Росія веде проти України війну, залучаючи проросійськи налаштованих громадян України, «добровольців» з РФ та власні регулярні війська. Вже захопила Крим і кілька районів двох східних областей. У російській інтерпретації це звучить приблизно так: ополченці півдня і сходу воюють проти незаконного уряду, громадянський конфлікт підживлюють США, щоб не дати Росії розвиватися. Українська офіційна версія чомусь (попри визнання Росії державою-агресором) і далі полягає на тому, що на Донбасі діють бойовики і сепаратисти, урядові війська проводять АТО, а Росія просто постачає техніку і живу силу, але воюють бойовики і сепаратисти. Був, правда, короткий період в історії прес-центру АТО, коли цей маразм виглядав веселіше – саме тоді з’явився термін «путінські випестки». Але довго ця радість не тривала, і монотонні монологи з цифрами і казенним оптимізмом в стилі «ні сантиметра не здамо» стали незмінними супутниками кожного типового брифінгу.
Якщо в сучасній інформаційній війні у когось і були ще якісь сподівання на державу, то вони розвіялися після останніх ініціатив міністра Стеця. Стільки свіжих і неординарних ходів від нового міністерства не сподівалися навіть його затяті противники. Як можна просити людей писати коментарі на сайтах російських пропагандистів, розвінчуючи російські міфи? У міністерстві інформації чули про те, що коментарі можуть модерувати? Або як знайти назву для українського англомовного телеканалу, якщо російський називається «Росія сьогодні»? Елементарно – назвати канал «Україна завтра»! Це називається вторинність.
Сама лише ця вторинність ставить хрест на всіх благих починаннях влади (це якщо ми віримо, що мова йде про інформаційну політику, а не про працевлаштування кума). А якщо врахувати той прикрий факт, що маємо справу з Росією, то справа програна вже на старті. Не лише відповідати на інформаційні виклики Москви справа марна, сам діалог з представниками «русского мира» – це вже помилка. Неможливо у чомусь переконати Чуркіна, який просить надати докази перебування росіян на Донбасі, коли йому показують знімки, відео й уламки снарядів. Так само неможливо переконати у чомусь ватника, для якого винахідником радіо є Попов, а паровоза – Черепанови. Що там говорити, якщо навіть термінам Велика Русь і Мала Русь, запозиченим із грецької мови (де Мала Греція – ареал первинного заселення, а Велика Греція – колонії від Криму до Сицилії) представники народу-богоносця примудрилися надати протилежного значення. Можна ще згадати монгольський головний убір, який в російській інтерпретації став «шапкою Мономаха» (візантійці дуже б здивувалися), або Вишгородську ікону Божої Матері, яка після пограбування Києва стали Володимирською.
І от після того, як в Росії православні попи кроплять водою ракети «Сатана», а мусульмани марширують з прапорами, на яких зображено живу істоту (правда, Кадирова, але навіть такого іслам забороняє зображати), з’являється такий собі міністр Стець і записує до інформаційного війська, щоб залишати коментарі на сайті LifeNews. Так, ніби бракує в Україні аналітиків і експертів, які, пишучи по-російськи (не про мову йдеться, точніше не лише про мову), закликають дистанціюватися від російського світу. Важко кинути курити, викурюючи дві пачки на день. Так само важко розірвати зв’язок зі совком, мислячи совковими категоріями і штампами. Бо, мусимо визнати, якщо наші експерти говорять про революцію, вони мають на увазі В.І.Леніна, а не Олівера Кромвеля, якщо війна – то не за незалежність Північноамериканських Штатів від Британії, а «вітчизняна», а бунт, класично, «бессмысленный и беспощадный».
При обговоренні військових проблем альтернативи «історії СРСР» взагалі немає. Президент говорить «це наша вітчизняна війна», ніби без прив’язки до російської історії не вийде сказати ефектно і змістовно. Чому не війна за незалежність? Час від часу говорять про «другий Сталінград». Ніби немає влучніших історичних аналогій, коли росіяни штурмували міста горами трупів, винищуючи цивільне населення. Чому при згадці про українських партизанів мова йде виключно про борців «з фашистами» і не згадуються партизани, які воювали з комуністами? Гіршим варіантом є хіба що повернення до «історичної традиції» героїчних поразок від Берестечка аж по Крути.
На жаль, про створення інформаційного простору, в якому українська проблема була б частиною західного простору, не йдеться. Що б там не казали про недолугість ідеології «новоросів», інформаційна політика української влади черпає натхнення з тої самої ями, з якої нам відомо, наприклад, що Петро І прорубав вікно в Європу. Зокрема для козацької держави, землі якої доти були частиною Речі Посполитої. Який стосунок мають реформи Петра І до України? Кому він рубав бороди? Кого він навчив святкувати новий рік 1 січня? Добре, що хоча б відверто українофобського контенту стало менше.
Залишилося зовсім трохи – перестати «експертам» і «політикам» співчутливо і з розумінням хитати головами на телевізійних шоу, коли черговий російський «ліберал» буде дивуватися, що росіяни воюють з українцями, а німці їх намагаються помирити. Дивина та й годі. Всю історію воювали, а тепер не можуть повірити. Не завадило б також різним діячам «від культури» перестати нарешті цитувати Шекспіра російською. Він писав англійською. І фраза як у Шекспіра «быть или не быть» говорить не про високий культурний рівень, а про слабке знання іноземних мов, окрім російської. Не говорити про «сильну руку» і «доброго царя», про «тупих американців» і про «русские не сдаются». Все це російські народні казки, які нам, країні, яка бореться за незалежність і свободу, треба вивчати поряд із теоріями фашизму, комунізму, тоталітарних сект та іншою небезпечною літературою. А не культивувати для повсякденного вжитку.
Зрештою, ми не лише «ніколи не будемо братами», ми ними ніколи і не були. І з цього варто починати свою інформаційну війну, а не з коментування новин про «героя Моторолу».
Ми використовуємо