Інакший Відень – 2

Рот захищатиме Львів, в якому провчився семестр-два, і Галичину, в якій народився, від звинувачень у провінційності. Рот писатиме про європейськість Львова і лейтмотивом його апології будуть слова «незважаючи ні на що».

Чому долина, на дні якої озеро, називається горою?

Найбільший район Відня називається Favoriten. Мабуть, у ньому живуть фаворити. Авжеж, фаворити долі. Їх багато й узагалі цей район міста найбільший. Він починається відразу за внутрішніми районами. Його центральна вулиця - Favoritenstraße, вулиця фаворитів. Вулицею фаворитів можна дійти від самісінького центра міста в глибину, тобто у височину району, бо вулиці ведуть угору. Пішохід вже здавалося б, неподалік від вершини гори, йому навіть відкрилася розкішна панорама, однак з'являється непередбачувана проблемка: вершини гори немає. І самої гори немає. Є тільки шлях, що веде вгору. І назва Wienerberg, Віденська гора. І пішохід, який стоїть і дивиться в долину, бо стоїть він над прірвою. Всі стежки стрімко збігають униз, де в самій долині розташоване озеро. Ця долина і є вершиною Віденської гори. Колись на місці, де Львів, плюскалося море. Тепер там, де була Віденська гора, простирається мальовнича долина з багатьма ярусами, полишеною на себе рослинністю, унікальним світом птахів, тварин і комах. Якщо море у Львові було давно, то Віденська гора існувала ще зовсім недавно, у першій половині XIX ст. Була висока - настільки, що з неї відкривалися краєвиди на Відень й околиці.

1775 р. Марія Тереза видала указ, який скасовував гору, - такими могутніми були колись володарі Центральної Європи. На Віденській горі постала перша цегельня, яка вже невдовзі стала найбільшою в Європі. В цегельні працювали робітники з Чехії і Моравії, випікання набувало обертів і потребувало дедалі більше робочої сили, так що в останній третині XIX ст. непоодиноким явищем була праця дітей. Прибульці оселялися на новому місці, обростали родинами і побутом. Виникала інфраструктура, покликана обслуговувати їхні потреби. Ключовим елементом цієї інфраструктури став Богемський пратер, луна-парк розваг і відпочинку. Позаяк робітників прибувало і прибувало, то й парк розростався, хоча це, звісно, не єдиний причинно-наслідковий зв'язок. Адже іншою, також оберненою пропорцією, було зменшення гори, яке прямо залежало від збільшення числа робітників і від зростаючих потреб будівельної галузі, адже від останньої третини XIX ст., після того як знесли мури навколо внутрішнього міста, і, що менше відомо, зовнішні укріплення, місто переживало будівельний бум. Після виснажливої праці дітні чесько-моравські родини вирушали в Богемський пратер - вони й були тією богемою, яка там розважалася. Інша богема, до якої належав Іван Франко, розважалася в головному Пратері - тому, в якому згодом діятиметься кульмінаційна сцена фільму «Третій чоловік». Цей інший пратер, який щасливо уник найновіших, уже постмодерних перебудов, ще й сьогодні є місцем, вільним від галасливої метушні і сповненим шарму затишного родинного дозвілля, з атракціонами, які не постаріли, хоча їм виповнилося по сто років. Вони несуть у собі рецепт молодості й утіху для втаємничених відпочивальників. Здається, їх рецепт полягає у перетворенні кількості часу в якість стилю.

Тож можна сказати, що чехи, тоді богемці, й моравці, позбавили Відень його гори. З такою самою певністю можна твердити, що якби не вони, не було б ні віденської Рінґштрасе з її репрезентативними будівлями, ні багатьох інших цегляних споруд - без перебільшення, значної частини сучасного старого Відня й уже точно його найвідомішої частини, заради якої у Відні щороку буває кілька мільйонів туристів. Були б лише геніальні проекти, які б лежали в скринях Віденської національної бібліотеки поряд зі старими географічними мапами й ботанічними атласами.

Мінеральна вода з крана

Кожна епоха має свої ремесла, які зникають разом із нею. З прокладанням водогону відійшла в історію праця водоноса. Початок промислового виробництва мила заманіфестував кінець професії попільника - людини, яка з діжкою за плечима ходила містом, від господи до господи, збираючи попіл з печей. Зникнувши з міського сюжету, ці фігури зникають зі сторінок літератури й мистецтва. Сповнений ностальгії, Йозеф Крігубер ще дозволяє собі виготовити літографію за Моріцом фон Швіндтом «Фердинанд Раймунд у ролі попільника у виставі «Дівчина з країни фей, або Селянин-мільйонер»». Український читач зустріне відбиток цієї літографії на обкладинці перекладного видання згаданої п'єси австрійського комедіографа й актора Раймунда.

Відень довго черпав воду з колодязів - з технологічного погляду можна погодитися з називанням Середньовіччя добою обскурантизму, адже це було очевидним занепадом порівняно з водогонами, що їх прокладали римські поселенці, зокрема й у Віндобоні, з якої згодом постав Відень. Інші речі, зокрема, високо розвинена куртуазна традиція ставлять таке етикетування під сумнів. Відсутність протічної води не завадила Відневі стати осередком мистецтва, а Вальтерові фон дер Фоґельвайде, славетному шпільманові, компонувати й виконувати чарівні любовні вірші.

Перший водогін з'явився у Відні аж у середині XVI ст. і постачав воду до резиденції імператора й кільканадцяти прилеглих будівель. Значно пізніше водогін продовжили, так виник перший відкритий громадський водозабір, куди міщани ходили по протічну воду. Щойно на початку XIX ст. постали перші водогони, які можна вважати предтечами сучасного водозабезпечення міста, і щойно 24 жовтня 1873 р. Франц Йосиф урочисто відкрив перший модерний віденський водогін.

Не минуло й десятиріччя, як вода текла в майже усі віденські помешкання: кінець XIX ст. - початок XX ст. ознаменувався у Відні поряд з культурним ще й потужним технологічним проривом. Ці два прориви пришвидшили і, можливо, навіть спровокували третій прорив: емансипаційний. Сьогодні Відень отримує воду, що за якістю, до якої в такому екологічно свідомому місті вимоги дуже суворі, прирівнюється до мінеральної - вона й надходить з джерел, розташованих в екологічно захищених ландшафтах. Ідея води з колодязя продовжує жити хіба що в «громадських кранах», що просто неба тамують спрагу, передусім втомлених враженнями і ходьбою туристів. Не в каві, яка вибирає воду з організму, а в гордості з приводу джерельної води в кранах полягає справжня причина, чому у віденських кав'ярнях до замовленої філіжанки кави неодмінно приносять склянку звичайної протічної води.

Як Рот двічі не став вояком українського війська

Приїхавши до Відня, Рот прибув з провінції в метрополію. Згодом репортерським пером Рот захищатиме Львів, в якому провчився семестр-два, і Галичину, в якій народився, від звинувачень у провінційності. Це буде суперечка радше з самим собою, ніж з читачем. Рот писатиме про європейськість Львова і лейтмотивом його апології будуть слова «незважаючи ні на що». Незважаючи на запах квашеної капусти в повітрі. Незважаючи на криві хідники, ями і бруд. Шукатиме переконливих арґументів, як-от «європейська преса» й «остання паризька мода», наголошуючи на розмаїтті культур, мов і звичаїв, тоді як читача його художніх творів «східного циклу» пробиратиме вільгість і скруха, так само як і героїв - не лише Рота, а й інших письменників, як-от уродженця Самбора Анджея Кусьнєвіча. Відбувши до Відня, Рот вертатиметься в Галичину тільки епізодично, згодом як кореспондент німецькомовних щоденників. На відміну від Івана Франка, спроби якого зазнали невдачі і який своїх віденських співрозмовників цікавив лише як галицький інтелектуал і політик, такий собі цікавий маргінал, Рот, паралельно з навчанням в університеті, де познайомився з Юзефом Віттліном, розпочав у Відні свою на ті непевні часи успішну письменницьку кар'єру, дебютувавши через два роки після переселення віршем Welträtsel, «Загадка світу», доволі посереднім, дарма що щирим й амбітним, як видно вже бодай з назви. Добірка рукописів віршів Рота згорить під час німецького бомбування 1939 р. у варшавському помешканні Юзефа Віттліна.

Впродовж життя Рот розгадуватиме цю загадку світу - світу Галичини і Дунайської монархії. Що більше Рот заплутуватиметься в пиятиці, мовби наввипередки зі своїми - деякими - героями, то проникливішим ставатиме його погляд на тогочасні процеси, що рухатимуть Європу до задекларованої Освальдом Шпенґлером загибелі, адже направду: після Другої світової війни вже буде інша Європа, прагматичніша і провінційніша. Прихильність Рота до монархії така велика, що вже навіть коли спала хвиля патріотизму, що панувала в австрійському суспільстві в перші роки війни, Рот, якого вкотре визнають непридатним, таки домагається вступу до війська і передислокації в Галичину, якнайближче до Львова, де цензурує листи вояків і де його застає розпад монархії. В Бродах, куди їде провідати матір, його мало не забирають до українського війська, яке на той час володіло містом. Вертаючись через Карпати до метрополії, Рот удруге опиняється між фронтів і вдруге йому пропонують український однострій. Хоча він і нагадує йому щойно скинену уніформу, Рот, сповнений сум'яття від надміру й карколомності подій, повністю присвячується творчості - журналіста й оповідача. Його монархізм годі зрозуміти без контексту того часу. Адже Рот належав до «державного народу», який вбачав у монархії батьківщину і прихисток. З іншого боку - що неминучішою ставала трагедія Європи, яку передбачив ще на початку 20-х років, то більше Рот впізнавав у загиблій монархії альтернативу - зниклу, примарну.

«Інакший Відень - 1» читайте тут ()

Фото зі сайту www.ozon.ru