого антуражу.

Вистава виявилася вдалою. Досить сказати, що вона тримається у репертуарі вже понад тридцять років, час від часу поновлюючись. Якось навіть випала нагода пожартувати. Молода артистка спершу грала роль Принцеси, потім стала Королевою, тож сміялася з цього приводу: “Ще зіграю Відьму – і на пенсію... ”

Трапилося ж так, що саме тоді до Львова приїхав згаданий перший заступник міністра. Поміж інших він переглянув і цю нашу виставу. Та й питає мене:

- Чого це вона не проходила у нас у Міністерстві?

- Бо позапланова, то щоб поминути фінансування, – пояснюю я. Він усміхнувся:

- Миколо, ми стільком лібретистам виплачуємо гонорари за лібрето, які ніколи не будуть поставлені, а тут же успішна вистава!..

Щось мене, на мій сором, зачепило, і я до Лацанича: Вітошинський сказав, що вони не проти оплатити, а ви не хочете звернутися в Міністерство!..

Але якось до того руки й не дійшли, то ми й змирилися, пізніше разом працювали до якоїсь святочної дати над концертною програмою, а то ще й “припасовували” до новорічних канікул своєрідним  прологом “Лускунчика”…

Ігореві Лацаничу вдалося досягнути примітних успіхів і в становленні репертуару – виставами значущими, з усталеним світовим іміджем. Дещо гірше йшли справи з оновленням творчого складу молодими перспективними солістами. Я сам був випадковим свідком такої макабричної історії. До Львова на консерваторний випуск приїхали два представники московського Большого театру. От коли вони вже завершили свої справи – то ще раз завітали до Лацанича. Вибралися на обід, сидимо та й говоримо. Гості не криють свого  вдоволення придбанням: везуть із собою двох молодих львівських вокалістів – Галю Чернегу, а друге прізвище вилетіло із голови. Та й запитують Лацанича: “Ти ж бачив, що це вартісні виконавці, чому ж до  себе не взяв?”  А він відповідає приблизно так:

- Не ми набираємо до себе в трупу.

- А хто ж?

- Обком набирає. От і перед тим двох направив.

- І що?

- Та ні, співають. Трохи пищать, але я їх підправлю...

Незадовго перед своїм передчасним відходом (16 липня 2003 року) Ігор знову звернувся до мене з пропозицією створити  український варіант лібрето веселої оперети Жана Офенбаха “Ключ на бруківці”. Вона йому подобалася: здається, він її вже ставив десь – чи в Росії, чи у Донецьку, і то хотів поновити. Оригіналу не знайшлося, був російськомовний варіант, то з ним і довелося працювати. Я навіть не очікував, яка то марудна робота мене чекає: в музиці Офенбаха було аж геть багато вітіюватих прикрас, на які не так легко було знайти словесного відповідника. Робота пробуксовувала, врешті затяглася. Аж  до його хвороби...

Не знаю, яким чином переклад, та й весь матеріал потрапив до Київського театру оперети, і там таки поставили виставу. Тримається в репертуарі ось уже третій рік. Не знаю, хто довершував мою роботу над перекладом. Але, певніше за все, там пішли шляхом певних спрощень. Хоча я таки того не знаю. Досить, що той морочний “Ключ...” таки йде успішно, хоч і не на Львівській сцені – чого так бажав Ігор Лацанич.