Ірен Роздобудько на шляху чікліту

Побачивши на поличці львівської книгарні «Фоліо» нову книгу Ірен Роздобудько «Все, що я хотіла сьогодні» та переглянувши анотацію до неї, таки вирішила прочитати, хоча і з деяким сумнівом. Що можна оригінального сказати на тему «Як прожити цей день, якщо знаєш, що він останній?» (чи один із останніх), якщо тема ця останнім часом вже досить «замусолена» як в кінематографі («Достукатися до небес», «Солодкий листопад»), так і в бестселерах на зразок «Вероніка вирішує померти» Пауло Коельо.

Однак інтерес до авторки, чимало книжок якої прочитала з цікавістю, особливо романи «Дванадцять», «Ґудзик» і автобіографічний «Переформулювання», і особистість якої викликає велику симпатію, таки переміг сумнів, і книжечка формату livre de poche (книжечка в кишені) з дуже дамською палітуркою таки опинилася в моїй торбині.

Я вирішила взятися до книги «Улюбленого автора західних регіонів України» (2007) не з читацьким запалом, а більш скрупульозно і критично, звертаючи увагу не так на сюжетні колізії та емоції, а на «техніку» роботи письменниці. Особливо ж з огляду на те, що тричі лауреат і переможець «Коронації слова» та численних літературних нагород працює дуже інтенсивно і плідно, тому її «постійні» читачі можуть опинитися в стані дежавю, а авторці, напевне, буває складно втриматися від самоповторів (як приклад, можна навести опис зовнішності головної героїні: героїня з туго зібраним на потилиці в кінський хвіст волоссям вже точно в одній з книг Роздобудько була).

Авторка кільканадцяти книжок для дорослих і дітей, авторка сценарію фільму за власною книгою «Ґудзик», телепрем'єра якого відбулася на початку червня, очевидно, писала повість з віртуозною легкістю, говорячи читачам те, що вони хотіли б почути чи те, про що, можливо, кожен часом думав. Ясна річ, що середньостатистична читачка (а в одному з інтерв'ю Роздобудько підкреслює, що повість цю адресує передусім жінкам) очікуватиме хеппі-енду для героїні - і Роздобудько задовольняє ці побажання тонкосльозих читачок. Ну, справді, казкова класика а ля Попелюшка: кожна жінка, подолавши різноманітні труднощі, заслуговує на щастя, яке так чи інакше в жіночому варіанті зводиться до любові до прекрасного принца, не обов'язково на білому коні, а все ж. Щодо мене - я виявилася відверто здивована таким майже-коелівським хеппі-ендом повісті. Проте, якщо у відомого бразилійця смерть Вероніки після невдалої спроби самогубства  була би вже безглуздою, то у випадку героїні Роздобудько хибність діагнозу, яка «вигулькує» на останній сторінці, як на мене, «вбиває» усю книжку. Може, це і кровожерливо, але для повного катарсису героїня мала би померти (як Пат в Ремарка), а так замість драми вийшла мелодрама, не більше.

Героїня повісті представляє себе як звичайну, нічим не примітну 27-річну одружену жінку, яка одного ранку після обстеження дізнається, що їй поставили смертельний діагноз і жити лишилося недовго, кілька тижнів, найбільше місяць. І ось героїня кардинально змінюється впродовж одного дня, розписаного чи не по хвилинах, вирішивши спробувати те, чого не дозволяла собі раніше, і навіть встигнувши знайти нове, велике і справжнє кохання.

Оповідь ведеться від першої особи, що налаштовує читача на сприйняття усього описаного як щирої правди, як співпереживання чогось такого, що може статися з кожною/кожним. І тут закрадається підозра, чи не звернула, бува, Роздобудько на шлях чікліту, який після Філдінг заполонив Великобританію, і «розповзся» Європою. Адже  йому притаманні подібні сюжетні схеми. Підозру «підігріло» і вивчення тиражу книги: повість вийшла накладом у 6 тисяч екземплярів. В певному сенсі це, звичайно, небагато, але все, як-то кажуть, пізнається у порівнянні. Що ж можуть сказати цифри? До прикладу, роман «Ґудзик» Ірен Роздобудько у «Фоліо» в 2006 році вийшов тиражем 3 тисячі, «Як я стала святою» Тані Малярчук у цьому ж видавництві 2007 року - 3 тисячі, а до прикладу, світова класика - «Вибране» Акутагави Рюноске в «Піраміді» - всього 1 тис., чи наш незрівнянний Леопольд Захер-Мазох - 2 500. Безперечно, одразу 6 тисяч для нової повісті Роздобудько означає, очевидно, що видавництво спокійно «ставить» на творчий бренд письменниці, добрий десяток книжок якої вийшли у «Фоліо» за два останні роки, та цілком впевнене в її успіху. Адже недаремне серед численних нагород і відзнак Роздобудько - «Найбільш «продаваний» автор» (2007). Однак на добре це чи на зле, та успіх цієї книги буде швидше, як у Грохолі, а не як у Кундери.

І ще декілька слів про те, чому книжка «не переконує». Попри позірну правдоподібність усього описуваного, образ головної героїні Марини не дає історії стати  до кінця правдивою, тобто, в ньому немає, наприклад, тої внутрішньої логіки, яка присутня, незважаючи на казковість і притчевість оповіді, в «Амулеті Паскаля». Авторка на початку пише про нібито звичайну жінку, навіть затуркану, яка терпить і умудряється виправдовувати хворобливою нервовістю вчинки свого чоловіка, який в нападі ревнивої люті виливає їй на голову пляшку олії чи розбиває до крові обличчя. І раптом на зміну цій героїні приходить зовсім інша - та, що читає «Гру в класики», може бути іронічною, і вірить, що там, нагорі, за цією рівною білою стелею, є ще один поверх, на якому мешкають бешкетні малі янголи - вони танцюють, і з неба сиплеться блакитна штукатурка. Причина, певне, прихована в тому, що Ірен Роздобудько вже традиційно, щедро обдаровує героїню великою часткою своїх рис, як-от витонченість і вміння відчувати прекрасне, любов до мистецтва та літератури, а також звичку одягатися просто - у светр та джинси, і це накладання образу авторки на її героїню не дає персонажу «триматися купи». Фактично, Роздобудько поєднала непоєднуване - адже не логічно, що жінка, яка зазнає принижень від чоловіка і усвідомлює це, вирішує вирватись з цього неприглядного становища, тільки дізнавшись про близьку смерть. І то не остаточно. Остаточно - тільки тоді, коли зустрічає іншого чоловіка, близького їй по духу. Також дивним видається, що дізнавшись, що їй вже не допоможе хіміотерапія, 27-річна жінка робить чимало якихось інфантильних глупств і шкодує про те, чого вже не встигне в житті зробити, але ніде не згадує, наприклад, про своє нездійснене материнство, хоча з психологічного боку це було б природно. Виглядає, що персонаж не розвивається, виходячи зі своєї суті, а «натягується» на потреби сюжетної колізії. Сама авторка, розповідаючи в одному інтерв'ю про нову повість, акцентувала, що твір мав би бути цікавим психологам, бо розповідає про емоційне насилля в сім'ї. Однак ця тема, яка могла би бути розгорнута ширше, в поєднанні з вічною темою сенсу життя і його цінності, виходить дуже поверховою, а точніше - обидві вони є всього лише тлом, аби розповісти досить романтичну і водночас банальну love story. Словом, можливо, то мав бути роман, і тоді б все, що важливе в заданих темах, не пройшло б тільки пунктиром у тексті.

Книга читається дуже швидко і легко, не зачіпаючи особливо «за живе». Є в ній і дуже поетичні, романтичні  епізоди, є - і чимало - кумедні антигламурні випади, як діалоги «модних» жінок у фітнес-клубі чи сцена з перевдяганням в джинси з одягу, купленому в дорогому бутіку, або ж висміювання «безцінних порад» в жіночих журналах.

В кожному разі, для першого знайомства з творчістю Ірен Роздобудько саме цю її книгу - «Все, що я хотіла сьогодні» - однозначно не раджу. Краще беріть «Дванадцять, або Виховання жінки в умовах, не придатних для життя».

Ірен Роздобудько. Все, що я хотіла сьогодні. Харків, Фоліо. - 2008.

Фото зі сайту www.aratta.kiev.ua